Університет. Евакуація. Як це було?

Юрій Миколайович Прокудін (1911—1992) – ботанік-агростолог (фахівець із вивчення злаків). Доктор біологічних наук, професор, все життя якого і його вірної подруги-дружини, фахівцем-ботаніком Олександрою Михайлівною Матвієнко (1910–1996), нерозривно пов’язане із Харківським університетом. Війна застала його молодим доцентом кафедри вищих рослин. Через які перипетії довелося пройти родині науковця – докладно описано у спогадах, які він писав уже на схилі життя. Зберігаються ці спогади в Центральному державному науково-технічному архіві України, де є окремий особовий фонд Юрія Прокудіна. Текст перейнятий глибокою щирістю: до бурхливих подій війни, до труднощів евакуації автори підходять «как свидетели и участники этих событий», прагнуть «взглянуть на них не “сверху”, а изнутри, снизу. Показать некоторые страницы этой истории на примере жизненного пути двух малозаметных “винтиков”, связавших свою судьбу с Харьковским университетом». (Надалі всі цитати наводяться мовою ориґіналу. – Л. Х.)
… Весна 1941 р. Друга світова вже на повну силу буяє в Європі, трощить і ламає людські долі. Попри те – у Харкові порівняно спокійно. Університетські викладачі читають свої курси, студенти відвідують лекції та семінари, в алеях саду Шевченка по-весняному гамірно. Надходить червень, пора сесії, після якої - студентська практика. Ю. М. Прокудін здійснює зі студентами подорож на Кавказ – вивчати флору. «Первый день нашего путешествия прошел без приключений. Погода чудесная. Настроение у всех отличное. Внизу шумит горная речка. Уставшие присаживаются на подводы. Не раз – переходы через речку по висячим качающимся мостикам. Природа в полном расцвете. Все мы молоды, впереди замечательный маршрут и уйма новых впечатлений. Все идет по плану, и никаких предчувствий грядущей беды. …это было 22 июня 1941 года».Увечері того самого дня Юрій Прокудін, як керівник експедиції, перший довідався про початок війни. «Меня снова вызвали в поселковый совет и сообщили, что получен приказ о мобилизации конского поголовья и что если узнают об этом наши возчики, они сбегут, оставив нас без транспорта. Возвратившись в школу, я велел грузиться на подводы и не дожидаясь утра мы отправились в обратный путь…».
Після повернення до Харкова Ю. М. Прокудін разом з іншими викладачами біофаку записався до народного ополчення; навчання батальйонів відбувалося в передмісті. Над Харковом гули німецькі літаки, бомбили місто. Мемуарист свідчить: «…началось массовое обучение населения Харькова мерам борьбы с зажигательными бомбами и с последствиями разрушений от бомбардировок. Коллектив университета активно участвовал в этой работе. В учебных и лабораторных корпусах и общежитиях университета были оборудованы газо- и бомбоубежища, в том числе и в подвалах корпуса биофака на ул. Тринклера. На университетской территории, в том числе и в ботаническом саду на Клочковской были вырыты траншеи и щели для укрытия во время бомбежек… Дежурства в ночное время несли сотрудники ботсада, включая и меня как проживающего на его территории».
Упродовж серпня Юрій Прокудін зі своїм батальйоном брав участь у будівництві оборонних споруд у Харківській області, зокрема поблизу с. Залінійне Зачепилівського району. «Из биологов в Залинейном трудились И. Н. Буланкин, В. Н. Петров, И. Ф. Андреев, А. Д. Масловский, Э. Е. Уманский, В. А. Самарова, Ю. Д. Клеопов, И. Г. Зоз, Ю. Н. Прокудин. Размещались мы в одной «хате», спали не раздеваясь где придется с собранным рюкзаком над головой, готовые по тревоге к действию. В качестве "холодного оружия" каждый держал при себе лопату».
