9 Травня – День Перемоги!

Друк

9 Травня – День Перемоги!

 

Спасибі за життя!

 


За можливість прокидатися під мирним небом, дружити, любити, дерзати, шукати себе, помилятися і перемагати… Всім, хто пройшов шляхами Великої Вітчизняної війни, хто подарував нам Велику Перемогу. Всім, хто народився у ті буремні роки і звуться сьогодні «дітьми війни». Всім, хто народився після 9 Травня і гордо іменують себе «дітьми Перемоги». Всім, хто виріс по війні під мирним небом і хто пишається своїми дідами і прадідами – наші вітання! Із святом, найсвітлішим і найпрекраснішим святом. 9 Травня – День Перемоги.

 

До 70-річчя визволення України…


ВІД РЕДАКЦІЇ: Доцент кафедри історіографії, джерелознавства та археології Борис Петрович Зайцев – давній і вірний друг редакції газети. Перша його публікація на сторінках «Харківського університету» з’явилася у листопаді 1957 р. За цей час на шпальтах газети вийшло до 100 публікацій талановитого ученого історика. Учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран та Заслужений викладач Харківського університету зателефонував до редакції і до 9 Травня подарував нам свою чергову публікацію під рубрику «Незабутнє стукає в серце». 56 років його життя та доля пов’язана з Каразінським університетом. Саме Борис Петрович разом із світлої пам’яті Юрієм Йосиповичем Журавським започаткували півстоліття тому на наших сторінках рубрику «Твої вихованці, університете!». Це був матеріал про Героя Радянського Союзу М. Є. Малущенка. Рубрика живе і викликає найжвавіший інтерес і сьогодні.

…До Великої Вітчизняної війни і три місяці після неї я з батьками проживав в місті Сталіно Сталінської області (тепер м. Донецьк Донецької області). Батько, Петро Спиридонович, працював в Куйбишевському районі компартії України м. Сталіно. Мати, Євгенія Павлівна, учителювала в залізничній школі. Я у червні 1941-го року закінчив 6-й клас, а сестра Лілія – 4-й. З нами жила бабуся за материнською лінією, яку ми називали «бабуcя Лєна». Коли батька направили в Часов Яр керівником місцевого залізничного цеху вогнетривкого заводу, після закінчення навчання ми з матір’ю поїхали відвідати батька та відпочити, але не судилось. Почалась війна, мати вимушена була забрати нас та повернутись додому. …Ми гостро відчули дихання війни. Військова обстановка, повідомлення по радіо про бойові дії на фронтах, хвилювання дорослих передавалися й дітям. Тепер щодня я прокидався рано й ішов займати чергу за хлібом. Це був мій обов’язок. А черги були величезні, кількість хліба обмежена… Мені пам’ятається німецький літак-розвідник. Він з’явився в середині серпня 1941 року. Покружляв високо в небі, вихлопними газами намалював цифру «8» і полетів. 31 серпня, неділя, тихий і теплий вечір. Школярі вже в ліжках, адже зранку треба було йти до школи. Ліг спати і я з сестрою. А мати сиділа в іншій кімнаті, готувалась до уроків, вона була вчителькою молодших класів. Нічого не пророкувало потрясіння. Але раптом – вибухи, вогонь, крики людей… Після оціпеніння до нас дійшло – бомбардування… Тепер всі зрозуміли, що означала та проклята «8» в небі. Час бомбардування зафіксував годинник, який потім знайшли в нашій квартирі. Він зупинився у момент вибуху й показував 21:45. Бабуся в той момент сиділа на ганку і загинула під розвалинами. Мати була поранена дрібними уламками. Мені з сестрою «пощастило». У нашу спальню потрапила лише частина хвилі вибуху. Коли мене відкопали сусіди, побачили моє лице, вкрите коричневою шкіркою від опіків. Сліди опіків, рана на руці ще довго нагадували про той роковий день.

Не знайшовши переломів, лікарі зупинили кровотечу та випровадили мене з лікарні. Нікого поряд з близьких, які б могли подбати, не було. Я, вимучений, ослаблений, зі спотвореним обличчям, у нічній білизні, хитаючись, брів по місту. Коли прийшов додому, то сестра сиділа посеред двору на речах, а сусіди допомагали шукати документи та інші речі серед уламків. Вони викликали мого батька, який потім зайнявся влаштуванням родини. Сусіди допомагали, годували нас. Люди не втрачали людяності. Не були байдужими до чужого горя, адже війна руйнує все й кожного, тільки разом є шанс вижити. Мати була приголомшена подією 31-го серпня. Вона не могла чути гуркіт літаків, впадала в істерику, хапала дітей та ховалася в траншею, вириту на подвір’ї нашого будинку. На початку листопада 1941-го року наша сім’я приїхала до Ленінабаду. Тут в евакуації я закінчив 7-й клас.

Зі звільненням Донбасу з пазурів фашистських окупантів у вересні 1943-го року ми могли повернутися на Батьківщину.

Про труднощі життя у воєнні роки говорити та скаржитися було неприємно. Адже більшість людей голодували. Було дуже важко, але вони розуміли, що йде війна, тому намагалися триматися.

Обличчя у війни страшне. Війна – це трагедія для людей, особливо для тих, хто на собі відчув її жах, хто втратив рідних, залишився на все життя інвалідом…

У 17 років, в лютому 1944 р., зі шкільної лави пішов до лав Червоної армії. Ніс службу у зенітно-артилерійських частинах Московського округу протиповітряної оборони. Спочатку рядовим, потім сержантом-командиром взводу зенітно-артилерійської батареї. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня і дев’ятьма медалями, серед яких «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Згадував ветеран Великої Вітчизняної війни,

Заслужений викладач Харківського університету, доц. Б. ЗАЙЦЕВ.