Ректори Харківського Університету: презентація рубрики
120 років від дня народження І. М. БУЛАНКІНА
ВІД РЕДАКЦІЇ: Ви присутні на презентації рубрики. Так її ми і назвали – «Ректори Харківського Університету». Починаємо із знакового ректора в історії Каразінського – Івана Миколайовича БУЛАНКІНА, який подарував нам і наступним поколінням прекрасну споруду Головного корпусу УНІВЕРСИТЕТУ. Третього лютого виповнилося 120 років від дня народження легендарного ректора. На думку його доньки, Наталії Іванівни БУЛАНКІНОЇ, Заслуженого викладача Каразінського університету, в історії університету він залишиться ректор-збирачем, свого роду Іваном Калитою для нашої Alma Mater. У інтерв'ю Наталія Іванівна розповіла, чому так вважає.
– Наталіє Іванівно, завдяки чому Івана Миколайовича обрали ректором?
– Йому були притаманні яскраво виражені лідерські та ораторські якості з дитинства, він міг легко згуртовувати навколо себе людей. Це, як я чула від його сестри та від нього самого, проявилося ще в дитинстві. Він любив збирати коло себе однолітків і розігрувати різні сцени. (Про цьому найбільш видовищними в дитинстві були дійства, що відбувалися у церкві. Тому гралися діти в хрещення новонароджених, вінчання и т. ін. ) Потім, у шкільні роки, І.М. був членом драмгуртка, що його організували в церковно-приходській школі села, де він народився і виріс. (Ставили насамперед твори Островського)У період Громадянської війни, коли І.М. був бійцем Заволзької бригади під проводом Будьонного, і пройшов довгий шлях через північні та західні землі Росії, він був не тільки бійцем, а і керував драмгуртком та був бібліотекарем (а головне – навчав бійців читати та писати – «лікнеп»). Все це свідчить про велику жагу до реалізації себе у публічній та просвітницькій діяльності, що потім, після вступу до ХІНО (Харківський університет у пореволюційні часи), перетворилося в активну життєву позицію - не тільки навчання, а і участь в бурхливому житті студентської громади, а далі – колективу педагогів та науковців університету. Тож не дивно, що ще до війни він став деканом біофаку, потім проректором з наукової роботи університету. В роки війни, коли Іван Миколайович працював у Томському університеті, він теж був спочатку деканом хімічного факультету, а згодом- проректором з наукової роботи. Таким чином, він мав неабиякий досвід як керівник великого колективу, що працював у сфері науки та освіти.
В роки війни, в евакуації до Кзил-Орди, коли університети Києва та Харкова було об’єднано, усіх харківських співробітників хвилювало, чи буде після війни відновлено Харківський університет як єдина організація, і взагалі, як будуть відновлюватись процеси науки та освіти. І.М. Буланкін та І.М.Поляков, друзі та колеги по роботі в університеті, ще задовго до закінчення Великої Вітчизняної війни, будували плани і обговорювали їх з найвищим керівництвом науки (президія АН СРСР). В той час йшлося про відкриття Академії наук у Сибіру на базі Томського університету. Потім усе склалося не так, але перспективи обговорювались навіть в найсуворіші часи війни. Про перспективи відновлення ХДУ він писав своєму вчителеві і другу О.В. Нагорному: «Университет будет восстановлен, ибо он средоточие культури нации, он имеет 140-летнюю историю, он известен всему культурному миру. Университет не ликвидирован!» Після звільнення Харкова І.М. став проректором з науки в 1944р., а потім ректором університету в 1945 р. і залишався ним до самої смерті в 1960 р.
– Хто в університеті був з ним пліч-о-пліч (товаришем, наставником, другом)?
– Найближчим другом, вчителем, однодумцем Івана Миколайовича був О.В. Нагорний – засновник школи вікової фізіології. У цьому напрямку найбільш цікавими для І.М. були деякі фізико-хімічні аспекти, що починав ще О.В., і тому І.М. почав працювати саме з тематикою, що стосувалася фізико-хімічних якостей білків, їх змін в часі – «старіння» біоколоїдів. Цей фізико-хімічний напрям його досліджень продовжувався до останніх років життя, і останньою аспіранткою його була Л.А. Утєвська, що виконала під його керівництвом дослідження дії низьких температур на будову та властивості білків Коло друзів І.М. не обмежувалось кафедрою біохімії, яку він організував в 1933 р. Серед друзів були і фітопатолог Т.Д. Страхов, генетик І.М. Поляков, про якого вже йшла мова, і фізіологи – В.Н. Нікітін (очолив напрям «Вікова фізіологія та біохімія» після смерті А.В. Нагорного та І.М. Буланкіна) та В.І. Махінько (працював в цьому ж напрямку, а також був проректором з учбової роботи за часів ректорства І.М. ) Хіміки різних поколінь – І.І. Хотинський, Красовицький Б.М., Ізмайлов М.А., О. В. Давидов та ін. Дружні стосунки пов’язували І.М. з деякими фізиками, математиками (А.К.Вальтер, брати Ахієзери). Ала все ж таки хіміки були ближчими до нього. А серед гуманітаріїв це був насамперед М.П. Легавка, що очолював на той час кафедру російської літератури та був відомим знавцем творчості Пушкіна.
