П'ятниця, листопада 17, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Іван Миколайович Буланкін


ВІД РЕДАКЦІЇ. У лютому виповнилося 110 років від дня народження незабутнього ректора - академіка Івана Миколайовича Буланкіна. За 206 років історії Харківського університету його очолювали понад 40 ректорів, серед яких були надзвичайно обдаровані і поважні вчені, енергійні адміністратори, блискучі викладачі. У цьому яскравому сузір»ї важко виділитися, піднестися, але ім.»я Івана Миколайовича (1901-1960) назавжди увійшло в історію найстарішого українського університету як взірець виконання свого громадянського і людського обов»язку. Від студента – до ректора, академіка – весь цей шлях пройшов проф..І.М.Буланкін в Університеті і з Університетом. Університет був його життям. І пам»ять про цю особистість живе і жива в стінах Альма матер. І навіть нинішня головна споруда Харківського університету, символ Харкова – це дітище Івана Миколайовича. Іменна аудиторія, іменна стипендія, меморіальна дошка на будинку, де жив і працював І.М.Буланкін… Згадаймо сьогодні ще раз людину, яка справді була неординарною і непересічною і нам, нащадкам завіщала жити для університету. Кореспонденти газети поставили запитання «Яким ви пам»ятаєте І. М. Буланкіна.

 

Рішучий і прекрасний…


Проф. О. М. ЄРМОЛАЄВ, завідувач кафедри теоретичної фізики фізичного факультету: «Мені Іван Миколайович запам’ятався як прекрасна людина, рішучий, знаючий фахівець. Це людина, що виконувала будь-яке складне завдання, чудово ставилася до співробітників університету і до студентів».

 

Була така традиція


Проф. Є. П. ПУГАЧ, кафедра нової та новітньої історії історичного факультету: «Людина була нестандартна, користувалася колосальним авторитетом і серед викладачів і серед студентів. На перший погляд суворий, але демократичний ректор, судячи з вступної компанії. У І. М. Буланкина була така традиція, щоб батьки дітей, що вступають до Харківського університету, приходили на прийом до ректора і розповідали про своїх дітей. При тому він не приймав, якщо приходили не батьки, а родичі, тому що батьки, як ні хто інший, знають все про своїх дітей. Ректор не приймав по одному у себе в кабінеті, а виходив у приймальню і підходив до кожного: батьки ж при всіх повинні були розповідати про своїх дітей. Його також цінували демобілізовані з армії, учасники війни. Якщо говорити про його заслуги, то це, у першу чергу, головна будівля університету. Іван Миколайович домігся його відбудови в 50-х роках минулого століття. Офіційно корпус здали вже у 1963 р. по смерті Івана Миколайовича».

 

Блискучий лектор і педагог


Проф. П. А. КАЛИМАН, кафедра біохімії біологічного факультету: «І. М. Буланкін був блискучим лектором і педагогом. Його лекції завжди проходили при переповненій аудиторії і нікого не залишали байдужим, їх характеризувала ясність і логічність викладу матеріалу, чіткість визначень і відповідність останнім досягненням у галузях науки. У його лекціях формули оживали в хімічних перетвореннях, а складні біохімічні процеси ставали зримими і захоплюючими. Кожен розділ, а іноді і лекцію, Іван Миколайович завершував постановкою проблеми, і ми завжди з нетерпінням чекали наступну лекцію. Існує такий вислів, що оцінює педагогічну майстерність лектора: «Лекції бувають трьох видів – лекції, які можна слухати; лекції, які неможливо слухати, і лекції, які не можна не слухати». До останнього виду лекцій відносилися лекції І. М. Буланкіна. Він був суворим і вимогливим. Ми, студенти, завжди ніяковіли перед Іваном Миколайовичем, але при спілкуванні він був уважним і доброзичливим і ми розкріпачувалися на іспиті. Всі ставилися до нього з побожним трепетом. Це почуття залишилося в мене й тоді, коли я, вже дипломований біохімік, брав участь у роботі наукових товариств, з'їздів, конференцій, де виступав академік І. М. Буланкін. Іван Миколайович був обдарованою від природи людиною, володів величезною працездатністю, мав твердий незалежний характер, був наполегливим у проведенні в життя своїх планів, залишаючись при цьому високопорядною людиною. Цікаво, що ректор був лівшею. І хоча він писав правою рукою, ручку завжди підтримував лівою. Фахівці-нейрофізіологи і нейропсихологи вважають, що у зв'язку з ліворукістю більше розвивається права півкуля мозку. Ліворукі відчувають світ у цілому, а не в окремих деталях. Вони більш тонко сприймають колір, звук, образ. Іван Миколайович глибоко цікавився живописом і сам, хоч не закінчував художню школу, малював чудові акварелі».

 

Людина неймовірної масштабності і сили


Проф. В. І. АСТАХОВА, ректор Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія»: «Найперше враження – це звичайно ж перше. Я побачила його як ректора, коли була на п'ятому курсі. У 56-57-х роках він повернувся з ХХ з'їзду партії і проводив зустріч із студентами. Іван Миколайович ділився своїми враженнями про поїздку. Я побачила людину-брилу, людину неймовірною масштабності і сили. І пам'ятник на його могилі відповідає його образу – великий і грубо вирубаний з каменю. Сам Іван Миколайович Буланкін був могутнім, сильним, розумним, дуже радянським і глибоко партійним. Що найголовніше – вірив у майбутнє університету, студентів, Харкова. Хоча я не знала Івана Миколайовича як ректора, але що б він не робив, все було для Харківського університету, і люди, що оточували його – тому підтвердження: це і звичайні студенти, які дуже поважали ректора, це плеяда молодих людей, які прийшли з фронту : мій чоловік В. І. Астахов, Ю. І. Терехов, П. Я. Корж, П. І. Мартем'янов та інші. Він їх любив, а вони його. Також я бачила його ставлення до дочки Наталії: він стежив за кожним її кроком, з повним обожнюванням у очах, теплотою. У нас в Народній українській академії на стіні пошани висить портрет І. М. Буланкіна з його дочкою Наталією Хащіною, яка з відзнакою та червоним дипломом закінчила нашу академію. Але, на жаль, виїхала до США. На похоронах Івана Миколайовича було море людей, які чекали можливості підійти і попрощатися з ректором Харківського університету. Йому були вдячні за відновлення університету, науки, Харкова. Я намагаюся підтримувати стосунки із доньками І. М. Буланкіна».