Наша слава - випускники

Друк

Наша слава — випускники


ВІД РЕДАКЦІЇ. Редакція вже розпочала розповідати вам про випускників Каразінського університету, які прославили альма матер, рідне місто і державу. Перша наша розповідь була про фізика, академіка НАН України В. Г. МАНЖЕЛІЯ і викликала багато відгуків. Сьогодні беремо інтерв’ю у декількох «ювілейних» вихованців, які вже підкорили зірковий Олімп у різних сферах людської діяльності.

 

Живі класики


60 років тому у далекому 1953 році закінчили ядерне відділення фізико-математичного факультету Харківського державного університету Віктор Григорович БАР’ЯХТАР та Сергій Володимирович ПЕЛЕТМИНСЬКИЙ — одні з найвидатніших та найвідоміших фізиків-теоретиків. Їхні долі та життєві шляхи сильно переплелися, і та дружба, яка народилася у студентські роки, залишилася на все життя. Талановитій людині для повної реалізації своїх здібностей треба потрапити у відповідний час у відповідне місце, у відповідне середовище та мати, як взірець, геніальних Учителів. Віктору Григоровичу Бар’яхтару та Сергію Володимировичу Пелетминському поталанило у житті отримати все це. Різними шляхами вони потрапили до ядерного відділення у 1951 році: Віктор Григорович — з Ленінградського університету, а Сергій Володимирович — з Воронежського. Їх навчали О. І. Ахієзер, І. М. Ліфшиць, Я. Б. Файнберг, Л. Н. Розенцвейг, Л. М. Пятигорський та ін. Вони були найкращими у групі теоретиків, одразу ж потоваришували, сиділи за однією партою, з відзнакою закінчили у 1953 році університет. Ще студентами вони потрапили у коло зору видатного фізика-теоретика, учня самого Л. Д. Ландау, завідувача кафедри теоретичної ядерної фізики академіка О. І. Ахієзера. З того часу він став для них Учителем, другом і співавтором на все життя. Сам Олександр Ілліч казав, що у нього три сини: Ілля, Сергій Пелетминський та Вітя Бар’яхтар. Віктор Григорович одразу потрапив до теоретичного відділу ХФТІ, яким керував Олександр Ілліч, а Сергій Володимирович — у 1957 році після закінчення аспірантури в ХДУ. Тоді активно розвивався новий напрямок у теоретичній фізиці — квантова електродинаміка. О. І. Ахієзер та В. Б. Берестецький саме тоді писали першу книгу з квантової електродинаміки, і хлопці знайомились з нею ще у рукопису. Саме роботи з квантової електродинаміки були їхніми першими роботами. Восени 1954 року Олександр Ілліч створив бригаду у складі: Ахієзер, Бар’яхтар, Пелетминський та Фомін, яка займалася розрахунками функцій Гріна у квантовій електродинаміці. З квітня 1955 р. вони перейшли до іншої області фізики, яка вивчала кінетичні властивості феромагнетиків та інших магнітних матеріалів, де О. І. Ахієзер вже мав низку видатних, піонерських робіт. Вони здобули низку видатних результатів, серед яких було відкриття нового явища — магнітоакустичного резонансу, яке зареєстроване у реєстрі наукових відкриттів СРСР під № 46 у 1966 році. За результатами цих досліджень вони здобули премію академії наук України імені К. Д. Синельникова у 1978 році, була видана монографія «Спинові хвилі» у 1967 році, яка увійшла до золотого фонду знань людства.

Кваліфікаційні сходинки долали стрімко. Віктор Григорович у 1959 році — кандидат, в 1965 — доктор фізико-математичних наук, із 1969 року — професор, у 1972 році його обирають членом-кореспондентом, а у 1978 — дійсним членом Національної академії наук України. Сергій Володимирович: у 1959 році — кандидат, в 1966 — доктор фізико-математичних наук, із 1969 року — професор, у 1978 році його обирають членом-кореспондентом, а у 1990 — дійсним членом Національної академії наук України.

