ET NOSTRA MEMORIA GRATA! Наша вдячна пам»ять…

Друк

ВІД РЕДАКЦІЇ. Шановні наші читачі університетської газети, університетчики. Сьогодні ми відкриваємо серію матеріалів під нашоє традиційною рубрикою «Кого пам’ятаємо і любимо» про незвичайних членів багатотисячного колективу Харківського університету – про тих, хто пішов від нас за небокрай, вписавши яскраву сторінку в історію альма матер, про тих, кого поруч з нами з кожним роком стає все менше і менше. Ветерани Великої Вітчизняної, ті, хто життям своїм і здоров»ям закрили нас, своїх нащадків від найстрашнішого зла на Землі – фашизму. Хто не може сьогодні сам розповісти молодим про ті героїчні будні – і воєнні, і буденні. Університетська газета справою своєї честі вважає в році 70-річчя початку (22 червня 1941 р.) згадати всіх поіменно. Кого пам»ятаємо і любимо…
У повоєнні роки тон і тонус університетського життя визначали викоалачі-фронтовики, ті, хто пройшов горнило Великої Вітчизняної, хто з перемогою повернувся до університету, хто ніс і розумів відповідальність за сьогодення і майбутнє Їх авторитет в університеті був надзвичайно високим. Ще наше покоління перших повоєнних дітей, дітей Великої Перемоги, мали щастя навчатися у цих людей, слухати їх лекції, спілкуватися з ними у позаурочний час… Віталій Олександрович Мосінцев і Марк Володимирович Черняков, Федір Олександрович Коноваленко і Лідія Петрівна Березнікова, Павло Іванович Мартемьянов і Петро Якович Корж, Яків Петрович Ніколенко, Георгій Іванович Шкляревський… - ми назвали лише філологів і не всіх. А ще десятки тих, хто трудився на інших факультетах. Чимало видатних науковців і дослідників знає історія нашого університету і серед них чільне місце належить фізіологу, Людині з великої букви МАХІНЬКУ Володимиру Івановичу.
…Народився 21 січня 1907 р. в учительській сім»ї з Тирасполя, прожив 81 рік, з яких близько 60 років присвятив університетові, пройшовши в його стінах шлях від студента до професора. У школі свого вчителя академіка О. В. Нагорного Володимир Махінько розробляв проблеми біоенергетики і катаболізму в ембріональному і постембріональному розвитку тваринного організму, створив чимало цінних наукових досліджень, а з доповідями виступав на багатьох Українських та Всесоюзних з’їздах фізіологів і біохіміків. Наукові інтереси професора кафедри фізіології людини і тварин були пов»язані із вченням Павлова. На рахунку вченого понад 80 наукових праць.
Воєнна сторінка життя Володимира Івановича пов»язана із евакуацією університету до Кзил-Орди і призив у 1942 р. на фронт. По закінченні Сталінградського військово-політичного училища в 1943 і по червень 1946 пролягав його бойовий шлях через Курську дугу, Білорусію, Прибалтику, Польщу, Померанію. Чесно захищав Вітчизну, отримав звання майора, був політпрацівником, агітатором дивізій. Нагороджений найвищими нагородами Батьківщини: орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Берліна», «За звільнення Варшави» і «20-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Форсував Одер, брав Берлін, громив фашистське лігво, звільняв народи Європи від коричневої чуми людства… І робив це самовіддано. Воював, як і трудився, чесно. А до університету надходили листи Володимира Івановича. Ось витримки з одного із них, де йдеться про визволення України: «… в последние дни приходится видеть особенно ужасные картины на пути отступления фашистов. Сегодня, например, вошли в с. К., где раньше было более 300 дворов. Сейчас от села остались одни розвалины. Возле одной из них , где осталась русская печь с трубой, старик. Взгляд его ничего не выражает. Он ничего не слышит. Для него весь мир – в пепле родного дома… Страшная картина. Поджигают немцы методично, с нечеловеческой жестокостью. Рядом в селе они сожгли всех жителей, согнав в дом… Представляете, какой ненавистью наполняются сердца бойцов!»
…А в Харкові розрушений вщент Університет чекав на визволителів зі своїми життєвими проблемами: робота доцентом на рідній кафедрі, науково-дослідна робота, виконання обов»язків заступника секретаря парткому університету, заступника директора науково-дослідного інституту біології, а з 1952 до 1963 року – проректора з навчальної роботи університету. Молодь не знає і не може пам»ятати, що Володимир Іванович був соратником і товаришем знакового ректора Харківського університету – академіка Івана Миколайовича Буланкіна. Саме на час їх спільної діяльності припадає поворотний і відповідальний період в житті нашого рідного Харківського університету: спорудження і відродження нової комплексної споруди університету – нинішнього головного корпусу . Якими слова донести до сьогоднішнього покоління, якою відповідальною, складною і дуже трудоємною була ця справа – залишити нам у спадок такий красень – білий птах, що вже стільки десятків років майоріє над найбільшою площею Європи! Доводилося вирішувати багато організаційних завдань, інженерно-будівельних, архітектурних. Після неймовірної розрухи (перегляньте повоєнні фотографії!!!) широкого фронту відновлення та відбудови особливо відчувалася нестача будівельних матеріалів, обладнання, фінансування. А вирішення цих питань не повинно було впливати на навчальний процес, на весь ритм повсякденного життя. І тут мобілізуюча сила належала доц..