Четвер, вересня 21, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

22 червня 1941 р


Майбутнього не буває без минулого…


Студенти університету і початок Великої Вітчизняної
Ось уже і 70-річчя від початку Великої Вітчизняної війни прийшло…  Ще одна кругла дата. І все менше, і менше навколо нас ветеранів тієї страшної війни. І ті вже старенькі і без здоров»я. Поговорили на 9 ТРАВНЯ із Героєм Радянського Союзу Дмитром Андрійовичем УШАКОВИМ. Написали за останні чотири місяці 2011р. чотири некрологи: ніколи вже не пожартує з нами Георгій Іванович ШКЛЯРЕВСЬКИЙ, не зустріне у своєму щедрому і широкому дворі Зінаїда Сергіївна ГОЛУБЄВА, не запропонує свій черговий вірш Людмила Михайлівна ОСАНОВА,  не покаже на карті, з якого боку він заходив у травні 1945-го на бомбардування лігва фашизму – Берліну Борис Пилипович ДАНІЛЕВИЧ… Вічна їм світла пам’ять! Зате зайшов до редакції Микола Миколайович ВЕРХОВОД і повідомив, що пора привести у порядок могилу свого колеги і керівника, і ветерана, і ректора -  Володимира Федоровича ЛАВРУШИНА. А Петро Дмитрович ОРОБІНСЬКИЙ пожалівся, як образило його оголошення про засідання клубу любителів фантастики, в якому пропонували «серце мавпи – Червоній армії…». Обговорили, владнали проблему і домовилися про статтю до 70-річчя початку Великої Вітчизняної …
Ось вона  - перед вами.
ДОВІДКА. Петро Дмитрович ОРОБІНСЬКИЙ – доцент Харківського університету, пішов на фронт 17-річним першокурсником історичного факультету. Танкіст. Фронтовик. Горів у танку під Сталінградом, визволяв Україну, Білорусію. Був поранений і контужений у Прибалтиці, закінчив війну під Кенігсбергом. Виріс від рядового солдата до офіцера зв’язку танкового корпусу, нагороджений чотирма орденами і шістьма медалями. На фото солдат у 1946-му.
Ранній, сонячний, недільний ранок 22 червня 1941 р. не віщував біди.. У студентів завершувалася літня екзаменаційна сесія. Нам було не до вихідних: хто поспішав на консультацію, хто на екзамен. Я, Петро Оробінський, першокурсник історичного факультету, вийшов о восьмій ранку із гуртожитку на Толкачівці, корпус, 29, і попрямував на консультацію на факультет, який розміщувався тоді на вул..Раднаркомівській (на куті із Пушкінською – нині там знаходиться 27 міська лікарня).
На перехресті вул..Басейної (нині вул.. Петровського) та Пушкінської біля репродуктора зустрічаю великий натовп людей, що насторожено слухають диктора. А він декілька разів повторив, що о 12 дня буде передано важливе урядове повідомлення. Після консультації я поспішив  до репродуктора. О 12 дня Народний Комісар В.М.Молотов повідомив страшну новину про віроломний напад Німеччини на Радянський Союз.
У гуртожитку студенти університету гаряче обговорювали  промову Молотова. Як сьогодні пам’ятаю, що страшна звістка не викликала серед молоді ні розгубленості, ні страху, а лише відчуття відповідальності за долю Батьківщини. Прожито довге і нелегке життя, щоб сьогодні перед вами, молодими нащадками нашими, кривити душею. До глибокої ночі студенти обговорювали плани спасіння Вітчизни. А вранці ми були свідками масового патріотичного пориву – всі ринулися до військкоматів, проситися добровольцями на фронт. Так ми були виховані – найдорожчим для нас була наша Вітчизна. Не за Сталіна, не за партію йшли до військкоматів мої друзі і однокурсники. За ту землю, на якій ти виріс, за свою малу батьківщину., за батька, за матір, за університет… Ми мріяли бути героями фільмів «Броненосець Потьомкін», «Чапаєв». Ми зачитувалися «Оводом» Войнич, «Як гартувалася сталь» Островського. Ми пишалися найсправедливішим у світі суспільним ладом. Ми щоденно бачили і відчували на собі те, про що співали у пісні: «Молодим всюди у нас дорога, старикам всюди у нас почет».
22 червня перед корпусом і сторичного факультету відбувся мітинг, який вів декан доц. К. М. ВІЧ. говорили схвильовано, збуджено. Мені особисто запам’ятався виступ комсорга факультету Георгія Нещадимова. Відтепер нашою зброєю ставали не книги, а гвинтівки (декан і комсорг стали першими добровольцями і з війни до рідного університету не повернулися).