Серед молодших друзів слід згадати фронтовиків, на яких І.М. спирався, вирішуючи різноманітні проблеми. Це насамперед В.І. Астахов, Ю.І. Тєрєхов, Ю.Ю. Кондуфор, а з фронтовиків кафедри - Каплана В.А. До цього ж покоління відносилась К.Г. Гавриш (біолог за фахом, філософ в подальшій роботі). В її житті І.М. відіграв важливу роль, захистивши від наклепу. В подальшому та ж сама історія сталася і з Є.В. Паріною, найближчою ученицею і послідовницею І.М., що після його смерті очолила кафедру.
– Чи вдалось Іванові Миколайовичу втілити свої задуми і плани під час ректорства?
– Значною мірою – так. Він відновив роботу університету після війни в повному обсязі, а потім і розширив його тематичне наповнення. Так, на базі створеного при ньому ядерного відділення фізмату виник в подальшому сучасний фізико-технічний факультет; радіофізичний факультет. За його участі виник обчислювальний центр ХДУ. Було відновлено факультет іноземних мов, було розширено перелік кафедр багатьох факультетів. Мабуть найбільш помітне досягнення – це споруда головного корпусу університету, що об’єднала розрізнені будівлі під єдиним дахом. На жаль, І.М. помер раніше завершення будівництва, на яке він поклав значну частину свого недовгого життя. Але, я гадаю, що як ректор-збирач (свого роду Іван-Каліта для нашої Alma Mater), він залишиться в історії університету.
– Чим захоплювався Іван Миколайович?
– Захоплень було чимало. Перш за все – література. Читав дуже багато, головним чином ночами, коли ми уже всі спали. Дуже любив Пушкіна, Блока, Єсеніна, з прозаїків – Толстого, Гоголя та Достоєвського. Добре знав українську літературу: Шевченка знав і як поета, і як талановитого художника; безумовно, поважав Лесю Українку. Зі світових класиків улюбленими авторами були Бальзак, Голсуорсі, Діккенс. Коли дуже втомлювався і не міг читати серйозну літературу – читав Дюма. Любив класичну музику – але симфонічна для нього була складна, а оперну любив, і у нас було багато платівок з операми та романсами. Більш за все захоплювався образотворчим мистецтвом. Найулюбленішим з митців був Леонардо да Вінчі – збирав усе, що міг, відвідуючи букіністичні магазини.
– Яке його найбільше досягнення як ректора?
– Я гадаю, що не тільки будівництво університету – це очевидне, матеріальне досягнення. Менш очевидним, але не менш важливим було збереження і розширення колективу, людського капіталу, у ті часи, які були дуже нелегкими для нашої країни та її науки – з усіма цими відхиленнями (з боротьбою проти «продажной девки империализма генетики», із переслідуванням людей, що залишалися на окупованій території, і взагалі – зі створенням того клімату в університеті, при якому чесним, порядним людям було спокійно працювати.
– Чи були у Івана Миколайовича девізи по життю, улюблені висловлення?
– Його девіз – «Мне наплевать на бронзы многопудье» – і це саме так – все, що він робив, було від щирого серця, не для «показухи». І ще: «Каждый сам за себя отвечает» - він ніколи не перекладав свої обов’язки на інших, відповідав за все , в тому числі за захист університетських людей, яких спіткали якісь важкі обставини. Наприклад, він опікувався «оставанцями» – співробітниками, що могли постраждати у післявоєнний період, бо залишалися на окупованій території. Найближчим прикладом є Є.В. Паріна, дисертацію якої довго не затверджувала ВАК з цієї причини. Майже таку саму роль він відіграв у долі К.Г. Гавриш, яка була партизанкою в роки війни. На неї звели наклеп, але І.М. втрутився в цю справу и розставив все по своїх місцях.
– Як вам університет сьогоднішній? Чи продовжують наступники Івана Миколайовича його справу?
