Четвер, грудня 13, 2018

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Справжня університетська родина…


ВІД РЕДАКЦІЇ. У листопаді відзначає свій ювілей доцент Наталія Іванівна БУЛАНКІНА. Вона 1963 року працює на біологічному факультеті університету, на кафедрі біохімїі. Сумлінний викладач, дружина, мати, бабуся та прабабуся. А ще вона - донька славетного Івана Миколайовича БУЛАНКІНА, знакового ректора університету (1945-1960рр.) Наталія Іванівна неохоче говорить про свою приналежність до ректорської родини через власну природну скромність. Але нашим кореспондентам вдалося поговорити з Н. І. БУЛАНКІНОЮ про її велику родину на честь її дня народження та напередодні 2011 року, року 110 річчя із дня народження ректора академіка І. М. БУЛАНКІНА.
Іван Миколайович БУЛАНКІН (1901 - 1960)
І. М. БУЛАНКІН народився 9 лютого 1901 р. в селі Тенька Казанської губернії. У 1911 р. закінчив сільську, в 1920р. – Школу другого ступеня. З 1921 р. – студент біологічного факультету, а в 1926-29 рр. аспірант сектору порівняльної фізіології кафедри зоології Харківського інституту народної освіти (ХІНО). Учень О. В. Нагорного, засновника Харківської наукової школи вікової фізіології, біохімії і біофізики. У 1929-1931 рр. - асистент кафедри порівняльної фізіології, декан (1930-1931 рр.) біологічного факультету ХІНО. Разом з Г. Ф. Арнольдом, О. В. Нагорним брав участь у створенні Харківської філії Українського науково-дослідного зоологічного інституту (1930р.), перетвореного в 1933р. у біологічний інститут ХДУ. Працював науковим співробітником сектора загальної фізіології до 1941р. У 1931-33 рр. - доцент Харківського інституту професійної освіти. У 1933 р. на базі кафедри фізіології створює самостійну кафедру біохімії ХДУ, яку очолює до кінця свого життя. Одночасно в 1933-1935 і 1937-1939 рр. – проректор університету з наукової роботи. У 1934 р. отримує вчене звання професора, а в 1936 р. – науковий ступінь кандидата біологічних наук без захисту дисертації. У лютому 1939 р. обирається членом-кореспондентом АН УРСР, а у вересні отримує науковий ступінь доктора біологічних наук за матеріалами монографії, що стала класичною («Закономірності старіння золів та драглів желатини»). У роки Великої Вітчизняної війни Буланкін працює професором (з 1941р.), деканом хімічного факультету, завідувачем кафедри колоїдної хімії (з 1942 р.). У 1942 р. проректор з наукової роботи Томського університету, а в 1944 р. відновив роботу в якості завідувача кафедри біохімії та проректора з наукової роботи Харківського університету. З 1945р. до кінця свого життя І. М. Буланкін – ректор Харківського університету. За часи ректорства І. М. Буланкін провів колосальну роботу з відновлення університету з руїн, тоді університет отримав нову будівлю на площі Свободи, 4 (раніше – Будинок проектів), що стала справжнім символом науки та освіти нашої держави. В роки ректорства І. М. Буланкіна в університеті були відкриті радіофізичний факультет, факультет іноземних мов, відділення ядерної фізики фізико-математичного факультету , яке у 1962 році переросло у фізико-технічний факультет, обчислювальний центр, ізотопну лабораторію. І. М. Буланкін нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора (1944, 1948, 1954 рр.), медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.». У 1951 р. обраний академіком АН України і відзначений почесним званням «Заслужений діяч науки УРСР».
Пам’ять про славетного ректора навіки закріплена в Харківському університеті всюди: у працях Івана Миколайовича, у його учнях, в іменній аудиторії № 3.15, в пам»яті його колег і співробітників, у книзі «Академик Иван Николаевич Буланкин 1901-1960», яка вийшла у 2004 році і сьогодні зберігається у ЦНБ.
- Наталіє Іванівно, розкажіть про себе та свою родину.
- Батько був поруч зі мною, на жаль, лише в дитинстві та юності. Коли він помер, мені не було ще й двадцяти років, я навчалася на третьому курсі біологічного факультету. Без тата в нашої родини почалося зовсім інше життя, складне, похмуре, але ми якось справлялися. Я закінчила університет, працювала старшим лаборантом, потім вступила до аспірантури, десять років працювала над своєю кандидатською дисертацією. Такі терміни роботи над дисертаціями в принципі в традиціях кафедри біохімії, адже для того, щоб створити експериментальну дисертацію, необхідно провести численні та зазвичай довгострокові дослідження. У 1973 році я захистила дисертацію за віковою тематикою «Адаптація ферментів азотистого обміну в онтогенезі». Через рік після захисту дисертації я отримала посаду, а згодом і звання доцента. Ще до захисту викладала на біологічному факультеті в різні роки різні загальні курси: «Біохімія», «Фізична та колоїдна хімія», низку спецкурсів: «Медична біохімія», «Будова та функції білків», «Фізико-хімічні методи в біохімії». Мої наукові інтереси лежать у межах вивчення будови та властивостей деяких білків, питань адаптації метаболізму до різних несприятливих умов, вікових питань. Маю більше ста наукових праць. За ці роки через мої руки пройшло багато талановитих студентів, яких я пам’ятаю і з якими спілкуюся. Це, наприклад, Наталія Марченко, яка зараз живе та працює в Пущино, Інна Ушакова, дочка відомого члена університетського колективу Героя Радянського Союзу . Д. А. Ушакова, яка зараз працює в Харківському медичному університеті. В моїй родині троє дітей: два сини і донька, маю онуків, маленьких правнуків. Мої діти з різних причин не стали біологами, але ось онука зараз вчиться на біологічному факультеті.
Мені надзвичайно пощастило, що я дочка свого батька, але мені не пощастило, що він був поруч зі мною всього неповні двадцять років. Життя було досить складне, воєнні роки, евакуація університету, розлука з батьком, потім його важка праця в університеті. Але весь цей час він був поруч із родиною, навіть коли був далеко в Томську в евакуації. Після звільнення Харкова від окупантів, ми повернулися додому. до Харкова. Умови були складні, місто зруйноване. І тоді почалася батькова праця по відновленню університету з руїн, збиранню розпорошеного війною колективу, оформлення документів про реконструкцію Будинку проектів, клопіт про забезпечення будівництва, праця на біологічному факультеті. До речі, доглядаючи за університетом в цілому батько ніколи не прагнув обігріти біологічний факультет більше за інші. Таке ж ставлення було і до близьких, жодних пільг. Батько завжди навчав мене досягати всього тільки своїм розумом і працею, ні на кого не покладатися. Він часто любив повторювати: «кожен сам за себе відповідає». У нашій родині було заведено відокремлювати робочі стосунки від сімейних.
Своїм вихованням я повністю завдячую батькові, адже він дав мені стрижень, життєві принципи, яким я слідую і по сьогодні.

