Відлуння Великої Вітчизняної …

Кожного дня ми кудись прямуємо у справах, їдемо у метро, жовтенькому маршрутному таксі, вусатому тролейбусі, старенькому трамваї. Звідусіль чуємо: «наступна станція метро «23 серпня», «зупиніть на «Гвардійців-широнінців», «ви до «Маршала Жукова» прямуєте?» і подібні. Вулиці пам»ятають своїх визволителів… А ми з вами? От і зараз сидимо під тінню каштанів на «Історичному музеї» 23 серпня 2011 у день визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, зупиняємо погляд на зелених провісниках війни – танках, і … замислюємося? Спробуємо дізнатись…
У вересні 1941 року загарбники взяли в оточення більшу частину військ Південно-Західного фронту на Київському напрямку. У запеклих боях під час виходу з оточення загинули і потрапили в полон сотні тисяч бійців і командирів Червоної Армії. 20 вересня 1941 року передові частини 6-ї німецької армії вийшли на територію Харківщини. А в ніч з 24 на 25 жовтня 1941 року після чотириденних надзвичайно тяжких боїв частини 38 радянської армії залишили Харків і відступили до берегів Сіверського Дінця. Так почалася найтрагічніша сторінка в історії Харкова. До міста увійшли фашисти.
641 день окупації… 15 384 години нестерпних страждань і безкінечного страху перед фашистами, перед друзями, рідними і, навіть, перед самим собою… 923 040 тваринного виживання серед жорстоких фашистських нетрів… Що залишилось після цього?
Вибухи. Крики. Сльози. Смерть. Балкони  вулиці Сумської замість горщиків з червоними трояндами прикрашали грубі жовтувато-сірі мотузки. На них висіли мертві. Квіти смерті… Немає сенсу описувати всі нещастя та біди, що їх приносять воєнні дії на кожну вулицю, у кожний будинок, бо передати все це словами неможливо…Завідувач Музею історії Харківської обласної клінічно лікарні А.М.Рудич розповідає: «Спитала учнів-відвідувачів  на початку екскурсії, коли почалася Велика Вітчизняна війна – не знають. Хто виграв війну? – Американці! З докором дивлюсь на викладача історії, який привів сюди дітей, – вона лише знизує плечима і посилається на погані підручники…» Від почутого стає страшно за наше майбутнє, адже історія повторюється, якщо її забувають. 
Щоб не забути жодної події Великої Вітчизняної війни, пригадати усе до найменшої дрібнички, змінимо тінь каштанів на прохолодні зали Харківського історичного музею.  Виставка розпочинається з пожовтілої від часу скатертини-серветки, вишитої остарбайтеркою Зажиріло М.І. Навіть важко уявити, що стомлені від щоденної тяжкої праці руки тендітної жінки можуть творити таку красу, не дивлячись ні на що. Виявляється, що протягом усього періоду окупації Харківщини з  цієї території було депортовано понад 160 тисяч людей різного віку. На німецьких агітаційних листівках, які також можна побачити у музеї, пропагується переїзд до Німеччини під гаслом «працювати на благо Третього Рейху», бо СРСР не забезпечує гідного існування. Але вербувати працівників вдавалось лише силою. Харків’яни сміливо ставали на захист Батьківщини! Герой Радянського Союзу Гризодубова В.С. під час війни командувала чоловічим воєнно-транспортним авіаполком, який дуже скоро переключився на роботу з партизанами. Серед численних експонатів найбільший жах наводить макет машини-душогубки, жертвами якої стали тисячі харків’ян. «Винахідливі» фанати третього рейху вивели трубу з вихлопними газами у герметично відділений від кабіни водія «салон» зі «зручними» стоячими місцями. Таким чином поки машина опинялась за містом, «щасливі» пасажири  помирали від задухи шкідливими газами. Відома співачка, харків’янка Гурченко Людмила у  книзі «Оплески» згадувала про своє «окупаційне» дитинство: «Окупанти брали людей на базарі у щільне кільце, потім з одного боку розривали його і запускали туди натренованих голодних вівчарок… Вони гнали сполоханий натовп ні в чому не повинних людей до чорної діри душогубки. «Головне не встигнути», - кричала мені мати, штовхаючи мене на землю і прикриваючи собою. Через нас спотикались, по нам топтались, але ми не встигли! Не встигли! Цього разу біда нас оминула. Та сум проймав за тих, чиї обличчя один за одним зникали у тій чорній дірі - без надії на майбутнє, без надії на життя. Кожен, хто заходив у роковий автомобіль, одразу ж повертався обличчям до виходу, а один дідок навіть посміхнувся. Божевільний…»  Ціна визволення Харкова – 186 306 життів воїнів!