Екзамен складали достроково із іншими групами, щоб швидше потрапити до військкомату. Мої спостереження і спогади більше стосуються студентів економічного факультету, бо я жив тоді у гуртожитку економістів, а з істориками зустрічався лише на факультеті у дні екзаменів. Але діяли приблизно однаково студенти всіх факультетів. Потік добровольців до військкоматів зростав лавиною. Мої друзі-економісти Женя Нейпипа, Ілля Ількович, Іван Одинцов були прийняті у Київському військкоматі в кінці червня. Жені запропонували іти до піхотного училища, курсантом якого він і став у кінці липня. На фронт прагнули і наші дівчата. Другокурсниці економічного Віра Ковальова, Люба Дикого, Марія Землинська, мешканці однієї кімнати на початку липня були направлені до евакогоспіталю. Трохи пізніше ці ж курси при госпіталі закінчили і першокурсниці історичного Ліда Білокопитова, Галя Ленчик, Ліза Шахова. Більшість юнаків економічного були відправлені до маршевих рот. Перед 22 червня 2001 р. я зателефонував Вірі Ковальовій, викладачеві економічної теорії університету, з якою до останнього часу підтримував тісні зв’язки, і вже не застав її в живих. Практично нікого із моїх друзів не залишилося на цьому світі. Ось чому я відчуваю свій обов’язок перед вами, наші нащадки, розповісти, доки можу, про те, як це все було насправді: не облите брудом, чисте і святе – наша відповідальність перед Землею, на якій ми живемо. А це наша спільна земля – нас, ветеранів, і вас, хто лише входить у велике життя і стає частинкою славної університетської сім’ї…
У кінці червня 1941 р., склавши екзамени за перший курс, я («солідний» півтораметровий 17-річний хлопчик) з»явився до військкомату, записавши свій день народження з першого січня 1922 р., додавши таким чином собі два роки. А вже на початку липня я став курсантом Харківського танкового училища. У кінці липня першокурсники істфаку Сергій Таїров та Аркадій Епштейн добровільно вступили до студбату.
У липні 1941 Харків жив за законами воєнного часу. Все життя країни перебудовувалося на військові рейки. Третього липня виступив Голова Державного Комітету Оборони Й.В.Сталін. Війна відразу стала Великою Вітчизняною. «Все для фронту! Все для Перемоги!» - під таким лозунгом жили ми всі – і фронт, і тил. Надзвичайний мобілізуючий вплив мала пісня-гімн Лєбєдєва-Кумача «Вставай страна огромная…» У середині липня курсанти мого танкового училища прийняли присягу на вірність Батьківщині. А тим часом німецькі загарбники наближалися до Харкова. Всі, хто міг тримати лопату в руках, брали щоденну участь у спорудженні оборонних рубежів на Залютино. Однак у першій половині серпня був отриманий наказ про евакуацію танкового училища до м. Ерчик поблизу Ташкента. А друзі мої вже в липні воювали на фронтах. Так, студбатівці на смерть стояли у боях під Білою Церквою. Частина споруджувала оборонні рубежі під Харковом, частина потрапила до партизанських загонів, частина організовувала підпілля… Я потрапив на фронт лише після одного року навчання в училищі. Перше своє бойове хрещення я отримав 19 листопада 1942 р.
У важких бойових буднях найрадіснішими хвилинами були зустрічі із «земляками», студентами Харківського університету. До кінця війни у складі 1-го танкового корпусу разом зі мною пройшов свій бойовий путь Л. Е .Паргаманник, по війні – професор нашого університету. А під Сталінградом тільки з іншого боку йшов назустріч нам, танкістам, 19-річний Петро Корж, сміливий, щирий, відвертий. По війні – педагог, вчений, завідувач кафедри, декан філфаку, проректор університету…
Минуло 70 років від віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. 22 червня – день пам’яті і скорботи. І нам, учасникам цієї страшної війни, яких залишилося так мало на білому світі, особливо боляче сьогодні спостерігати фальсифікацію історії дійсно священної війни для нашого народу. Я нагадую, що ще в Y сторіччі до н. е. знали, що таке патріотизм, вітчизняна війна. Так, автор поеми «Есхіл» освячуючи боротьбу Греції із Персією, писав: «Вперед, сини Еллади! Рятуйте Вітчизну…» То хіба ж наша війна за вигнання з території України окупантів, боротьба за врятування дружин, старих, дітей не була війною за Вітчизну? Фальсифікується вся і все, і в короткій газетній замітці не піднімеш усіх проблем. 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни стало таким приводом розповісти вам, студенти, про те, як ваші ровесники 70 років тому змінили книгу на рушницю і стояли на смерть за свою рідну землю. Не забувайте про це. Я ж пишаюся своєю причетністю до тих історичних подій.


Доц. П. ОРОБИНСЬКИЙ, випускник Харківського університету, ветеран.