Пам’ять!

Чи жива наша пам’ять?

ВІД РЕДАКЦІЇ. Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на території 40 країн. Україна опинилася в епіцентрі війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій бійні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн. чоловік. Загальні втрати економіки України сягнули 40%.

…Мій дідусь, Скорий Микола Андрійович, розповідає: «Я народився 4 лютого 1939 року в селищі Корсунь, на Донбасі. До війни з родиною проживали на станції Щебінь. Батько працював на Єнакіївському металургійному заводі, електриком в прокатному цеху. Звали його Скорий Андрій Юхимович. У той час я дуже любив булку з ковбаскою. Ще говорити толком не вмів, а випрошував кожен раз, коли тато приходив з роботи. Ну, а тут же війна почалася, і потім ніякої ковбаси ще довго не було. Ось евакуація. Обладнання вже завантажили, зібралися сім’ями виїжджати, але моя мати не погодилася – куди там в дорогу, якщо мені всього два роки, а Людмила – сестра – тільки народилася. Мама вирішила, що батько сам поїде…Таки дійсно батько Андрій сам пішов до армії з Краснограду. Записався добровольцем, і їх відразу відправили на Дніпро. Потім привезли в госпіталь, адже його сильно поранили мінометом в ногу, у стегно. Потім ми всі захворіли тифом.  Батько Андрій помер».

Моя бабуся, Скора Лідія Іванівна, згадує про свого батька: «Дідуся Ваню (Доломана Івана Овер’яновича) в 40-му році призвали до армії на Далекий Схід. Коли почалася війна, тоді з Японією. Потім дідуся відправили в Сталінград. І під Сталінградом він був поранений. Був військовим перекладачем. Чому перекладачем –  він молдаванин за національністю. У 1946 році він отримав орден Леніна, їх розформували і він приїхав на Бондарівку, село, де й жив він до самої старості».

Моя бабуся, Мухіна (Шефер) Ірина Леонідівна: «Батька мого звали Шефер Леонід Карлович, мати –  Шефер Олена Павлівна. Вони обоє до війни вчилися в Мінську, тато - в Білоруському державному університеті на географічному факультеті. Мама вчилася в педагогічному інституті імені Горького. Познайомилися в маленькому містечку Мар’їна Гірка, 60 км від Мінська, одружилися, ну і 22 серпня 1942 року народилася я. Папа був пов’язаний з партизанами, Його здали фашистам донощики-зрадники. Потім заарештували маму і всю нашу родину: дідуся, бабусю, тітку, дядька, і відвезли в Німеччину. На підневільний труд… Тато і там намагався організувати підпільне об’єднання. Це стало відомо, тата заарештували і разом з мамою повісили. Точної дати їхньої смерті не знаю. Як і місця поховання».

Отже, кожен із нас зберігає у собі шматочок світової історії. Щоб наступним поколінням було простіше жити у світі, щоб наше життя не виглядало марним у їхніх очах, потрібно зберігати історію свого родинного дерева. Минуть століття, а правнуки будуть слухати розповіді наших прабабусь та прадідів. І ПАМ’ЯТЬ про страшні події війни  продовжуватиме жити, доки ми – її носії – пам’ятатимемо. Усі герої зараз живуть у наших спогадах. Не можна дозволити їм вмерти.

З. МУХІНА.