Рішення повернути університетський батальйон до Харкова ухвалили вже у вересні. «По прибытии на Южный вокзал Харькова я долгое время не мог выбраться по деревянному надземному переходу на привокзальную площадь, не имея возможности преодолеть сплошной… поток охваченных паникой людей, рвавшихся к поездам в надежде выехать из Харькова…».
Нарешті Прокудіну вдалося дістатись дому: там на нього чекала дружина з їхнім дворічним сином Володею…Свідчення дружини не менш драматичні: «На дворе уже сентябрь… По Клочковской сплошным потоком движутся машины, подводы, люди с ручными тележками, груженные узлами с детишками сверху… В порядке "разведки" ходила несколько раз к районному отделу по эвакуации населения (где-то возле Благовещенского рынка). Тысячные очереди желающих получить посадочные талоны на выезд…»
Ставало зрозуміло: треба негайно рятувати університет. Наприкінці вересня 1941 року спеціальна Рада з евакуації визначила місце планованої евакуації Харківського університету – м. Кзил-Орда, що у Казахстані. Та оскільки спеціального ешелону для університетського майна виділено не було – не сталося й організованої евакуації. «Преподаватели и сотрудники университета в сентябре и октябре м-це выезжали из города в одиночку или небольшими группами, получая посадочные талоны для отправки в эшелонах в ректорате и партийном бюро университета, которые получали их в небольшом количестве от городского отдела по эвакуации».
«По возвращении с "окопов" (из Залинейного), - згадує Юрій Прокудін, - начались мои каждодневные хождения в ректорат и партбюро в надежде получить посадочный талон на выезд из Харькова. Но всегда оказывались более достойные претенденты на их получение. Дневные походы в центральный корпус на Университетскую улицу чередовались с бессонными ночами, когда мы с А. М. почти в отчаянии "прорабатывали" всевозможные варианты эвакуации с малым ребенком на руках…». «В последних числах сентября совершенно неожиданно для нас позвонил в ботсад и вызвал меня к телефону В. И. Махинько. Он сообщил, что есть возможность получить посадочные талоны на эвакуацию… Я помчался в университет и в скором времени уже был обладателем двух долгожданных документов, скрепленных печатью Исполнительного комитета Дзержинского районного совета депутатов трудящихся г. Харькова: Удостоверение в том, что Прокудин Ю. Н. с семьей (перечислены все члены семьи) направляется в г. Кзыл-Орда Казахской ССР. Выражается просьба к советским организациям оказать помощь в предоставлении квартиры и работы…».
Отже, 30 вересня 1941 року Юрієві Прокудіну з родиною вдалося виїхати зі станції Левада ешелоном на схід. Доля інших університетських ботаніків склалася по-різному. Дехто (як, скажімо, Михайло Клоков-Доленґо, викладач і відомий поет) виїхав раніше. А Юрій Клеопов, один із найбільш уславлених на той час вітчизняних ботаніків, кінець-кінцем відмовився евакуюватись. Прокудін описує, як це було: «22 октября, когда уже на улицах и площадях Харькова шли ожесточенные бои… последними покинули город и университет его ректор А. В. Сазонов, секретарь партбюро В. Н. Петров, доценты биофака И. Ф. Андреев и В. М. Масловский. Выезжали они подводой с биофака, где в последние годы жили "на казарменном положении". С ними находился здесь и Ю. Д. Клеопов, который по всей видимости собирался вместе с ними покинуть Харьков, положив и свой чемодан на подводу. Но в самый последний момент он расплакался, снял свой чемодан с подводы, простился с отъезжающими и остался в Харькове». Що ж до Юрія Прокудіна, то він разом з іншими харківськими ботаніками продовжував наукову діяльність у Кзил-Орді, де на період евакуації було організовано Об’єднаний Український університет. Доступ до особового фонду Ю. Прокудіна у Центральному державному науково-технічному архіві України – вільний.

Л. ХВОРОСТ, провідний спеціаліст Центрального державного науково-технічного архіву України.