В.І.Махинько. Тільки перерахування державних нагород – як підтвердження заслуг їх власника: «Знак Пошани» (1955), орден Леніна (1961), ювілейні медалі, нагрудний знак «За відмінні успіхи в роботі» та ін.. Перегорнувши сторінки підшивок університетської газети, ми були вражені кількістю виступів Володимира Івановича зі статтями на найрізноманітніші теми. Та найболючішою темою його виступів завжди залишалася Велика Вітчизняна. Біль всього життя ветеранів.
Про блискучого лектора , який однаково досконало володів як українською , так і російською мовами, умів сконцентрувати увагу аудиторії, виділити найголовніше, говорити експресивно, переконливо , В.І.Махинька розкажуть його колеги і учні..
«Як педагог В. І. Махінько відзначався прекрасним послідовним, а разом з тим яскравим і темпераментним читанням лекції», - писав про свого колегу у 1967 році Володимир Миколайович Нікітін.
Віра Володимирівна Мартиненко, кандидат біологічних наук, доцент, заступник декана біологічного факультету з навчальної роботи:
- Безперечно, Володимир Іванович був неординарною особитістю, справжнім прикладом кращих людських якостей, властивих видатим людям тих часів. Разом із академіком В. М. Нікітіним вони були передовими геронтологами на кафедрі.
Я навчалась на науково-педагогічному відділенні з 1975 до 1980 року і Володимир Іванович викладав у мене «Загальний курс фізіології людини і тварин», а також спецкурс «Обмін енергіями». Мене досі дивує, яким він був тонким, грамотним методистом. Учений розробляв різноманітні логічні схеми, наочні посібники, готував для студентів цілі блоки карток з формулами біохімічних процесів, великі таблиці, слайди. А підготовка цього ілюстративного матеріалу потребувала, між іншим, дуже багато часу, оскільки готових посібників з подібними схемами не існувало. Цілий ряд таких матеріалів Володимр Іванович видав і для студентів-психологів, оскільки викладав ще й на психологічному відділенні. Зараз ці посібники, а також рукописи, монографії зберігаються на кафедрі фізіології людини і тварин.
У студентському середовищі Махінька вважали чудовим куратором і наставником. Моїм же куратором була Неля Володимирівна Махінько, дочка Володимира Івановича, яка стала для нам спражнью матір»ю і підтримувала неформальні зв’язки з батьками студентів навіть по закінченні ними університету.
Валерій Антонович Бондаренко, завідувач кафедри фізіології людини і тварин, доктор біологічних наук, професор:
- У масштабах університету Володимир Іванович був дуже помітною особою, вільно почувався серед людей. Він напружено і самовіддано працював, тому внутрішній його процес пошуку був помітний завжди. До студентів Махінько ставився по-батьківськи, прагнув спілкуватися з ними на рівних. Мене, до речі, називав просто – Валєрка. У кабінеті професора (зараз аудиторія 2-27) часто збиралися студенти, обговорювали як питання навчального характеру, так і просто спілкувалися.
- Володимир Іванович був самовідданим патріотом університету, знав його людей, ставився до кожного з повагою. З тих далеких часів залишилися і понині світлі традиції відкритості і демократичності нашого Харківського університету. Вони найперше були характерні для ректора (110-ту річницю від дня народження ми будемо відзначати у січнв 2011) І.М.Буланкіна і його проректора Володимира Івановича Махинька. І таке ставлення було до кожного, до наймолодшого члена університетської сім»ї. Я і досі пам»ятаю, як поважно завжди приймав мене, 17-річну кореспондентку газети, поїв чаєм і частував печивом старійшина університету. В його кабінеті завжди були відкриті двері. А на вул. Університетській кабінети ректора і проректора знаходилися поруч і мали спільні двері: ділові питання вирішувалися прямо тут, миттєво…
- Про мораль і звичаї тих часів говорить такий факт. У 50-ті роки минулого століття філологічний знаходився на перетині вулиць Раднаркомівська і Пушкінська. Ці роки відзначені тим, що всіх, хто ішов у вічність і уособлював традиції університету, в останній путь проводжали всім миром… На кладовищі на Пушкінській знайшли свій останній притулок РЕКТОР І.М.Буланкін і його ПРОРЕКТОР В.І.Махинько.
- SIT VOBIS TERRA LEVIS ET NOSTRA MEMORIA GRATA! Хай буде земля вам пухом і наша вдячна пам»ять!



Тамара БОБИЛЬОВА, першокурсниця відділення журналістики,
Олена НЕРУХ, головний редактор.
При підготовці матерілу використано публікації газети «Сталінські кадри», «За більшовицькі кадри» , «Харківський університет».