З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).
На світі все підвладне ЧАСУ,
Та серця пам’ять не спинить ?
Сховав Літопис юність нашу…
Застигла в слові кожна мить.
В моїх руках газети давні ?
Гортаю ветхі сторінки.
І оживають дати славні,
Студентські радісні роки:
Лунає гул аудиторій,
Немов озвались юні дні…
А хто створив на шпальтах зорі,
Трактати вчені і пісні?!
…Талановитим, невсипущим,
Творцям у штормах і вітрах,
Чолом померлим і живущим
І слава хроніки майстрам!
Я.НІКОЛЕНКО, ст.. викладач, член редколегії газети «Харківський університет»
1961-1963 рр., 1965 р.
«Прожите строкате життя, одначе, прожите немарно…» − так про своє життя говорив викладач філологічного, талановитий поет Яків Петрович НІКОЛЕНКО. Наближаються ювілейні дати з історії Великої Вітчизняної війни, ветераном якої він був і яку пройшов матросом від першого до останнього дня. І роковини від дня смерті прекрасної людини і патріота. Поет залишив нам проникливу, багату на образи поетичну спадщину, і свою любов до альма матер, до рідної землі, до рідного слова…
Яків Петрович прожив дійсно строкате, нелегке, сповнене перипетій життя. У дитинстві його не оминув голод та соціальні перетворення, і маленький Яків, родом із Чернігівщини, мандрував із батьками Донбасом у пошуках притулку. Юнак вивчився у школі, потім − сільгосптехнікумі, а у травні 1940 року пішов добровольцем на Чорноморський флот. Він був одним із тих, хто 22 червня 1941 року зустрічав ворожий напад. Яків Петрович брав участь в обороні Кавказу і Севастополя. Демобілізувавшись у 1947 році, він вступив на 1-ий курс відділення журналістики філологічного факультету нашого університету, а згодом перейшов на відділення української мови і літератури, яке закінчив із відзнакою у 1952 році. Яків Петрович працював старшим викладачем (з 1960 р. ) кафедри української мови ХДУ, активно займався науковою діяльністю: друкувався в наукових журналах і періодичних виданнях, уклав словник старослов’янізмів та полонізмів. На громадських засадах він виконував обов’язки редактора газети «Харківський університет» (1961-1963, 1965 рр.).
Яків Петрович з дитинства захоплювався читанням, а вірші почав писати ще в школі. Чимало його творів покладені на музику харківськими композиторами А.Є. Салом, М.В. Шипковим, В.П. Сіренком.
Мої думи, пісні, мої мрії
Забарились побачити світ:
На війні в сорок першому зріли,
Визрівали у вихорі літ.
Зацвіли мої думи на скронях,
Пісню серця доспівує час.
Мрії крешуть у сутінках промінь,
Промінь мрії іще не погас.
Не погасла і пам’ять огненна
Про обпалену юність в боях,
Про звитягу і мужність воєнну
Зріла пісня у серці моя.
Мої думи, пісні про Вітчизну,
Про любов і людську доброту,
Про полеглих братів в битву грізну
І печаль материнську святу.
Моє слово про День Перемоги −
Світлу радість в травневу весну, −
І підняті віків перелоги,
І дорогу в майбутнє ясну.
1959
Я не створив собі духовних веж і храмів,
Палаців пишних для нащадків не створив.
Котив з дитинства я важких на гору камінь,
А він все скочувавсь з гори.
Бувало, майже докочу до середини,
А далі сил-снаги котить не вистача,
Не чує стогону мого внизу людина,
Мабуть, свій камінь теж кача.
Колись гранітну глибу я котить не буду, −
Можливо, рукотворний пам’ятник комусь −
І мій Сізіфів труд нащадки не забудуть,
Я знов до каменя вернусь.
І заповім близьким потомкам і далеким −
Любить Вітчизну і свободу над усе.
Котити брилу рідним краєм, ой, не легко,
Та вільний дух життя несе.
А той, що я котив, мабуть, лежить і нині,
Якщо в підмурки стін приватних ще не ліг.
Візьміть з підніжжя і поставте на вершині,
Куди я викотить не зміг.
1995
Видивилась очі мати Україна:
Долю виглядає, мріями живе.
Волю безталанну древнього русина,
Мов ординець дикий досі в степ жене.
Воленьку терзали хани і султани,
Воленьку душили шляхта, королі,
Волю продавали п’янії гетьмани,
Волю катували цісарі й царі.
Воля піднімалась, рвала рабства пута,
Падала, вставала, йшла в двадцятий вік.
Грім всіх революцій і всіх воєн лютих −
Воленьку до щастя так і не привів.
Кличе боронити долю Україна,
Визначити вибір в грізний час стрімкий.
Будьмо незборимі, в мудрості єдині −
Хай несуть нащадки волю у віки!
1991
Ви чуєте− − Дзвоник дзвенить −
Заклик Храму наук до знань.
Перший дзвоник − це долі мить…
Любий друже, люби і знай!
Альма Матер вітає вас,
Рідних, допитливих, дужих.
У цей складний для Вітчизни час
Руки подайте їй, друзі.
Меч духовний подайте їй,
крутий у поті чолинім,
Чесні будьте в праці своїй,
вірні своїй Батьківщині!
1986
На світі все підвладно часу, −
Живе лиш Слово у віках,
Сховав літопис юність нашу
І все життя на сторінках.
Нетлінне Слово, незнищенне,
Долає час і люту смерть.
Слова гуманності − священні −
Добро, Любов, Свобода, Честь.
1997
Світлій пам’яті видатного лінгвіста, історика
літератури і шевченкознавця Олега Олексійовича Миронова.
Ідуть, ідуть, від нас ідуть
Учені, друзі і колеги.
Яка тяжка остання путь −
І для живих, і для полеглих!
І так було віки до нас,
І після нас віки так буде.
Живих шануйте повсякчас,
Щоб довше жить вам, добрі люди.
Живих жалійте повсякчас,
Пошану мертвий не сприймає.
У нас одна земна свіча,
Коли згорить, ніхто не знає…
Живих шануйте повсякчас,
Того, хто впав, вкарбуйте в пам’ять,
Могутніх дух навколо нас
Віки повік в віках не спалять.
Живих шануйте повсякчас!