Люди. Події. Століття

 

«Сороковые, роковые, свинцовые, пороховые…»

ВІД РЕДАКЦІЇ. Розповісти про свій життєвий та воєнний шлях погодилися ветерани Великої Вітчизняної війни, ветерани університету — ГАВРИШ Катерина Григорівна та ПЕРЕВОЗОВ Анатолій Дмитрович, пояснюючи, що «вже через декілька років серед ветеранів залишаться одиниці. Але ви зможете пишатися тим, що спілкувалися з живими учасниками воєнних дій, що отримували інформацію про події 1941-1944 років з перших вуст».

Прямо посеред Московського проспекту стоїть старенька дев’ятиповерхівка — тут живе подружжя Катерини Григорівни та Анатолія Дмитровича. Відсутність освітлення, круті сходи, старезний ліфт, та приторний запах тютюну. На порозі квартири мене зустрічає привітна жінка років 50-ти — помічниця стареньких, Валентина Василівна. Без неї ветеранам майже не впоратись: адже нашій героїні — 88, а її чоловікові — 89. Анатолій Дмитрович через похилий вік та наслідки воєнних поранень не в змозі пересуватися самостійно…

У маленькій затишній кімнаті, заставленій письмовим столом, канапою та величезною, уздовж усієї стіни, книжковою шафою і минає наша розмова. Кидаю погляд у центр шафи — і бачу цілу поличку, заставлену червоними томами В. І. Леніна. Далі: Єсенін, Симонов, Євтушенко, Толстой, Достоєвський… Вони стоять у шафі, вони лежать купами на столі, вони, хоч затерті та засмальцьовані, але такі улюблені та вічні — розкриті на канапі, на стільцях...

Катерина Григорівна народилася 30 листопада 1925 р. у Запорізькій області. Коли їй було лише 1,5 роки, її сім’я змушена переїхати до селища поблизу Донецька, де мати та батько оселилися у хуторі з такою привабливою назвою Роза. «Як співають у пісні «С чего начинается Родина?», так для мене вона починається саме з цього селища», — відзначає жінка. На базі хутора сім’я Гавриш створює колгосп, а батько Катерини Григорівни стає його головою. Катя закінчує 9 класів, створює собі багато планів на майбутнє, але… — фатальний 1941 рік все перекреслює. Прийшла війна.

Григорій Гавриш — батько, з перших днів іде на фронт. Мати з чотирма дітьми евакуюється з окупованого селища. «Я дуже хотіла також піти до Червоної Армії, воювати. Але на фронт приймали лише хлопців та дівчат, яким вже виповнилося 18 років. Мені ж на той час було неповних 17. Я ходила до військкомату, та зі мною ніхто навіть розмовляти не хотів. Але пізніше ЦК ВЛКСМ України оголосив про набір добровольців-комсомольців для роботи у тилу ворога. Хоча мені і не було 18-ти, «приймальній комісії» я заявила, що мені вже 20, адже у той час я справді виглядала трохи старшою за свої роки. Мені не повірили, але у тому, що принаймні 18 мені є, не сумнівались. Так я і потрапила до Армії», — пригадує Катерина Григорівна.

 

 

Добровольців одразу ж починають готувати радистами у школі під Сталінградом. Але через юний вік, недостатню освіченість у радіосправі, у чому позначились катастрофічно швидкі темпи навчання (адже війна триває, чекати небезпечно) з завдань майже ніхто не повертається. Звернувши увагу на цей факт, генеральний штаб направляє тих, хто залишився, до Москви, де хлопців та дівчат починають навчати справі розвідників вже більш поглиблено.

Однією з цих юних радистів була і Гавриш Катерина Григорівна. У 1944 році її направляють до Польщі, де юна радистка впродовж півроку розвідує ситуацію на фронті, фіксує дані про пересування окупантів.

«…Проте нам довелося раніше призначеного строку покинути це місце, адже у нашій групі з’явився зрадник, через якого всі ми могли загинути. Тому, не дочекавшись на наші війська, ми мали чекати, доки нас звільнять».

Так, їх відправляють через лінію фронту до місць проживання. У цей же час до рідної домівки сім’ї Гавриш повертаються мати з синами та донькою. Трохи пізніше — батько.