Вони виходять на самостійний шлях у науці, створюють свої всесвітньо відомі школи, займаються різними напрямами у фізиці, де також досягають видатних результатів. Віктор Григорович якраз був з тих рідких людей, у яких виходило займатися і тим, і іншим, досягти сяючих вершин як у науці, так і в організації науки в Україні. Його роботи з магнетизму, теорії металів та надпровідності широко відомі світовій науковій спільноті і були відмічені трьома Державними преміями України у 1971, 1986 та 1999 роках, багатьма преміями НАН України та преміями інших країн. У 1972 році він переїздить до Донецьку, де очолює відділ у ДонФТІ, і разом з академіком А. А. Галкіним піднімає авторитет інституту та Донецького наукового центру. У 1982 році Б. Є. Патон запропонував йому зайняти пост академіка-секретаря відділення фізики та астрономії академії наук та переїхати до Києва. У 1989 році В. Г. Бар’яхтар обирається віце-президентом Академії наук України і за дорученням Б. Є. Патона очолює надзвичайно важливі роботи за проблемою Чорнобиля. Нагороджений багатьма орденами, а у 2010 р. удостоєний почесного звання «Герой України».

Вони ніколи не забували свій університет, викладали на фізико-технічному факультеті, студенти якого склали основу створених ними наукових шкіл, підтримували у тяжкі часи. Обидва одними з перших були удостоєні звання «Почесного доктора Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна».

Проф. В. ХОДУСОВ, завідувач кафедри теоретичної ядерної фізики.

Улюбленець долі


Директор Харківського університетського ліцею, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, співголова Харківського історико-археологічного товариства, успішний археолог і фаворит багатьох студентів та ліцеїстів – все це випускник історичного 1983 року – Сергій Володимирович Д’ЯЧКОВ.

…Сергій вступав до університету ще в 1978 році до престижного Харківського університету на престижний тоді надзвичайно історичний факультет. Бажання присвятити життя історії в нього з’явилося …в армії:

— Моя служба в армії склалася таким чином, що я міг багато читати під час чергувань. Так я натрапив на латинську приказку: «Історія – вчителька життя». Можна сказати, що ця фраза стала для мене магістральною думкою, саме тому я і подався в історики.

Сергій Володимирович впевнено каже, що університет виправдав всі його очікування. З перших днів студентства юний історик потрапив у добрі руки, а саме — на щойно засновану кафедру історії стародавнього світу і середніх віків. Своїми наставниками Сергій Володимирович вважає двох викладачів: професора Володимира Івановича КАДЄЄВА і доцента Валерія Федоровича МЕЩЕРЯКОВА. Саме вони і «зліпили» з нього справжнього спеціаліста своєї справи. Навчання в університеті для нього було істинним задоволенням. Всі роки він отримував підвищену стипендію, мав «студентський квиток відмінника», що давав можливість користуватися науковим абонементом в бібліотеці: «Я сидів у бібліотеці доти, доки не виженуть».

Проф. С. І. ПОСОХОВ:

— Сергій Володимирович поєднує в собі якості організатора, викладача, дослідника. Він — цілеспрямована та принципова людина, у якої слово ніколи не розходиться з ділом. Вміє організувати команду, об’єднати людей заради досягнення спільної мети. А головне — Сергій Володимирович вміє чути іншу людину. За це він завжди отримує високі оцінки від студентів згідно різноманітним опитуванням».

«Я завжди був відповідальною людиною: так мене виховали, — стверджує сам наш герой. — А університет зміцнив в мені цю якість. В університеті я зрозумів привабливість науки і викладання. Мене завжди цікавили проблеми історії античності і Середньовіччя, а також археології».

Із 1989 р. він є одним із керівників археологічної експедиції, що веде розкопки у Херсонесі Таврійському. Наразі розкопки ведуться і в генуезькій фортеці Чембало, що в Балаклаві. Це місто, за словами Сергія Володимировича, є «білою плямою» в історії археології: дуже довгий час Балаклава була закритим містом, бо в ній знаходилась база підводних човнів Чорноморського флоту СРСР. Експедиція Сергія Володимировича першою ступила на шлях пізнання цього загадкового міста. Експедицією було знайдено багато цікавих речей: усипальницю мешканців консульського замку генуезької фортеці Чембало, а також «ядерний арсенал» метальних машин фортеці — 208 ядер, загальною вагою більше 7 тонн. Одне з цих ядер на сьогодні зберігається у нашому музеї історії. Зараз же розкопки ведуться у башті-водосховищі балаклавської фортеці, в якій вміщувалися стратегічні запаси води. На розкопки Сергій Володимирович виїжджає щороку влітку, одразу із двома експедиціями: студентами історичного факультету і учнями Університетського ліцею, директором якого він являється. Студентський загін працює в Балаклаві, ліцейський — в Херсонесі, а Сергій Володимирович щодня встигає бути і там, і там — допомагати обом групам. «Я не хвилююся, коли на чолі університетської експедиції Сергій Володимирович: я знаю, що із ним там завжди буде порядок», — розповідає Сергій Іванович Посохов.

