Кого  пам'ятаємо і любимо

Пам’ять про справжнього Патріота

«Прожите строкате життя, одначе, прожите немарно…» - так про своє життя говорив викладач філологічного, талановитий поет Яків Петрович НІКОЛЕНКО. Наближаються ювілейні дати з історії Великої Вітчизняної війни, ветераном якої він був і яку пройшов матросом від першого до останнього дня. І роковини від дня  смерті прекрасної людини і патріота.  Поет залишив нам проникливу, багату на образи поетичну спадщину, і свою любов до альма матер, до рідної землі, до рідного слова…

Яків Петрович прожив дійсно строкате, нелегке, сповнене перипетій життя. У дитинстві його не оминув голод та соціальні перетворення, і маленький Яків, родом із Чернігівщини, мандрував із батьками Донбасом у пошуках притулку. Юнак вивчився у школі, потім – сільгосптехнікумі, а у травні 1940 року пішов добровольцем на Чорноморський флот. Він був одним із тих, хто 22 червня 1941 року зустрічав ворожий напад. Яків Петрович брав участь в обороні Кавказу і Севастополя. Демобілізувавшись у 1947 році, він вступив на 1-ий курс відділення журналістики філологічного факультету нашого університету, а згодом перейшов на відділення української мови і літератури, яке закінчив із відзнакою у 1952 році. Яків Петрович працював старшим викладачем (з 1960 р. ) кафедри української мови ХДУ, активно займався науковою діяльністю: друкувався в наукових журналах і періодичних виданнях, уклав словник старослов’янізмів та полонізмів. На громадських засадах він виконував обов’язки редактора газети «Харківський університет» (1961-1963, 1965 рр.).

Яків Петрович з дитинства захоплювався читанням, а вірші почав писати ще в школі. Чимало його творів покладені на музику харківськими композиторами А.Є. Салом, М.В. Шипковим, В.П. Сіренком.

 

 

 

 

 

 

Яків Ніколенко

Вже літа запахли осінню.

Ранками холодная вода.

Промайнула юність просинню,

Де ж ти, моя доле молода?!

Чи на суші, чи на морі ти?

Не вернулася з війни.

Залишила мене старіти

І тривожиш мої сни.

Не тривож, судьба буремная,

Постривай, у сни не йди.

Спом’янув тебе даремно я…

Серцем я ще молодий!

 

 

 

 

 

У ВИХОРІ ЛІТ

Мої думи, пісні, мої мрії

Забарились побачити світ:

На війні в сорок першому зріли,

Визрівали у вихорі літ.

Зацвіли мої думи на скронях,

Пісню серця доспівує час.

Мрії крешуть у сутінках промінь,

Промінь мрії іще не погас.

Не погасла і пам’ять огненна

Про обпалену юність в боях,

Про звитягу і мужність воєнну

Зріла пісня у серці моя.

Мої думи, пісні про Вітчизну,

Про любов і людську доброту,

Про полеглих братів в битву грізну

І печаль материнську святу.

Моє слово про День Перемоги –

Світлу радість в травневу весну, -

І підняті віків перелоги,

І дорогу в майбутнє ясну.

1959

 

 

 

 

 

НАЩАДКАМ

Я не створив собі духовних веж і храмів,

Палаців пишних для нащадків не створив.

Котив з дитинства я важких на гору камінь,

А він все скочувавсь з гори.

Бувало, майже докочу до середини,

А далі сил-снаги котить не вистача,

Не чує стогону мого внизу людина,

Мабуть, свій камінь теж кача.

Колись гранітну глибу я котить не буду, -

Можливо, рукотворний пам’ятник комусь –

І мій Сізіфів труд нащадки не забудуть,

Я знов до каменя вернусь.

І заповім близьким потомкам і далеким –

Любить Вітчизну і свободу над усе.

Котити брилу рідним краєм, ой, не легко,

Та вільний дух життя несе.

А той, що я котив, мабуть, лежить і нині,

Якщо в підмурки стін приватних ще не ліг.

Візьміть з підніжжя і поставте на вершині,

Куди я викотить не зміг.

1995

 

 

 

 

КЛИЧЕ УКРАЇНА

Видивилась очі мати Україна:

Долю виглядає, мріями живе.

Волю безталанну древнього русина,

Мов ординець дикий досі в степ жене.

Воленьку терзали хани і султани,

Воленьку душили шляхта, королі,

Волю продавали п’янії гетьмани,

Волю катували цісарі й царі.

