Вівторок, вересня 19, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

70-річчя визволення Сталінграда

70-річчя визволення Сталінграда

 

«Сталінград — це орден Мужності на грудях планети Земля», — Пабло НЕРУДА


Про Сталінградську битву багато написано істориками, які розумніші і проінформовані набагато більше за нас… Але є такі речі, про які у жодного історика не дізнаєшся, із жодного документа не вичитаєш. Це те, що можна почерпнути тільки від очевидців та учасників події. Нам, журналістам-початківцям, неймовірно пощастило: напередодні 70-річчя історичної дати зустрітися за чашечкою чаю в гостях у Наталії Іванівни ШЕРСТНЮК — ветерана та інваліда Великої Вітчизняної війни, ветерана праці, вихованки біологічного факультету нашого університету, яка має серед своїх нагород одну із найдорожчих — медаль «За оборону Сталінграда».

…Її квартира більше нагадує бібліотеку чи музей — так багато там полиць із книгами, зокрема про війну, та картин, аж очі розбігаються. Домівка часто багато говорить про своїх господарів. Ця жінка — науковець та любитель прекрасного. Наталія Іванівна Шерстнюк 36 років (з 1949 до 1986рр.) пропрацювала старшим лаборантом на кафедрі фізіології та біохімії рослин.

До війни Наталя Іванівна жила у місті Сватово Луганської області і навчалася у школі № 6. Вона була звичайною дівчинкою, яка полюбляла ігри, спорт і мріяла про щасливе майбутнє. У 1943 р., коли закінчилася Сталінградська битва, їй було лише 19 років, а зараз вже 89, проте тодішні події вона пам’ятає так, ніби-то вони були вчора. Про війну неможливо забути, адже все було на межі людських можливостей. Війна змінила її життя і всіх навколо… Н. І. Шерстнюк:

— Закінчивши 9 класів у 1941 році, ми на чолі з директором школи та класним керівником пішли у похід до міста Святогорськ. Було весело, наспівували пісні, за плечима — рюкзаки. До Святогорська не дійшли, почули страшне слово «Війна»! Ледве-ледве дісталися додому — та стали проводжати на фронт улюблених вчителів, а потім й однокласників, яким було 17-18 років. Школи перетворилися на госпіталі. Навчалися, де доведеться, інколи навіть у дворі школи, куди ми приносили свої стільці. У липні 1942 р. я отримала атестат, а замість шкільного балу пішла на фронт у складі 467 БАО (батальйон аеродромного обслуговування) військової частини 23291 Південно-Західного Прибалтійського фронту. Працювала санітаркою у лазареті. Зі мною поряд служили у цьому ж батальйоні моя мама Ганна Миколаївна та сестра Євгенія Іванівна, що працювала у метеорологічній службі.

Мешкали ми у землянках, які ж самі й рили. У таких житлах було холодно і сиро, Мешкали поруч чоловіки й жінки. Не було розподілу на жіночі й чоловічі кімнати. Тільки не подумайте нічого поганого: ніякої розпусти не було! Здавалося б, надворі війна, і мають панувати тваринні інстинкти, але людська мораль не дозволяла нам опуститися.
Наш батальйон забезпечував льотчиків всім необхідним: технікою, їжею, лікуванням. Увечері вони прилітали, відпочивали. Веселилися, бо молоді ж були, танцювали, співали. А рано вранці знов вилітали у бій. Ми з гордістю та страхом проводжали їх. Раділи, коли спалахував збитий фашистський літак. Сумували, коли хтось з наших хлопців не повертався після бойових вильотів. Згадую перше бомбардування Сталінграда у липні 1942 р. Аеродром палав… До нас у лазарет привозили поранених. Досі перед очима стоїть молодий хлопець — обгорілий льотчик зі світлими блакитними очима. Я ніяк не могла полегшити його страждання, бо не можна було вколоти йому знеболювальне. Зі словами «Я гину за Батьківщину. Мої товариші за мене помстяться!» він помер у мене на руках.

— Наталю Іванівно, воювали за Батьківщину, за Сталіна?