– Безумовно, в основному університет продовжує розвиватися в гідному напрямі. Сьогоднішній університет мені дуже близький і дорогий і як «дітище» батька, і як моя особиста сім’я, з якою пов’язане все життя. Тому я дуже радію , коли університет досягає успіхів, і болюче сприймаю усі його труднощі, у тому числі перекоси в розгортанні напрямів. Хотілося б, щоб фундаментальні напрямки і ті факультети, кафедри, що є їхньою базою, не скорочували своїх обсягів, як це сталося з фізичним та механіко-математичним факультетами, що знову злилися в єдиний фізмат, як скоротилися деякі напрями на біологічному факультеті. Дуже важко дивитися, як старіє обладнання природничих кафедр і факультетів, бо це загрожує падінням рівня науково-дослідних робіт цього напрямку. Але залишається надія, що прийде час, і фундаментальні, в тому числі і природничі галузі, знову посядуть гідне місце в українській науці.
P.S. Декілька слів, що було підготовлено для доповіді на Вченій Раді цього року до 120-річчя І.М. Буланкіна. Цитую текст декана, що створювався нами до ювілею. Можливо, щось з цієї доповіді стане у пригоді для газети.
Один з напрямків робіт І.М. Буланкіна – дослідження структури та властивостей білків. Ці роботи починались з вивчення драглів і золей желатини та були колоїдно-хімічним напрямком, що віддзеркалює тематика досліджень І.М. в період 30-40 років. Однак, ці об’єкти вивчались у часі, тобто при їхньому «старінні», що пов’язує ці праці із загальним онтогенетичним напрямком школи О.В. Нагорного. Вивченням вікових змін білків у різних аспектах І.М. займався все життя. Роботи в цьому напряму продовжили його учні. До середини 50-х р. розшифровка конформації білків стала провідною проблемой в хімії білків. Актуальним було вивчення природи денатурації білка – втрати нативної просторової структури. Єдиного бачення природи денатурації в ті роки ще не було. В зв’язку з важливістю даної проблеми, в 1954 р. було скликано Всесоюзну нараду, на якій обговорювалось питання про природу денатурації глобулярних білків. Основна дискусія по цій проблемі була пов’язана с 2-ма точками зору.
І.М. Буланкін, який вивчав денатурацію білків під впливом різних факторів починаючи з 1940 р., вважав , що денатурація є розгортанням білкової глобули, що призводить до зміни її фізико-хімічних властивостей, а в живій системі – до загибелі організму. Т.ч., розгортання глобули, «обумовлює всі видимі ознаки та подальшу поведінку денатурованого білка.» Опоненти цієї думки (найбільш гарячим з них був проф. О.Г.Пасинський) вважали, що денатурація - це перегрупування частини ланок білкової молекули без розгортання її, з подальшою агрегацією глобул. Майбутнє вивчення цього процесу підтвердило правоту ідей І.М. Буланкіна. Факти, що накопичувались, свідчили про відсутність вікових змін будови низки вивчених білків. Це навело на думку, що суттєву роль в старінні організму відіграють зміни на надмолекулярному рівні. Це знайшло підтвердження в роботах, виконаних на комплексах білков з нуклеїновими кислотами. Про нуклеїнові кислоти в 30-і роки було відомо дуже мало, і дивовижним є дар наукового передбачення І.М. Буланкіна, який звернув увагу на ці сполуки та їх комплекси з білками в процесі розвитку та старіння організму. Те саме стосується і початих ним робіт із вивчення білково-ліпідних комплексів. Вікові зміни співвідношення білків та їх комплексів привели до висновку про згасання самооновлення білків і потребували досліджень метаболизму (як синтезу, так і розкладання) не тільки при старінні, але і при стимуляції метаболічних процесів різними факторами (при регенерации, массивній крововтраті, голодуванні, зміні складу їжї і т.ін.) тобто в умовах адаптування метаболізму до умов існування. Такий «вимушений» синтез став об’єктом багатьох робіт кафедри біохімії як за часів життя І.М., так и і в подальшому (цим активно займалась Є.В. Паріна, яка очолила кафедру біохімії після смерті ії засновника, а також багато чисельні співробітники). І, наприкінці,слід сказати про дисертацію, що починалася при І.М. Буланкіні, але завершилась після його смерті. Це робота Л.А. Утєвської, пов’язана з вивченнням дії низьких температур на білки (ННІ ПКБиКМ в той час ще не існував). Це теж характеризує дар наукового передбачення, притаманного І.М Буланкіну. За своє недовге життя І.М. Буланкін залишив помітний слід у вітчизняній біохімії та виховав цілу низку учнів, які успішно продовжили багато з розпочатих ним досліджень.