В університетський ліцей Сергій Володимирович прийшов із дня заснування, а у 2000 р. став його директором. Для нього робота у школі завжди була цікавою. Він викладає у 6 і 7 класах історію стародавнього світу і середніх віків. Під авторством Сергія Володимировича вийшло два підручника з історії для загальноосвітніх навчальних закладів, якими наразі користуються учні всіх шкіл України. Готується до друку його підручник з історії для студентів ВНЗ.

Ліцеїсти відгукуються про свого директора і одночасно викладача історії:

— Багато хто із семикласників рівняється на Сергія Володимировича. Він нам дуже подобається як педагог, адже на кожному з його уроків ми бачимо сумлінну роботу, цікаву подачу матеріалу, індивідуальний підхід до кожного учня», — ділиться думками Кирило ПИСЬМЕННИЙ, семикласник, переможець міської олімпіади з історії.

— Чудовий викладач і людина. Дуже цікаві лекції, незвичайна подача матеріалу — одним словом, спеціаліст найвищого рівня!» — розповідає Максим ГАЛКОВСЬКИЙ, учень 11-го класу, переможець обласної олімпіади з історії.

Сергій Володимирович — засновник щорічного університетського видання «Древности». А наукові статті ученого публікуються в багатьох зарубіжних виданнях.

А в чому ж секрет такого успіху в житті людини? Сергій Володимирович:

— Я – улюбленець долі. Я все життя займаюсь тим, що мені цікаво: історією, археологією, викладанням. Я вважаю, що головне в житті — це знайти свою місце: те, де ти будеш потрібний. Саме так і треба вибудовувати власну життєву лінію — наполегливо йти до того, що тобі подобається!

Є. ПРОРВІНА.

 

Доля…


— …Минуло лише десять років… Коли я була одягнена в мантію, отримувала диплом, приймала від усіх вітання…

Так згадує випускниця факультету іноземних мов Наталія Геннадіївна ПІКОВЕЦЬ. Ще з дев’ятого класу вона захоплювалася перекладом. А найбільше їй подобалась мова кохання, французька:

— Французька мова — чарівна мова світу. Слова звучать дуже гарно: «moi», «toi», «soir»… Вивчати французьку мову приємно, тому що вона красива, багата і мелодійна. З іншого боку, французька — аналітична мова, яка структурує думку і розвиває критичне мислення.

Навчання Наталії Геннадіївна було досить насиченим. Згадує лекції з філософії. Вони були настільки цікавими, що всі студенти слухали з роззявленим ротом. Найбільшим сюрпризом для молодої студентки було заміжжя на другому курсі, а потім народження дитини. Але навчання не покинула.

— Я просто не уявляла, як можна кинути навчання. Мій шлях був дуже тернистим. Догляд за дитиною, сім’я… тому відмінницею не була. Але навчалася я із задоволенням, писала дипломну роботу «Засоби перекладу українською мовою форм вітань, розради і співчуттів».

Далі працювала перекладачем-асистентом з громадських питань французьких громадян, перекладачем у відділі митниці в «Технокомі». Зараз живе в Дубаях, тому спілкувалися ми з нею по скайпу. Працює Наталія Геннадіївна в DCC (Document Control Coordination) підрозділа компанії з добування нафти «Лукойл». Тобто складає документи англійською мовою для успішної реалізації проектів добування нафти.