По завершенню війни Катерина Григорівна вирішує, що саме час зайнятися своєю освітою. Так, у вересні 1945 року вона виїжджає до Харкова, де вступає до зуболікарняного училища: до ВНЗ її прийняти не могли, адже Катерина Григорівна закінчила лише 9 класів школи. Пізніше, вона розуміє, що медицина її зовсім не цікавить, тому у 1946 році вступає до Харківського університету на фізико-математичний факультет. Але і тут не судилося: через деякий час Катерина Григорівна тяжко захворіла, їй протипоказане навчання. Після одужання дівчина вагається: куди ж піти навчатися? Адже фізика та математика — це також далеко не те, що цікавить її у житті. Тому вступає на біологічний факультет.

«Я зрозуміла, що природа — це моє. Коли я вже пішла на пенсію, я провела 20 років на своїй дачі, де створила свій власний сад: я отримувала справжню насолоду від догляду за квітами. Мені здавалося, що якщо є десь рай на землі — то він тут, у мене у саду, на дачі», — пояснює свою любов до природи наша героїня.

Навчалася ж студентка дуже добре: вже з другого курсу отримувала стипендію імені Й. В. Сталіна. Завдяки цим коштам брати та сестра також отримали освіту.

 

 

Коли ж прийшов час обрати спеціальність в аспірантурі, Катерина Григорівна знову обирає інший напрям: цього разу — філософію, яку до 1988 року викладатиме в університеті. За ці часи вона напише дві монографії: «Диалектический материализм и проблемы сущности жизни» та «Эволюция взаимосвязи философии и биологии».

«Аспірантські часи» були важливим періодом у житті жінки. Адже у цей час вона знайомиться з Анатолієм Дмитровичем Перевозовим, тоді й починається відлік їх прекрасного та ніжного кохання.
Анатолій Дмитрович Перевозов старший за Катерину Григоріївну, він в Армії з 18 років. Його було відправлено воювати на Ленінградський фронт, проте вже у першому бою юнак отримав серйозне поранення. Але, очевидно, саме завдяки цьому він залишився жити: у той час, коли його ровесники воюють та один за одним не повертаються з бою, Анатолій Дмитрович проводить цілих два роки у шпиталі. Коли ж у 1943 році було звільнено Харків, чоловік йде на підготовчі курси до університету. Далі — вступ до історичного факультету, аспірантура. І от, вже знайомий нам епізод про їх зустріч з Катериною Григорівною…

Після аспірантури Анатолій Дмитрович працює у Партійній Школі при ОбКомі Партії. Через деякий час він стає завідувачем відділу в ОбКомі, а звідти йде на кафедру історії КПРС до університету, де і починає викладати. Пізніше його призначають проректором з роботи з іноземними студентами. Так, життя з університетом тривало до 1990 року. Потім — пенсія.

…А ось і чай приспів: після такої душевної розмови, за чашкою ароматного напою літня жінка заходилася читати напам’ять свої улюблені вірші воєнних років:

«…И жизни скажешь ты: Прости!
Я обвинял тебя вслепую.
Как тяжкий грех, мне отпусти
мою озлобленность тупую.
И если надобно платить
за то, что этот мир прекрасен,
ценой жестокой — так и быть,
на эту плату я согласен….»
(Є. Євтушенко «Третья память»)

Проводжаючи мене, помічниця Валентина Василівна поділилася сокровенним:

«Такої любові, як між ними, я ще ніколи не бачила. Катерина Григорівна, зважаючи на вік, втратила зір, а Анатолій Дмитрович — слух, але вона завжди поруч із своєю половинкою: підійде до нього, вони душевно поговорять. Катерина Григорівна завжди заспокоїть, поцілує…». Через рік подружжя, дай Бог їм здоров’я, святкуватиме діамантове весілля — 60 років разом.

Я прощаюся з шановними Катериною Григорівною, Анатолієм Дмитровичем та Валентиною Василівною.

«Здоров’я Вам та довгих літ життя!»

Такі історії — важлива пам’ятка для тих, хто прагне стати справжньою людиною. Людиною з великої літери. Наше завдання — щиро шанувати ветеранів війни та цінувати мирне небо, яке вони нам подарували.

Кристина НОВІКОВА, ЛЖ-21.