— Захищали Батьківщину, але воювали і за Сталіна також. Адже тоді він уособлював для нас все те, за що ми боролися. Ми довіряли його словам. Це допомагало нам у боротьбі. Люди вірили у перемогу, і я не пам`ятаю, щоб хтось сумнівався. Хоча тоді ми не знали всієї правди про репресії і Голодомор. Під час війни діяв так званий Особливий відділ, який перевіряв всіх і кожного. Його боялися, як вогню. Але я не можу пригадати жодного випадку, щоб хтось якимось чином підставив товариша. Ми були такими дружними! Нам ніколи було думати про підступні вчинки. Крім того, ніхто нікого не критикував, бо нам було не до того. Ми забули про всі негаразди, нам хотілося перемоги. Війна зблизила всіх нас і змусила викинути із голови все зайве, що могло стати на заваді. Битва під Сталінградом була поєдинком віри проти зневіри.

Про «кільце» під Сталінградом і перемогу ми дізналися від керівництва. Наш госпіталь стояв у селі Семенівка, в десяти кілометрах від Сталінграда. Приблизно 30 січня стали з’являтися відомості, що німці починають капітулювати. Неможливо передати радість та гордість, які ми відчували. Більш за все переймалися, чи живі наші рідні та близькі вдома. Коли я повернулася додому, то з радістю побачила мою сімдесятирічну бабусю, що залишалася у Сватові та зберегла нашу домівку від мародерів.

— Чи підтримуєте Ви зв’язки зі своїми однополчанами?

— У мене збереглися про них найкращі спогади. Досі, після багатьох років, ми підтримуємо спілкування. На жаль, багатьох уже немає серед нас.

— По війні ви повернулися до університету…

— Так, університет став на 40 років рідною домівкою і сім’єю. Ми щороку на біологічному святкували це велике свято — перемогу під Сталінградом. Серед університетських співробітників трудилися багато учасників оборони Сталінграда. Я добре пам’ятаю Олександра Сергійовича Лисецького, Лева Еліазаровича Пергаманіка, Олександра Степановича Драчука та інших (фото 2). На честь 30-річчя закінчення Сталінградської битви співробітники біологічного факультету у 1973 році їздили на екскурсію до міста Волгоград. Побували на Мамаєвому кургані, поклонилися місту-герою.

— Ось уже і 70-ї річниці Сталінградської битви нас наздогнало…

— Через проблеми зі здоров’ям я практично не виходжу з дому, тому важливим джерелом новин для мене став телевізор. Переглядаючи телепрограми, я помітила, що в Україні немає жодної передачі, присвяченої цій річниці. В той же час я з радістю читаю серію статей про Сталінград у рідній газеті «Харківський університет». Ось я і зателефонувала до редакції, захотіла поділитися власними спогадами із молоддю, щоб не забували свою історію. Це наше спільне коріння, це наша спільна гордість за мужність, за непохитність наших батьків, дідів, прадідів. Нам є чим пишатися. Адже це ми перемогли коричневу чуму людства і не дай Боже тій чумі відродитися. Це кажу вам я, яка сама її відчула на собі. Ціна перемоги під Сталінградом була надзвичайно високою. Її заплатили ми, ваші попередники... Ми любили свою Вітчизну, ми хотіли її зберегти вам на радість, а не віддати на поталу фашистам. Сьогодні люди знають про Сталінградську битву у кращому випадку із підручників з історії, поступово втрачається значимість самої пам’яті. І це неправильно. Це непатріотично. Сьогодні ми йдемо від вас, учасники тих буремних подій і не так часто ми бачимося із людьми, які побували в самому епіцентрі події. Але ж пам’ять не повинна вмирати. Інакше ми перетворимося у манкурсів та Іванів без юродства…

Наталя Іванівна, яка опинилася в Сталінграді в 1943 р. під час війни, живе сьогодні серед книг і картин, а ще спогадами про своїх однополчан, людей, яким вистачило мужності стояти на смерть заради нашого сьогодення. Низько вклонімося ще живим ветеранам… Вічна слава тим, хто поліг в бою за Вітчизну!

Людмила ЩЕРБАК, Анна МАСЛЮКОВА, четвертокурсниці відділення журналістики, «Творча майстерня» викладача О. О. НЕРУХ.