П'ятниця, вересня 22, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Кого пам'ятаємо і любимо

Пам’ять про справжнього Патріота


Літопису і літописцям ХДУ

 

На світі все підвладне ЧАСУ,

Та серця пам’ять не спинить ?

Сховав Літопис юність нашу…

Застигла в слові кожна мить.


В моїх руках газети давні ?

Гортаю ветхі сторінки.

І оживають дати славні,

Студентські радісні роки:


Лунає гул аудиторій,

Немов озвались юні дні…

А хто створив на шпальтах зорі,

Трактати вчені і пісні?!


…Талановитим,  невсипущим,

Творцям у штормах і вітрах,

Чолом померлим і живущим

І слава хроніки майстрам!

 

Я.НІКОЛЕНКО, ст.. викладач, член редколегії газети «Харківський університет»

 

1961-1963 рр., 1965 р.

«Прожите строкате життя, одначе, прожите немарно…» − так про своє життя говорив викладач філологічного, талановитий поет Яків Петрович НІКОЛЕНКО. Наближаються ювілейні дати з історії Великої Вітчизняної війни, ветераном якої він був і яку пройшов матросом від першого до останнього дня. І роковини від дня  смерті прекрасної людини і патріота.  Поет залишив нам проникливу, багату на образи поетичну спадщину, і свою любов до альма матер, до рідної землі, до рідного слова…

Яків Петрович прожив дійсно строкате, нелегке, сповнене перипетій життя. У дитинстві його не оминув голод та соціальні перетворення, і маленький Яків, родом із Чернігівщини, мандрував із батьками Донбасом у пошуках притулку. Юнак вивчився у школі, потім − сільгосптехнікумі, а у травні 1940 року пішов добровольцем на Чорноморський флот. Він був одним із тих, хто 22 червня 1941 року зустрічав ворожий напад. Яків Петрович брав участь в обороні Кавказу і Севастополя. Демобілізувавшись у 1947 році, він вступив на 1-ий курс відділення журналістики філологічного факультету нашого університету, а згодом перейшов на відділення української мови і літератури, яке закінчив із відзнакою у 1952 році. Яків Петрович працював старшим викладачем (з 1960 р. ) кафедри української мови ХДУ, активно займався науковою діяльністю: друкувався в наукових журналах і періодичних виданнях, уклав словник старослов’янізмів та полонізмів. На громадських засадах він виконував обов’язки редактора газети «Харківський університет» (1961-1963, 1965 рр.).

Яків Петрович з дитинства захоплювався читанням, а вірші почав писати ще в школі. Чимало його творів покладені на музику харківськими композиторами А.Є. Салом, М.В. Шипковим, В.П. Сіренком.


Творчість  
Яків Ніколенко

У ВИХОРІ ЛІТ

Мої думи, пісні, мої мрії

Забарились побачити світ:

На війні в сорок першому зріли,

Визрівали у вихорі літ.

Зацвіли мої думи на скронях,

Пісню серця доспівує час.

Мрії крешуть у сутінках промінь,

Промінь мрії іще не погас.

Не погасла і пам’ять огненна

Про обпалену юність в боях,

Про звитягу і мужність воєнну

Зріла пісня у серці моя.

Мої думи, пісні про Вітчизну,

Про любов і людську доброту,

Про полеглих братів в битву грізну

І печаль материнську святу.

Моє слово про День Перемоги −

Світлу радість в травневу весну, −

І підняті віків перелоги,

І дорогу в майбутнє ясну.

1959

НАЩАДКАМ

Я не створив собі духовних веж і храмів,

Палаців пишних для нащадків не створив.

Котив з дитинства я важких на гору камінь,

А він все скочувавсь з гори.

Бувало, майже докочу до середини,

А далі сил-снаги котить не вистача,

Не чує стогону мого внизу людина,

Мабуть, свій камінь теж кача.

Колись гранітну глибу я котить не буду, −

Можливо, рукотворний пам’ятник комусь −

І мій Сізіфів труд нащадки не забудуть,

Я знов до каменя вернусь.

І заповім близьким потомкам і далеким −

Любить Вітчизну і свободу над усе.

Котити брилу рідним краєм, ой, не легко,

Та вільний дух життя несе.

А той, що я котив, мабуть, лежить і нині,

Якщо в підмурки стін приватних ще не ліг.

Візьміть з підніжжя і поставте на вершині,

Куди я викотить не зміг.

1995

КЛИЧЕ УКРАЇНА

Видивилась очі мати Україна:

Долю виглядає, мріями живе.

Волю безталанну древнього русина,

Мов ординець дикий досі в степ жене.

Воленьку терзали хани і султани,

Воленьку душили шляхта, королі,

Волю продавали п’янії гетьмани,

Волю катували цісарі й царі.

Воля піднімалась, рвала рабства пута,

Падала, вставала, йшла в двадцятий вік.

Грім всіх революцій і всіх воєн лютих −

Воленьку до щастя так і не привів.

Кличе  боронити долю Україна,

Визначити вибір в грізний час стрімкий.

Будьмо незборимі, в мудрості єдині −

Хай несуть нащадки волю у віки!

1991

ПЕРШИЙ ДЗВОНИК В ХДУ

Ви чуєте− − Дзвоник дзвенить −

Заклик Храму наук до знань.

Перший дзвоник − це долі мить…

Любий друже, люби і знай!

Альма Матер вітає вас,

Рідних, допитливих, дужих.

У цей складний для Вітчизни час

Руки подайте їй, друзі.

Меч духовний подайте їй,

крутий у поті чолинім,

Чесні будьте в праці своїй,

вірні своїй Батьківщині!

1986

СЛОВО

На світі все підвладно часу, −

Живе лиш Слово у віках,

Сховав літопис юність нашу

І все життя на сторінках.

Нетлінне Слово, незнищенне,

Долає час і люту смерть.

Слова гуманності − священні −

Добро, Любов, Свобода, Честь.

1997

ШЛЯХИ ВІЧНОСТІ

Світлій пам’яті видатного лінгвіста, історика

літератури і шевченкознавця Олега Олексійовича Миронова.

Ідуть, ідуть, від нас ідуть

Учені, друзі і колеги.

Яка тяжка остання путь −

І для живих, і для полеглих!

І так було віки до нас,

І після нас віки так буде.

Живих шануйте повсякчас,

Щоб довше жить вам, добрі люди.

Живих жалійте повсякчас,

Пошану мертвий не сприймає.

У нас одна земна свіча,

Коли згорить, ніхто не знає…

Живих шануйте повсякчас,

Того, хто впав, вкарбуйте в пам’ять,

Могутніх дух навколо нас

Віки повік в віках не спалять.

Живих шануйте повсякчас!