— Ефективне управління документами підвищує загальну продуктивність проекту. Документ управління необхідний для підтримки процесів, для досягнення успішного проекту. Одним словом, працюю з документами, які потребують перекладу різними мовами. Тут я поєдную своє знання іноземної мови та здібності правильно складати документи. Комусь здасться, що це нудно й не цікаво, а мені подобається. Я ніколи не шукала місце роботи. Завжди мене знаходили. Я розмістила резюме на сайті пошуку роботи, мене й запрошували. Спочатку всіх зацікавив мій вуз, а потім після співбесіди вже розгледіли мій потенціал. Так і в Емірати потрапила. Подзвонили, провели онлайн-співбесіду, уже вилітаю працювати. Ось зараз знаходжусь у Сеулі у відрядженні, це Південна Корея. Вражають місцеві жителі. Для них жінка з великими блакитними очима – це об’єкт поклоніння. Навіть в метро їдеш, а старенька бабуся всю дорогу на тебе дивиться. Контракт у мене на три роки з подальшим продовженням. А в Україні залишилася 13-річна дочка.

Найскладніший вибір — поїхати займатися цікавою справою, заробляти гроші чи лишитися з дитиною.

Ось так випускниця Каразінського університету живе і працює в Арабських Еміратах. Чому не можна знайти пристойну роботу на рідній землі?..


О. БОБРИК.

 

Іти до мети…

— Головне у житті — поставити ціль і вперто до неї йти, — говорить Наталія Василівна БАГАЦЬКА, випускниця біологічного факультету, кафедри цитології та генетики (1982 р.), завідувач лабораторії медичної генетики Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей і підлітків НАМН», професор кафедри цитології і генетики ХНУ імені В. Н. Каразіна.

Вона завжди дотримувалася цього правила і досягла успіхів. Наталія Василівна має улюблену роботу. І навіть не одну! Жінка займається науковою діяльністю, лікує людей, викладає. Як же їй вдається все це поєднувати?

— Я завжди знала, що хочу бути біологом у медицині. Я прагнула допомагати людям, але при цьому й займатися улюбленою генетикою, вивчати хромосомний набір, вади, їх причини і наслідки…

Наталія Василівна захопилася генетикою ще в 9 класі. Вона закінчила Перше медичне училище № 1 (факультет дитячої медсестри). Потім працювала палатною медсестрою. Перша мрія збулася. Наталія Василівна — лікар.

У 1976 році вона вступила на вечірнє відділення біологічного факультету. На третьому курсі обрала кафедру генетики і цитології. Нарешті жінка може займатися «улюбленими» хромосомами.

Наталія Василівна займається наукою, оглядаючи пацієнтів, вивчаючи їх хвороби, але хворі для неї не просто «матеріал». Вона як справжній лікар намагається вирішити їх проблеми, допомогти, вилікувати, якщо є можливість.

— Переживаю за кожний випадок. Адже це — діти! Це ж наше майбутнє!

У 1991 році захистила кандидатську дисертацію, а у 2004 році — докторську.

Людмила Іванівна ГЛОТКА, науковий співробітник інституту:

— Наталія Василівна — справжній трудоголік. Зранку до вечора на робочому місці. Приймає дітей, підлітків, досліджує їх хвороби і намагається їм допомогти.

Захопленість жінки своєю роботою дає результати. Щороку вона публікує близько 20 праць. Зараз на її рахунку 230 наукових робіт, розділи 2 монографій, 11 держпатентів України, 3 нововведення, 3 методичні рекомендації. Наталія Василівна підготувала двох кандидатів наук за спеціальністю «Генетика».

Її мрія збулася. Вона впевнено йшла до мети, і ось результат: Наталія Василівна — біолог в медицині. Але за наполегливість доля нагородила ще однією роботою — викладанням.

З 2005 року вона є професором кафедри цитології і генетики нашого університету. А у цьому році стала завідувачем цієї є ж кафедри.

Декан біологічного факультету Людмила Іванівна ВОРОБЙОВА:

— Наталія Василівна — наш скарб. Чудовий викладач, справжній професіонал. Студенти дуже рідко пропускають її пари. Колеги її люблять, поважають. Такими випускниками університет має пишатися.


Л. ГРУБНІК.

Від аспіранта до кандидата наук


За три роки пройти шлях від аспіранта до кандидата наук може не кожен! А от випускниця-червонодипломниця екологічного факультету Євгенія Гладких змогла!