В.О.Казус, завідувач другого науково-експозиційного відділу історичного музею, розповідає: «Зараз діти іноді не знають, навіть, хто з ким воював: чи Будьонний, чи Чапаєв зі Сталіним, чи Сталін з Гітлером проти України! А наша задача – розповісти, що це була трагедія нашого народу! Я розробляла цю виставку разом із іншими співробітниками музею. Кожен експонат перебирали своїми руками, про кожну дрібничку можемо розповісти цілу історію! Так, після першої спроби визволення Харкова у березні 1943 в оточенні загинуло близько трьохсот тисяч чоловік, близько 240 000 тисяч потрапили в полон. Кожен із нас має це пам’ятати!»
Історичний музей – не єдине місце, де ми можемо ознайомитись з усіма страхіттями війни.  У серці міста, на вулиці Петровського зараз діє Музей Голокосту. Тут зібрані свідчення очевидців, «реліквії», що допомагають кожному зануритись в атмосферу страху і невідомості. «Не всі жертви нацизму були євреями, але всі євреї були жертвами нацизму», - такий напис читаємо на сіро-білій стіні у Харківському музеї Голокосту. Слова привертають увагу усіх відвідувачів. Можемо побувати у залі музею, подивитись експозиції та фотовиставку «Дробицький яр з висоти пташиного польоту». Розпочинається екскурсія з розповіді про трагедію єврейського народу, історію створення музею та причини його заснування. На пострадянському просторі існує тільки один музей Голокосту, що знаходиться в Москві (та й той при синагозі). В Україні також немає державних музеїв подібного напрямку. Музей голокосту у Харкові заснований і діє за підтримки  громадської організації. Присутні мають змогу оглянути експонати, серед яких грудки землі з місць розстрілу, старі плакати та документи, статистичні дані, перепис населення воєнного періоду. Наголос зроблений на харківських подіях у Дробицькому Яру. Там загинуло понад 16000 євреїв з 1400000 по всьому СРСР. Увагу привернув і той факт, що під час перепису населення для тих, хто представлявся євреєм, було створено окремий, жовтий, список. Всі, хто в ньому опинився, стали жертвами репресій. Більшість було вивезено за місто. Там на них чекали бараки, де ці люди провели останні дні свого життя. Єврейських жінок, дітей та старих розстрілювали просто за національність, без суду та слідства. Але були ті, хто усіма силами намагався допомогти багатостраждальному народу. Євреїв ховали у своїх домівках харків’яни. Тепер їм присуджено звання «Праведник миру». На Харківщині таких 88 чоловік.
Про те, що вберегти вдалось не всіх, нагадує похмурий Знак Мінору у Дробицькому Яру, що знаходиться на перетині  Московського проспекту з окружною автодорогою. Це одне із 248 місць масового вбивства євреїв. Завітали ми і туди…
Чи-то у нас уява яскрава, чи душі ще юнацькі, палкі, але коли ідеш до пам’ятного знака здається, ніби з-під твоїх ніг вириваються тисячі людських криків, зойки, плач дітей, стогони матерів, прокльони прикрашених сивиною мудреців. Мурашки пробігають по шкірі… Інакше не може бути, адже те, що коїлось тут 69 років тому не залишить байдужим навіть найсухішу «людину в футлярі», яку не хвилюють ніхто й ніщо, окрім неї самої. Є.Євтушенко написав вірш «Дробицкие яблони», присвячений усім розстріляним.  У ньому є такі слова:
Расскажи нам, Рувим Рувимович,
как подростком, в чем мать родила,
весь в кровище, в лице ни кровиночки,
выползал, разгребая тела.
