Вівторок, травня 24, 2022

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Ювіляри

Життєва мудрість від ювіляра

ВІД РЕДАКЦІЇ: Влітку відсвяткував своє 90-річчя Василь Павлович БЕЗДІТКО, начальник військово-мобілізаційного відділу, голова первинної організації ветеранів університету, полковник у відставці. За плечима Василя  Павловича понад півсторіччя роботи в Каразінському університеті – відданої і наполегливої.

Коли верстався номер, до редакції надійшов лист від ЄРЬОМЕНКО Каті, студентки групи СМК-36, правнучки Василя Павловича БЕЗДІТКА, в якому вона від усієї родини передає вітання: «Мій прадідусь дуже відданий роботі та університету!  Незважаючи на поважний вік, він залишається сучасною людиною з активною позицією, тонким почуттям гумору. Я не припиняю дивуватися його світобаченню та життєвій мудрості. Навіть маленька перемога над собою та своїми страхами може привести до великих перемог, тому впевненість у собі та бойовий дух понад усе, саме так виховував і виховує Василь Павлович своїх дітей, внуків та правнуків. Прадідусь для мене – Велика Людина!»

У Харківський університет Василь Павлович прийшов п’ятдесят чотири роки тому. Цьому передували навчання в танковому училищі та служба у військах Київського військового округу. Університетський період свого життя В. П. Бездітко звик ділити на два етапи. Перший – викладацький. Близько 20 років Василь Павлович працював на військовій кафедрі. Другий  розпочався, коли Василь Павлович прийшов до військово-мобілізаційного відділу. Вже 34-ий рік під його керівництвом відділ не тільки виконує внутрішньоуніверситетські завдання, а й тісно співпрацює з районними та обласним військовими комісаріатами. Важливу нішу в житті Василя Павловича займає  Первинна організація ветеранів університету, яку він очолює вже 25 років.

– Я погодився відповідати за цю роботу, бо добре знав її суть - ветеранської організації післявоєнного періоду. Це була рідкісна сторінка в історії Харківського університету. Після демобілізації у 1945 році надійшло багато молодих юнаків: хто тільки вступав, хто повертався до навчання. На той час серед нашої університетської спільноти було понад 400 учасників бойових дій. А зараз через 75 років в університеті не залишилося жодного. Мій обов’язок як голови організації – до кожного ветерана достукатися з добрим словом, допомогти, дати пораду, якщо це потрібно. Робота вимагає великої уваги до ветеранів.

– Василю Павловичу, напевно, найскладнішим періодом Вашого життя стала війна…

– Перші 20 років мого життя були найтяжчим періодом.  Мої брати і батько були на війні, 18-річну сестру забрали на примусові роботи до Німеччини. Я залишився з мамою вдома. Жили ми в спаленому фашистами селі. Важко було. Будувати землянки, курені, щоб перезимувати. І тільки коли я вступив до танкового училища, де мене одягли, взули і дали можливість жити по-людськи, я зрозумів, що є й інше життя.

– А найщасливіший період?

– Створення сім’ї, народження дітей, перші кроки кар’єрними сходами. Діти підросли. Вони в мене дуже достойні  і порядні люди. Це щастя! Дочка та внучка – доктори наук, син – підприємець. Їм подобається те, чим вони займаються, і це для мене головне. Моя сім’я надихає мене на добрі справи.

– Де ще черпаєте енергію?

– У роботі. Я завжди був відданий своїй справі. Як прийшов сюди 1966 року, так і залишився.  Університетські люди створюють атмосферу, в якій хочеться працювати. Ціную добропорядність. Якщо людина добропорядна, то при будь-яких обставинах вона не зрадить. А зраду я ненавиджу. Мій перший життєвий  принцип – бути порядним. Другий – бути працьовитим. За все своє життя я цим принципам жодного разу не зрадив.

Карина ТАРАСЕВИЧ.