Незабутнє стукає в серце

Ленінград: 70 років прориву блокади

ВІД РЕДАКЦІЇ. Продовжуємо рубрику. Цього разу такий гарний та вишуканий зустрічає туристів Санкт-Петербург. Одні лише захоплюючі білі ночі чого варті! Дивовижна гармонія каменю, води, туману, неба. Та чи знаєте ви, якою ціною дісталось нам це мирне небо над головою…

Мені лише 17 років, але тема Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. не дає моїй душі покою. Я підіймаю усі джерела, поринаю в історію… Вона переносить мене на 70 років назад. Пам’ять про блокаду Ленінграда тривожить і примушує серця завмирати… Про це нізащо не можна мовчати. Ленінград. Місто, яке покинули птахи…

…Вересень 1941 року. 300-тисячна група фашистських армій «Північ» повністю оточила кільцем Ленінград. Ніхто навіть не здогадується, що ця блокада затягнеться на 900 днів! 900 днів нечуваного героїзму, нечуваних втрат, безмежного патріотизму.

«Ленінград! …Він особливо дорогий серцю кожної радянської людини. …Володіння містом на Неві давало фашистській Німеччині низку переваг у політичному, економічному і моральному розвитках», – пише згодом у своїх «Спогадах та роздумах» маршал Г. К. Жуков. Варварські бомбардування міста. Ворог розстрілює ні в чому не винних мирних жителів – жінок, дітей, старих. Голод і холод. А населення Ленінградської області продовжує активно допомагати фронту. Голод, голод, голод… «З 1 жовтня 1941 року робітники та інженерно-технічні працівники стали отримувати за картками 400 г, а всі інші – по 200 г недоброякісного хлібу на добу», – зазначає вересневий випуск журналу «Огонёк» за 1989 рік. Там же вказано, що велика частка людей помирала голодною смертю. Їжею стали слугувати різного роду замінники їжі. Жителі ловили граків, люто полювали на кішок чи собак. З домашніх аптечок вибирали все, що можна було використати як їжу. Коли у наш час хтось нехтує їжею та всім тим, що має, я намагаюся відчути себе на місці тих, хто пройшов такі страждання! Спробуйте і ви не їсти хоча б один день. Важко? Важко… Ви швидко здастесь і підкоритеся своєму черевоугодництву. А ленінградці вистояли, і завдяки їх силі, волі та мужності ми зараз маємо світле та спокійне небо над головою… Замисліться!

…Зараз, 70 років тому, триває Ленінградська блокада. Люті морози, що проїдають тіло аж до самого серця. Ртуть в термометрі стрімко наближається до відмітки -40°. Замерзли водопровідні та каналізаційні труби, жителі залишились без води. Закінчилося пальне. Виснажені та вкрай ослаблені, люди не доходять до місця роботи чи додому, вони падають і вже більше не встають… Рідні вулиці вкриті трупами, деякі навіть вмерзли в лід. Зима 1942 року стали найчорнішим часом Ленінградської блокади… Постачання населення і військ продуктами вдалося налагодити Ладожським озером через «дорогу життя». У січні 1943 року блокаду вдалося розірвати на вузенькій смужці півдня Ладожського озера. В кінці січня 1943 р. блокаду прорвали остаточно… Сьогодні грудень. Ще два місяці нам із блокадниками треба дожити до остаточної ліквідації блокади. Два місяці із 900 герочних днів…

Ніхто не здається. Війна триває. Продовжують писати письменники, творити музиканти, співати артисти… Ольга Берггольц знаходить влучні слова для своїх віршів, з глибокою надією на перемогу. Замерзаючи, вона пише про мужність та відвагу, повітря та сонце. Її вірші стали додатковим «пайком» ленінградців:

«…Их множество – друзей моих,
Друзей родного Ленинграда.
О, мы задохлись бы без них
В мучительном кольце блокады…»

(«Ленинградская поэма»)

Радіо стало тією ниткою, що зв’язувала кожного ленінградця із іншими. Без перебоїв йшло блокадне мовлення: воно не переривалося ні на день! Так, вже самі зморені та безсилі, радіоведучі виходили в ефір, де з неприхованою радістю вітали слухачів, сповіщали про початок і кінець тривог і обстрілів, а між виступами звучав рівномірний стукіт метронома. Тільки по радіо люди дізнавалися, що відбувається на фронті. Радіо працює – значить, місто живе. …

«Історія війн не знала такого прикладу масового героїзму, мужності, трудової та бойової доблесті, яку виявили захисники Ленінграду… Випробовування, які довелось пережити ленінградцям, окрім радянських людей, ніхто не витримав би. Згадуючи це, ми, ті, що залишилися в живих, з глибокою шаною склоняємо голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав життя за місто Ленінград, за Радянську Батьківщину, за майбутнє наших дітей», – пише про це Жуков. – Я бачив, з яким торжеством кинулись назустріч одне одному бійці фронтів, що прорвали блокаду. Не зважаючи на артилерійський обстріл противника зі сторони Синявінських висот, солдати по-братськи, міцно обіймали один одного…» – згадує маршал Жуков.

…Більше 500 тисяч блокадників покояться тепер на Піскаревському кладовищі. Ряди братських могил поросли травою, квітами. Про Піскаревське кладовище не забуває ніхто: завдяки зусиллям товариства «Жителі блокадного Ленінграда у Харкові», там було встановлено пам’ятник, який зараз вважається найвідвідуванішим на кладовищі.
Про блокаду Ленінграда знято чимало фільмів: «Ми дивилися смерті в обличчя» (1980 р., СРСР), «Блокада» (1977 р., СРСР), «Зелені ланцюжки» (1970 р., СРСР), «Ленінград» (2007 р., Росія, Великобританія) тощо. Всі вони показують внутрішнє соціальне життя за часів блокади, зображують, як жили тоді прості люди, як любили, як страждали…

Голова Харківського обласного товариства ветеранів «Жителі блокадного Ленінграда» Марія Петрівна Фетісова згадує страшні часи у своєму інтерв’ю:
«Мені було лише 15 років, коли почалась війна. У нас був суворий батько, який сказав: «Помремо у рідному Ленінграді, але евакуюватися звідси не будемо!» Але, 19 березня померла мати від голоду. Після її смерті батько прийшов додому. Дізнавшись, що мами вже нема, він перевдягнувся і пішов на завод. Але він не дійшов до нього – помер по дорозі… І залишились ми удвох з дев’ятирічним братиком, у темній, холодній квартирі. Брата забрали у дитячий будинок, я часто ходила до нього. Та одного разу, коли я йшла туди, поряд вибухнув снаряд, внаслідок чого я стала інвалідом Вітчизняної війни другої групи…»

І так болить серце, коли ти дивишся у сумні та розумні очі людини, яка пройшла такий тернистий та страшний шлях. Здоров’я та благополуччя Вам, Маріє Петрівно, та всім іншим учасникам воєнних дій на довгі літа!

Дійсно, з одного боку, необхідно стирати з лиця землі сліди війни та розрухи. Проте, знати своїх героїв, пам’ятати тих, кому ми зобов’язані своїм існуванням, – наш святий обов’язок. І нехай кожен зробить для себе свій власний висновок. «Ніхто не забутий. Ніщо не забуто…»

Кристина НОВІКОВА, ЛЖ-11.