- Які традиції вашої родини, започатковані батьком, запам’яталися вам найбільше та вплинули на вас?
- Однією з приємних традицій нашої родини було сумісне щовечірнє чаювання. Це був спосіб нашого щоденного родинного спілкування. Пам’ятаю, що іноді на вихідні весною чи влітку ми їздили за місто, кудись недалеко на кілька годин. Зазвичай їздили білгородською трасою. Зупинялися в лісі, збирали квіти, батько дуже любив яблуні, адже вони нагадували йому дитинство. Мені вдалося зробити кілька фото, де батько у яблунях, що квітнуть із таким спокійним, щасливим обличчям. Ми любили їздити до кордону України та Росії. Там виходили, сиділи недовго біля прикордонного стовпа та поверталися додому. Мабуть, батько сумував за рідними місцями, але основне його життя було тут, в Харкові. Востаннє ми їздили туди вже восени шістдесятого року. Тоді ми взяли таксі та поїхали. Їхали мовчки. Було холодно та похмуро. Поїздка вийшла сумна, схожа на прощання.
- Ваші найсвітліші спогади про батька?
- Їх дуже багато. Пам’ятаю, як у 1957 році батько, замість традиційного санаторного відпочинку, поїхав у подорож Європою на теплоході «Грузія» разом зі мною. Туристичні поїздки були тоді дивиною. Батько міг взяти лише дві путівки на себе та на ще одного члена родини. Тому треба було вирішити, хто поїде - я чи мама, третій мав залишитися вдома, щоб гарантувати повернення двох інших членів родини. Мама тоді сказала: «Поїде Натуня!». Тато, як на диво, не суперечив мамі. Ми з татом довго готувалися до цієї подорожі, багато читали, тато приносив книжки з живопису, мистецтва, історії. Ми багато говорили про різні країни, про людей, художників, скульпторів, про архітектуру, стилі, епохи. Ми отримували від цього колосальне задоволення. Подорож почалася з Ленінграда. Тут ми провели кілька незабутніх, цікавих днів. Пам’ятаю поїздку нічним містом, прекрасний, повністю порожній Невський, незабутній Петергоф, Ермітаж. Потім почалася подорож пароплавом: Фінляндія, Бельгія, Франція, Італія, Греція, Турція, Румунія. Делегація складалася здебільшого з робітників та партійних працівників середнього рангу. Нам видали всього 47 доларів на всю поїздку. Ми з татом в кожній країні обов’язково купували сувеніри для себе та знайомих, а на інші гроші робили щось зовсім непрактичне. Так, у Неаполі ми каталися в екіпажі, в Римі замовили додатково до обіду пляшку якогось знаменитого вина, в Парижі купили пару пляшок Бордо та замовили на вулиці лимонад, який для нас одразу приготували з лимонів. Наша подорож була наповнена дуже цікавими екскурсіями і ми були дуже задоволені, що добре готувалися до подорожі, бо інакше багато цікавої інформації ми б не могли сприйняти. На початку нашої подорожі батько доручив мені вести записи. Після повернення на батьківщину батько кілька разів виступав із розповіддю про круїз, тоді мої записи дуже згодилися батькові, я була цим дуже горда.
Я щаслива, що незважаючи на зайнятість, мій батько завжди приділяв мені увагу, я могла з ним багато спілкуватися, завжди з ніжністю його згадую, болючі спогади маю тільки про останній рік його життя. Він ознаменувався тяжкою невиліковною хворобою батька. Проводжав тата у вічність весь Університет, весь Харків…Я щаслива, що пам’ять про батька жива в університеті, що залишилися люди, які його люблять, я дуже хочу, щоб і нові покоління, які приходять в університет, знали його складну славну історію і людей, які її створювали.


А. ЧАЛА, наш спецкор