Незабутнє

Друк

Борис Петрович Зайцев – ветеран кафедри історіографії, джерелознавства та археології, ветеран Харківського університету та учасник Великої Вітчизняної війни. Викладач кафедри з моменту її заснування. Основні напрямки наукової роботи викладача і науковця – спеціальні історичні дисципліни, історичне краєзнавство, історія Харківського університету. Він автор та співавтор близько 400 наукових, науково-популярних та методичних робіт. Як завжди скромний і дуже небагатослівний. В розмові про трагічну річницю – 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни – Борис петрович дозволив надрукувати для читачів «Харківіського університету» свої спогади…
- Після завершення навчання мама, я та сестра в першій декаді червня поїхали в м. Часов Яр побачитися з батьком та відпочити. З початком війни попрощавшись з татом, ми повернулися додому.
Тримаючи путь до міста Сталіно було гостро відчутно подих війни. Військова обстановка, повідомлення по радіо про військові дії на фронтах, піклування та тривога дорослих передавалася й дітям. Вони ставали більш дорослими, серйозними та відповідальними, хоча дитинство, все таки, забирало своє. Після хатніх справ я йшов до однокласника грати в шахи. Це відбувалося майже щодня. Читав пригодницьку літературу, грав з хлопчаками у дворі в різноманітні ігри. Але тепер щодня я дуже рано вставав і йшов займати чергу за хлібом. Це було моїм обов’язком. А черги в хлібні магазини були величезними. По декілька сотень чоловік. На перших порах хліб та інші продукти продавали без продовольчих карток, але на руки одній людині хліба давали в дуже обмеженій кількості. Булочні вироби поки що можна було купити без будь-яких обмежень, і ми, користуючись нагодою, почали засушувати сухарі. Їх, правду кажучи, було небагато, але пізніше для нас вони стали у нагоді.
Різко змінилося місто. З настанням сутінок всі суворо дотримувалися світломаскування. Мешканці квартир зачиняли вікна ставнями, байковими ковдрами, темним папером і т.п. Жодного променю світла не мало права вибиватися назовні. За цим слідкували спеціальні команди, які патрулювали містом. Шибки вікон оклеювалися хрест-навхрест паперовими смугами. Це повинно було убезпечити людей від осколків у випадку пошкодження вікон під час бомбардування міста ворожою авіацією. В нічний час ліхтарі на вулицях не світили, машини проїжджали рідко, із затемненими в синій колір фарами, а бордюри тротуарів були викрашені в білий колір. Пересування пішоходів в нічний час строго заборонялося.
Було вжито протипожежних заходів. На горищах і дахах будинків ставили бочки з водою і ящики з піском. Тут же знаходилися вогнегасники, великі кліщі (близько 1м в довжину) для захвата запалювальних бомб, їх гасіння в бочках з водою і скидання з дахів на землю. Дорослі та повнолітня молодь із загонів протипожежної охорони чергували на дахах. Всіх цих правил дотримувалися і мешканці нашого двору. Під час повітряних тривог жителі вирушали до бомбосховищ, які були облаштовані в підвальних приміщеннях.
Перший німецький літак-розвідник з’явився над містом Сталіно в середині серпня 1941 року. Він покружляв високо в небі, вихлопними газами накреслив цифру «8» і зник десь на заході. Наступного разу розвідник прилітав 24 серпня. Це був сонячний день без жодної хмаринки. Знову ж таки він покружляв над містом, зобразив вісімку і зник. Служба повітряного спостереження, протиповітряна оборона міста мовчала і перший, і другий раз про появу ворожого літака. В чому причина важко сказати. Але, ймовірно, служба СПО міста не могла й уявити собі, що літак ворога міг так далеко залетіти від лінії фронту в тил нашої країни. Серед людей пішли розмови, що це було попередження, і через вісім днів прилетить бомбардувальник і почне бомбити місто. Так воно насправді і сталося. І це не випадково. Справа в тому, що німецькі льотчики, користуючись своїми перевагами в повітрі на початкових етапах війни, поводили себе самовпевнено. Гітлерівське командування, враховуючи фактор переваги, дозволяло льотчикам попереджати жителів окремих міст про бомбардування міста, яке їх очікує.
31 серпня, неділя, тихий та теплий вечір. Більшість людей ще на дворі. Школярі вже в ліжку, так як це їх останній день літніх канікул, а завтра з ранку треба йти на заняття в школу. 1 вересня – початок навчального року. Ліг спати і я з сестрою. А мати сиділа в окремій кімнаті за столом, готувалася до проведення уроків в класі, так як вона була вчителькою молодших класів.
Ніщо не віщувало про несподівані зміни. І раптом! Вибухи, вогонь, крики людей…
До свідомості людей, після заціпеніння, дійшло, що це бомбардування. Тільки тепер більшість зрозуміла, що значила вісімка в небі. Вони на собі відчули безпосередній дотик війни, її жахіття та наслідки. Час бомбардування зафіксував годинник, який знайшли серед розвалин нашої квартири. Вони зупинилися в момент вибуху і показували 2 годину і 45 хвилин.
На жаль, 31 серпня, під час нальоту ворожих літаків на місто, служба повітряного спостереження не повідомила завчасно населення про наближення ворожих бомбардувальників. Сигнал повітряної тривоги об’явили занадто пізно, коли бомбардування завершили.
Льотчик розраховував бомбовим ударом паралізувати роботу Сталінського металургійного заводу. Але не розрахував, і бомби були скинуті на житлові будинки. Перша бомба була вагою 250 кг. Вона впала у дворі будинку, що знаходився неподалік від огорожі заводу. Через скупченість людей в той теплий вечір, жертв було багато. Вибух авіабомби був настільки потужним, що вибуховою хвилею частини людських тіл закинуло на сусідні вулиці. За цією бомбою послідувала наступна вагою 50 кг і вона потрапила в наш будинок. Оскільки під нашою квартирою знаходилося напівпідвальне приміщення, то бомба, пробивши дах будинку, підлогу нашої квартири на кухні, вибухнула в підпіллі. Вибухова хвиля знесла стелю і стіни в двох кімнатах. Дерев’яна прибудова, котра була у нас кімнатою, завалилася і перекрила в’їзд у двір.
Бабуся, котра в той час сиділа на ганку, загинула під розвалинами. Мати була поранена дрібними осколками, котрі потім ще довго давали про себе знати. Мені з сестрою «пощастило». В нашу спальню увійшла лише частина вибухової хвилі, котра зруйнувала лише стелю кімнати. Я був так нею придавлений, що не міг поворухнути жодним суглобом. Коли мене «відкопали» сусіди, то побачили, що обличчя вкрите коричневою кіркою від опіку, а з передпліччя правої руки тече кров. Сліди опіку на обличчі та рана на руці ще довго нагадували про той фатальний день.
Коли я отямився після вибуху, то почув розмови людей і крик матері: «Там діти!» А потім побачив її закривавлене лице. Після мого звільнення, мене разом з сестрою відразу ж відвели в бомбосховище. Матір, по прибутті рятувальної команди, відвезли в госпіталь. Оскільки в'їзд у двір був завалений, рятувальникам довелося ноші з моєю мамою переносити через огорожу сусіднього двору. Бабусю, очевидно, відвезли в морг. З нею ми так і не встигли попрощатися. А після війни батькам, на жаль, так і не вдалося встановити місце її поховання…»


В. ДЕНИСЕНКО