Михайло Біденко, дослідник історії Дробицького Яру, журналіст, пише: «14 грудня 1941року військовий комендант Харкова видав наказ про переселення усіх євреїв до бараків на східній околиці Харкова, включаючи грудних дітей. Майже відразу почалися розстріли. «Майже» — тому що треба було вирити котловани. А потім командами по 250-300 чоловік гнали до Травницької долини. На дітей куль не витрачали, вкидали до котлованів живими.  На початку січня 1942 року єврейське гетто в Харкові (одне із п’ятдесяти, які були створені окупантами на Україні) припинило своє існування. 15 тисяч євреїв було знищено фашистами у Дробицькому Яру — це друга, і тепер уже добре відома назва Травницької долини».
Сумну пам'ять тих жахливих подій зберігає не лише Знак Мінору, а й сніжно-білий пам’ятник, який символізує чистоту і невинність душ загиблих. Напис «не убий!» там значиться на десяти мовах. Під пам’ятником – траурний зал з Чашею скорботи або ж музей меморіалу, де на таких само білих мармурових плитах значаться 4 тисячі імен, які вдалось встановити.
Не меншою кількістю жертв окроплені й події визволення Харкова. Серед них – славнозвісний подвиг гвардійців-широнінців. «Гвардійці-широнінці - другий приклад масового героїзму. – говорить В.О.Казус. – Усі 25 були нагороджені званням «Герой Радянського Союзу». А в живих їх залишилось лише 6…
Одного спекотного літнього ранку ми електричкою відправились з південного вокзалу до станції «Широніно», що у селі Тарановка, бо саме там знаходиться «Тарановський музей бойової слави героїв-широнінців». Розглядаючі мальовничі краєвиди за вікном, ми і не помітили, як промайнули трохи більше години і ми опинились на потрібній нам станції. Табличка на вокзальній будівлі одразу ж інформує кожного приїжджого про події, які тут відбувались. Хоч і приїхали ми в музей у суботу, й увесь шлях хвилювались, що перед нами постануть зачинені двері, наші побоювання не справдились. У школі якраз проходив випускний вечір 9-х класів, і одна з випускниць, Даша Сазикіна, із задоволенням влаштувала нам невеличку екскурсію.
«До нас у гості приїжджають родичі загиблих та ті, хто ще не знайшов місця їх поховання. Невеличка рукописна підшивка «Вони загинули за Тарановку» поповнюється із кожним роком. Наш музей внесено в туристичний маршрут Євро-2012».
Від цієї дівчини дізнаємося  про ще один пам’ятник солдатам Вітчизняної війни, щоправда, на сором, з невідомих причин, давно забутий і занедбаний. Журналістська цікавість змушує нас вирушити на його пошуки. Рушаємо… З невеличкою огорожею, між хвилями бур’янів, під розлогою тінню кленів на високому постаменті зупинилась фігура вояка у шинелі, з лавровим вінком у руці… Під ним золотом прописані роки війни. Поруч – зламана пам’ятна табличка… Можливо, він забутий через те, що знаходиться не в дуже зручному місці, поза увагою більшості людей. Та це все одно не звільняє від відповідальності…
А от пам’ятник Воїну-визволителю, що біля станції метро «23 серпня», видно абсолютно усім. І назва метро, і кам’яний солдат – усе нагадує нам про щасливий день визволення Харкова від фашистських загарбників! …
…Зупинилися перед пам’ятником Воїну-визволителю, на декілька хвилин задумались про те, скільки людей віддали свої життя, щоб ми тепер отак спокійно могли милуватись урбаністичним пейзажем. Воїн біжить вперед з піднятою в гору рушницею на знак перемоги, але за потреби він опустить зброю і знову кинеться у бій. Впевненість. Сміливість. Вдячність. Такі почуття охоплювали наші серця при думці про визволителів рідного Харкова. Цього року Воїну-визволителю, або ж «Павлуші», як його ще називають харків’яни, за аналогією з болгарським пам’ятником радянському воїну-визволителю «Альоші», виповнюється рівно 30 років. Монумент останній раз реставрували у 2010 році, так що свій день народження він зустріне в гідному вигляді.