Воля піднімалась, рвала рабства пута,

Падала, вставала, йшла в двадцятий вік.

Грім всіх революцій і всіх воєн лютих –

Воленьку до щастя так і не привів.

Кличе  боронити долю Україна,

Визначити вибір в грізний час стрімкий.

Будьмо незборимі, в мудрості єдині –

Хай несуть нащадки волю у віки!

1991

 

 

 

 

 

ДУМИ ПРОМЕТЕЯ

Думи заповітні мучили поета,

Серце ждало ласки, дружнього тепла.

Тіло заболіле ятрили тенета,

Кривда невситима ріками текла.

Та не усміхнулась доля Кобзареві –

Подругу жадану так і не зустрів…

Муза вибухова вадила цареві –

Цар поета ладен стратить на кострі.

Все ж Кобзар наш вижив, витримав тортури,

Словом правдолюбним висміяв катів.

Волю заповів нам, Мову, Спів бандури,

Роду не цуратись, вчитись у світів.

Думи Прометея – рідні кожній мові,

Рідні всім язикам праведні слова.

Людство не забуде в сім’ях вольних, нових,

Поки світить сонце й матір ще жива.

1989

 

 

 

 

 

МАМИНА МОВА

Рідна мова – це життя

Батьківського слова,

Материнське почуття,

Пісня колискова.

Скільки в світі матерів!

Моя – найрідніша.

Найщиріший мамин спів,

Мова – наймиліша.

Мова мами – як народ,

Коли не буняє,-

Вимирає генофонд,

І народ зникає.

Рідна мова – як любов,

Мамина, єдина.

Скільки ти засвоїв мов,

Стільки раз людина.

1981

 

 

 

 

 

П’ЯТДЕСЯТ ДОРІГ

Незабутня Перемого,

Радісна колись,

Доле братства фронтового,

Де ж ти? Озовись!

Мчали в далеч буйні коні –

П’ятдесят доріг…

Розірвалися супоні

На крутій горі…

До двохтисячного літа

Нам далеко йти…

Хай щастить же нашим дітям

Долю донести!

1985

 

 

 

 

 

ХАРКІВ СТРІЧАЄ ГОСТЕЙ

Сонечком пахне пшениця,

Серпень видзвонює степ,

Благовіст б’ють на дзвіницях –

Харків стрічає гостей.

Хліб-сіль вам, герої, довічная шана,

Ви за рідний Харків йшли на смертний бій,

Незабутній подвиг славних ветеранів,

Харківських дивізій в другій світовій.

Воїни їдуть на свято,

Стрінути юність свою,

День той гарячий загадати,

Друзів, полеглих в бою.

Харків – в святковому злоті,

Юні і літні цвітуть,

Всіх поріднив сорок третій,

Мужнім і ніжним – салют!

1998

 

 

 

 

 

ПЕРШИЙ ДЗВОНИК В ХДУ

Ви чуєте? – Дзвоник дзвенить –

Заклик Храму наук до знань.

Перший дзвоник – це долі мить…

Любий друже, люби і знай!

Альма Матер вітає вас,

Рідних, допитливих, дужих.

У цей складний для Вітчизни час

Руки подайте їй, друзі.

Меч духовний подайте їй,

крутий у поті чолинім,

Чесні будьте в праці своїй,

вірні своїй Батьківщині!

1986

 

 

 

 

 

СЛОВО

На світі все підвладно часу, -

Живе лиш Слово у віках,

Сховав літопис юність нашу

І все життя на сторінках.

Нетлінне Слово, незнищенне,

Долає час і люту смерть.

Слова гуманності – священні –

Добро, Любов, Свобода, Честь.

1997

 

 

 

 

 

 

ШЛЯХИ ВІЧНОСТІ

Світлій пам’яті видатного лінгвіста, історика

літератури і шевченкознавця Олега Олексійовича Миронова.

Ідуть, ідуть, від нас ідуть

Учені, друзі і колеги.

Яка тяжка остання путь –

І для живих, і для полеглих!

І так було віки до нас,

І після нас віки так буде.

Живих шануйте повсякчас,

Щоб довше жить вам, добрі люди.

Живих жалійте повсякчас,

Пошану мертвий не сприймає.

У нас одна земна свіча,

Коли згорить, ніхто не знає…

Живих шануйте повсякчас,

Того, хто впав, вкарбуйте в пам’ять,

Могутніх дух навколо нас

Віки повік в віках не спалять.

Живих шануйте повсякчас!