У студентські роки Євгенія Гладких активно займалася науковою роботою. Була стипендіатом фонду Пінчука, отримувала призові місця в конкурсах студентських наукових робіт, завоювала золото на Всеукраїнській олімпіаді з екології, а також стала лауреатом російського конкурсу імені М. В. Ломоносова. Євгенія пройшла дуже великий конкурс і стала аспірантом Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського».

«Мабуть, мій інтерес до наукових пошуків можна назвати спадковим, — говорить Євгенія, — адже усе своє життя я бачила, як працювала мама — кандидат сільськогосподарських наук, співробітник Науково-дослідного інституту овочівництва і баштанництва. Суттєвий поштовх до своєї реалізації у науковій сфері я отримала ще в університеті… У цьому мені дуже допомогли викладачі екологічного факультету: А. Н. НЕКОС, Н. В. МАКСИМЕНКО, В. Ю. НЕКОС...

Кандидатську дисертацію написала під науковим керівництвом доктора сільськогосподарських наук, академіка НАН України Б.С. Носка. Географія моїх наукових інтересів значно розширилася. Беру участь у проведенні моніторингу ґрунтового і рослинного покривів міст з метою прогнозування їх зміни, розробляю нову тематику, присвячену системі заходів проведення моніторингу родючості ґрунтів при застосуванні безводного аміаку в землеробстві. На сьогодні я маю 27 наукових статей, 2 методичні рекомендації, рекомендації виробництву, які уже втілені у життя».

Коли щось робиш, роби це так добре, як тільки можеш. Таке життєве кредо цієї випускниці екологічного факультету. І Євгенія — гарний приклад для наслідування!


К. ЛІНК.

Правильний вибір


Олена Євгенівна ПОЛІВАНОВА, доцент кафедри прикладної психології, закінчила університет 25 років тому. Для неї День випускника — це не стільки спосіб повернутися до alma mater, як можливість побачитися з однокурсниками. «У нас на факультеті день випускника ділитися на дві частини: зустріч з викладачами (і мені здається, що більшість випускників приходять саме для цього) і зустріч з одногрупниками. На жаль, з усією групою ми не зустрічалися, але я постійно спілкуюся з деякими одногрупниками — тими, хто став моїм другом на все життя», — запевняє вона. І так вже сталося, що 2008 року, коли до професійних обов’язків Олени Євгенівни входила допомога випускникам з працевлаштуванням, вона взяла участь в організації першого Дня випускника на факультеті й з того часу займається ним щороку.

«Нам завжди хотілося, щоб випускники приходили на факультет як до себе додому. І кожен рік ми намагалися влаштувати для них якийсь сюрприз. Наприклад, до першого Дня випускника ми випустили брошуру, в якій спробували розповісти, як живе факультет зараз. У ній були цікаві розділи: факультет у персоналіях, «народження психолога», ляпи студентів, «афоризми» викладачів і т.д. Найскладнішим було, звичайно, тоді розшукати наших випускників. Але ми впоралися з цим. На першому дні випускника у нас було дуже багато людей, вони не вміщалися ні в одну аудиторію, і всі хотіли поговорити зі своїми викладачами. Для всіх цей день став справжнім святом», — говорить Олена Євгенівна.

— Яким було Ваше студентське життя? — запитую.

— Ми вивчали найцікавіше — людську психіку. Відчували свою елітарність. Ми «ганялися» за всіма книжками, в назві яких було слово «психологія». А вже якщо комусь пощастило дістати роботи Фрейда — то це була ціла подія і ми шикувалися в чергу, щоб почитати їх...

— Які викладачі суттєво на Вас вплинули?

— Це покійні проф. Г. К. Середа, О. К. Дусавицький, О. М. Лактіонов. І не можна не згадати чудових жінок, які й зараз працюють на факультеті і зберігають традиції. Це проф. О. Ф. Іванова та доц. І. М. Мельник.

Університет не змінював життя Олени Євгенівни — він став її життям. «У мене найкраща робота в світі: я займаюся улюбленою справою, у мене прекрасні колеги, і мені завжди від «18 до 22 років», — запевняє О. Є. Поліванова.


С. ШКУРАЙ.