Війна - частина біографії

Війна – частина біографії, що стала головною

ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми продовжуємо серію публікацій, присвячених 65-річчю Перемоги радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні. Цього разу нашим кореспондентам свою фронтову біографію розказав полковник запасу, ветеран війни та університету Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ.
- Василю Дмитровичу, розкажіть, як ви потрапили на фронт?
- Коли почалася війна мені було 16 років. До цього часу я вже встиг закінчити дев’ять класів школи. За віком ми ще не могли йти на фронт, ми допомагати в тилу до 1942 року. У 1942 р. ситуація на фронті загострилася: ворог швидкими темпами просувався на схід, захоплюючи нові території, армія несла великі втрати, звичайно їх треба було поповнювати. Саме тому в 1942 нас, 16-ти річних юнаків, призвали, але здебільшого до військових училищ, де ми мали проходити прискорений курс навчання. Саме так я опинився у Велико-Устюгському піхотному училищі, яке знаходилося в Архангельській області. Протягом одинадцяти місяців я вчився стріляти з усіх видів зброї, отримував навички командування . Після закінчення училища був направлений до 1-ого Прибалтійського (раніше Калінінського) фронту, до штабу 16 гвардійської стрілкової дивізії, 46 гвардійського стрілкового полку.
- Розкажіть, що найбільше всього запам’яталося під час війни?
- Більш за все мені запам’яталася перша атака. Хто говорить, що не страшно на війні, той каже неправду. У 1943 році я командував взводом автоматників. На той час ми брали участь у боях під містом Городок, що у Вітебській області. Слід було атакувати ворога на висоті, яка знаходилася приблизно за 400 метрів до нашого переднього краю. Гриміли вибухи, ми побачили у повітрі зелену ракету. Я скомандував: «В атаку – вперед!», але солдати дивилися один на одного та вистрибувати з траншей не поспішали, адже майже для усіх це була перша атака. Тоді мені залишалося тільки одне – подати особистий приклад. Взвод почав ланцюжком просуватися вперед. Коли ми увійшли в першу траншею ворога, німців там уже не було, вони відійшли в глиб оборони. Ця атака понесла за собою втрати нашого взводу: двоє вбитих та четверо поранених. На війні, я вважаю, кожен відчуває страх смерті. Йдучи в атаку, кожен учасник сподівається залишитися живим, але знає, що безкровних атак не буває.
- Розкажіть про ваших бойових друзів.
- Війна згуртовує людей. Друзів було багато. Наприклад, дуже добре пам’ятаю М. ІСАКОВА, який був командиром стрілкової роти, ми навіть після війни деякий час жили з ним в одній квартирі, але потім він поїхав до Санкт-Петербурга. Також добре пам’ятаю Я. КОРНІЄНКА начальника армійського озброєння. На жаль, зараз наші шляхи розійшлися, я навів не знаю, чи живі мої друзі…
- У яких знакових битвах брали участь?
- Я воював до самого кінця війни, дійшов Німеччини, брав участь в операції «Багратіон», яка була спрямована на приховування передислокації військ Червоної армії. Звільняв міста Орша, Борисів, Молодече та ін.., брав участь у фарсуванні річки Неман, тут був поранений. І вже через два тижні знову був у своєму 46 гвардейському стрілковому полку. У складі цього полку брав участь у битві на Курській дузі, яка стала вирішальною у ході війни.
- Розкажіть, де ви зустріли Перемогу?
- Перемогу я зустрів у Німеччині, у місті Карлхорст. У нашого комсорга був приймач, завдяки якому ми могли дізнаватися про події на фронті. 7 травня 1945 року в ефірі «Голосу Америки» він почув про те, що Німеччина капітулювала, війна закінчилася, Офіційна ж звістка про Перемогу прийшла до нас вже вранці 9 травня…
…За бойові дії в роки війни В. Д. ЧЕРНЦОВ отримав два ордени Вітчизняної війни І ступеня, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, Орден Червоної зірки. Орден Богдана Хмельницького Василь Дмитрович отримав (Див. фото В.Д. Чернцов справа від Л. Д..Кучми) особисто від президента України Л. Д. КУЧМИ у 2002 році на честь 55-ї річниці Перемоги…

А. ЧАЛА, наш спецкор.