Нам - 195

Друк

Університет і особистість


ВІД РЕДАКЦІЇ. До ювілею газети починаємо розповіді про спеціальних студентських кореспондентів «Харківського університету». Перша розповідь про студкора «Сталінських кадрів», ветерана журналістики Харківщини, випускника історичного факультету Івана Сергійовича БАБЕНКА.
- Я мріяв стати журналістом! - так почав розповідь про себе Іван Сергійович. У редакції «Харківського університету» як завжди людно, гамірно. А він, мій герой,  усміхається і першим запитує, звідки я родом. «Журналіст! - подумала я. - Професіонал». Зараз я пишу до «Харківського університету», так само, як Іван Сергійович у далекі п’ятдесяті. Так само почався мій шлях у здобутті професії. Можливо, через це мені настільки важливо розповісти університетській спільноті саме про цю людину?
- В 1952 році я закінчив  школу у Савинцях - райцентрі Балаклійського району,  де прославлений Жуков починав свою солдатчину, - веде розповідь наш герой. - Закінчив навчання зі срібною медаллю.  Учителі запитували: «Куди підеш навчатися? До Києва, Москви чи Харкова?» А я обрав свій варіант - на журналіста. Та поки тривали його пошуки, харківський факультет журналістики перевели до Києва. Тож дитину війни із срібною медаллю із радістю прийняв історичний факультет Харківського університету. Я знав, що університет має редакцію газети «Сталінські кадри». Там завжди було холодно, темно й вогко. Але вона здавалася мені палацом.
- А ви пам`ятаєте свій перший матеріал до газети «Сталінські кадри»?
- Ні, перший не пам’ятаю, на жаль. Проте є одна замітка, яку я ніколи не забуду. Якось дали мені завдання написати про «хвостистів» з іноземної мови. А у мене була однокурсниця Інна Плющ. Що це була за дівчина! Невимовної краси, розумна, інтелігентна… Балерина у театрі опери та балету, гордість нашого університету. Усі хлопці за нею бігали, і я в тім числі. Аж виявилось, що вона «хвостистка», і я мав написати про неї як про «хвостистку». Я чесно виконав редакційне завдання, але відтоді і дівчина, і весь мій курс дивилися на мене як на «ворога народу». У 2000 році ми з Інною зустрілися знову. Минуло стільки часу, але не лише я, а й вона досі пам’ятає, що я колись про неї написав критичний матеріал... Тоді я усвідомив, як багато важить для журналіста кожне його слово!
Із 1955 року «Сталінські кадри» стають  «Харківським університетом». Іван Сергійович вже, як і я сьогодні, на третьому курсі. Він отримує завдання - запитати про підсумки сесії Верховної Ради СРСР у академіка Миколи Павловича Барабашова.
- Мені потрібно було поговорити із академіком, видатним астрономом,   депутатом Верховної Ради... Його кабінет знаходився на вул. Тринклера, 8. Я довго тупцював під  дверима, вагаючись увійти. Академік одразу звернувся до мене на «ти». Його кабінет був завалений книгами, паперами… Микола Павлович відповів на всі мої запитання, був зі мною як на рівних. Я на все життя зрозумів важливу річ: із великими людьми говорити завжди легко, тільки готуватися до розмови треба набагато краще!
Робота в університетській газеті навчила мого героя знаходити підхід до людей. І я відчула: виявляється, усім професіоналам спочатку було страшно. Друге січня 1958 року - особливе у житті Івана Сергійовича, воно стало початком 50-річної журналістської праці у газеті «Ленінська зміна».
- Журналістика дозволила мені познайомитися із цікавими людьми, і я мав можливість іншим розповісти мої враження. Я не хотів, щоб це залишилося тільки зі мною, розумієш? - Іван Сергійович звернувся до мене на «ти», як академік Барабашов колись звертався до нього. - Одного разу я мав зустрітися із космонавтом Олексієм Архиповичем Леоновим, який першим вийшов у відкритий космос і якось приїхав до Харківського воєнного авіаційного училища, де він колись навчався. Я довго обдумував головне запитання до нього: «Чи видно Харків із космосу?» Він відповів: «Видно, димне таке місто!» Друге запитання звучало: «З яким почуттям після всіх подій Ви ступили на харківську землю?» == «З почуттям блудного сина!» == віджартувався Леонов.
Зустрічі із космонавтами Олексієм Леоновим, Володимиром Ляховим та Юрієм Малишевим Іван Сергійович описав у збірнику нарисів «Як бронзовіють світанки» (2002 рік), удостоєному творчої премії Харківської міської ради.
- Іване Сергійовичу, у Вас є улюблене заняття, крім журналістики?
- Журналістика - і робота, і хобі для мене. У свій вільний час я пишу нариси. Вже вийшло шість книг моїх нарисів на документальному матеріалі. Я писав про Леся Сердюка, який позував для пам’ятника Т. Г. Шевченку, про Ніну Ужвій, а остання моя книга - про генерал-майора Михайла Дмитровича Борисова - начальника військової кафедри при університеті. Я схиляюся перед цими великими людьми і думаю, що тільки я можу так про них розказати.
- Ви з такою повагою ставитесь до видатних людей, чи означає це, що вони є для Вас свого роду учителями?
- Можна й так сказати. Своїм Учителем я вважаю проректора нашого університету Віктора Івановича Астахова - чоловіка моєї одногрупниці Валентини Іларіонівни. Про нього в мене найдобріші спогади. Він був інтелігентом в найбільш кристальному сенсі цього слова, і я завжди рівнявся на цю людину.
…Іван Сергійович показує мені пожовклі сторінки «Сталінських кадрів» та «Харківського університету». Із них починалася його довга дорога у журналістиці. Його гуртожиток знаходився на вул. Артема, 49. Він жив там чотири роки, їв макарони з маргарином (тому досі не любить його), але у нього була віра. І навіть у своїй бідності у тяжкі повоєнні роки наші ровесники мали величезну жагу до знань. Вони вірили у комунізм, про який писали у своїх замітках. Їм було у що вірити. А у що вірити нам, молоді ХХI ст.? Я відповіла Івану Сергійовичу і в його лиці моїм ровесникам із далеких 50-х рр. минулого століття, що, якби у нас, сьогоднішніх, не було віри, ми б не писали до «Харківського університету», як писало у цю газету його покоління у ті далекі п’ятдесяті роки.


Анна МАСЛЮКОВА, творча майстерня викладача О. О. НЕРУХ.