А у гущі Лісопарку розташовано цілий меморіальний комплекс, присвячений перемозі у Великій Вітчизняній війні. Серед високих ялин мармуровою плиткою вистелена дорога до пам’ятника «Батьківщини-матері»  від самої траси. На сторожі покою меморіалу –  дві плити, на яких зображені радянські солдати. 70 років тому вони охороняли нашу Вітчизну, сьогодні – нашу пам'ять.  У самому центрі меморіального комплексу – жіноча постать з сумними очима. То матір, що провела свого єдиного синочка на жорстоку війну. На кілька метрів чутно, як б’ється її серце. Стукіт прорізає сумну спокійну мелодію та пахучу ялинкову тишу. Полум’яніє вічний вогонь… Заходимо до меморіалу, ніби у вічність…
За скульптурою «Батьківщини-матері» витягнулась стела із сірого граніту з горельєфним зображенням радянських воїнів, партизан, підпільників. Ліворуч від нас – алегорична композиція з п’яти берізок і гранітної стели, замість шостої: в Україні протягом війни загинув кожен шостий, а в Білорусі кожен четвертий… Сум. Жаль. 
Посередині майданчика три великі клумби, на яких квітами вистелені написи: «9 травня – День Перемоги». Біля них – ряд кам’яних табличок з довжелезним переліком героїв-визволителів: сержантів, майорів, капітанів, рядових. Всі вони колись жили, хотіли жити, міряли, кохали, але прийшов страшний час – і вони живуть лише у наших серцях, у спогадах рідних і близьких людей.
Місце меморіального комплексу також вибрано не випадково. В роки окупації загарбники вивозили сюди душогубки з безневинними городянами, яких піймали в центрі, на базарі та інших місцях.
Мандруючи різноманітними пам’ятками Великої Вітчизняної війни, ми знайшли ще одну цікаву місцину – музейний комплекс «Висота Конєва».  Саме на цій висоті знаходився командний пункт маршала Конєва, з якого він віддав наказ про штурм Харкова. Завітали ми і до каплички на тій висоті, де сотні свічок палають у пам'ять тим, хто недовчився, недокохав, не залишив по собі нащадків, чиє життя було трагічним чином було перервано в окупованому місті або ж у боях за Батьківщину…
Але найшанованішою згадкою про війну для студентів-каразінців є пам’ятник Героям-студбатівцям, чий подвиг у романі «Людина і зброя» оспівав Олесь Гончар. Ініціаторами побудови монументу стали самі студенти університету – 27 хлопців і 17 дівчат.
…Дивимося в рішучі очі 4 хлопців, помічаємо сумний погляд дівчини, яка проводжає коханого на війну. Гвинтівку має лише один із студбатівців. Без зброї. Не підготовлені. Вони рушали на вірну загибель. Але не боялись. Вмерти на полі бою за Батьківщину – велика честь для справжніх патріотів!
О.С.Марченко, завідуюча виставочно-експозиційним відділом Музею історії Харківського університету: «Для нас пам’ятник студбатівцям є серйозним символом. Керівництво і студенти ставляться з великою повагою до нього. Тричі на рік – 9 травня, 22 червня і 23 серпня – покладаються квіти і проводиться невеликий мітинг біля нього. Зараз приходять ті, хто хоча б бачив війну. Не обов’язково ветерани, бо їх залишилось так мало, а й діти війни. Ми віддаємо дань пам’яті тим хлопцям та дівчатам, котрі пішли на фронт і не повернулись».
Через віки  пам»ятаймо, якою ціною завойоване наше життя! Шануймося, друзі. Інакше ніхто нас шанувати не буде. Ніколи.

Аліна КАЛІНІНА, Світлана ШКУРАЙ, наші спеціальні кореспонденти, студентки .