Історична пам’ять

Особистість: Олексій Федорович ПЛАХОТНИЙ

Ці спогади – пам’ять серця і оповідь про непростий, тернистий та знаковий шлях одного з завідувачів кафедрою Каразінського університету, видатного науковця, філософа, для якого найвищим принципом діяльності кафедри і його особисто була ідея неперевершеної цінності філософії, любові до студента та культивування високого рівня науковості і професійного вишколу. З неминучістю виникає питання: писати у тогочасній стилістиці чи «накидати» сучасні характеристики і оцінки погляду у минуле, завдяки чому можемо отримати спектр інтелектуальних та викладацьких зусиль відомого вченого на філософію, на загальнокультурну та політичну ситуацію того часу. Олексій Федорович Плахотний – доктор філософських наук, професор, керував загальноуніверситетською кафедрою філософії з 1975 року допоки трагічна смерть у січні 1991 року не обірвала його життя. Його самобутність як своєрідного явища розвитку філософії у стінах університету у тому, що належність до викладацької генерації, яка чітко знала про що можна говорити, а про що краще мовчати (1970 – початок 1980-х – часи політичного сюрреалізму) з погляду синтезованих оцінок, не заважала йому спрямовувати зусилля на залучення здобутків європейського (правда, обмежений країнами так званого соціалістичного табору) філософського дискурсу. Він не дуже любив ділитися враженнями від дитячих, юнацьких років, перші з яких були пов’язані з війною та післявоєнною бідністю, другі – не стільки з перемогами, скільки з виживанням. А ось часи проведені в стінах Харківського університету, коли він намагався самореалізуватися, асистував цим зусиллям, спонукали до нескінченного дискутування.

Професор розумів, щоб мати право на об’єктивність, треба опікуватися широкими обріями філософії, долаючи встановлені межі. Наведу приклад з власного аспірантського життя. О. Ф. Плахотний належав до науковців, які першими в Радянській філософії почали розробляти проблему відповідальності з філософським змістовним навантаженням (тема його докторської дисертації) і вона розроблялась його аспірантами, що сприяло становленню нової парадигми розвитку філософії. Як його аспірантка, я «отримала» тему з рук керівника – «Соціальні ролі і відповідальність особи». До цього часу зберігся аркуш, на якому рукою О. Ф. Плахотного написана тема, план і література до неї. Зазначу, що ця тема потрапляла в зону ризику, аргумент: «радянська людина не може бути рольовиком» тиражувався у фахових публікаціях. Хоча психологи, погоджуючись з ідеологічною складовою, намагалися довести, що теорія ролей може бути корисною для конкретно-психологічних досліджень. Теорією соціальних ролей як чинником конституювання особи у викладі Р. Дарендорфа О. Ф. Плахотний захопився, перебуваючи у закордонних відрядженнях і поставив переді мною, своєю аспіранткою, завдання дослідити залежність засвоєння соціальних ролей від рівнів відповідальності особи.

Як видатна особистість Олексій Федорович доклав чимало зусиль для формування академічних структур, які стали попередниками нинішнього філософського факультету. Під його керівництвом колектив кафедри завершив шлях радянської філософії і увійшов в нову епоху Перебудови і Гласності. Додалась проблема розробки нових курсів і спецкурсів з залученням досвіду європейської філософії, співпраці з закордонними вишами, хоча і до цього вчені кафедри викладали і обмінювались досвідом з соціалістичними країнами. Початок пострадянського періоду існування кафедри відзначений академічною свободою і пошуком нових світоглядно-методологічних орієнтирів щодо наукової, викладацької діяльності. У філософуванні цього часу втілилась ніцшеанська ідея «вічного повернення». Кафедра отримала нові можливості для дослідницької і викладацької діяльності, а «фішкою» завідувача був талант своєчасно відгукуватися на біжучий історичний процес, на головні події в інтелектуальному житті країни. На малому, але енергетично місткому просторі соціальної філософії професор Плахотний віддає важливі для нього думки, спостереження, гіпотези фундаментального характеру своїм аспірантам, зупиняючись на таких проблемах, що свого часу свідомо чи несвідомо не помічались, проходили «повз» в силу ідеологічної акцентуації, бо належав до тієї людської категорії, для якої, за виразом героя Достоєвського, «не миллион надобен, а мысль разрешить». Стиль його лекцій, виступів, друкованих праць позначені пристрасним темпераментом, очевидним намаганням «особисто» відгукнутися на те, що відбувалося у сучасному йому світі, сформувати у ньому позитивні тенденції. І друковане, і усне слово вченого насичувалося саме пристрастю, щирим намаганням поділитися не тільки знаннями, але й самими почуттями зі студентами, читачами, слухачами. На його лекціях було «яблуку ніде впасти» і це навіть не образ, а «сувора дійсність».

Людина і вчений Олексій Федорович Плахотний залишив свій теоретичний доробок, а ще знаних сьогодні не лише в нашій країні, а й за її межами вчених серед яких доктори філософських наук, які у свій час були його аспірантами: Карпенко Катерина Іванівна, Максимов Сергій Іванович. Якщо підсумувати мій символічний жест визнання і вдячності своєму Учителеві, то зустріч з ним стала для мене по-справжньому поворотним моментом у професійному становленні і моїй фаховій історії: моя докторська дисертація дослідження потенціалу соціально-філософського дискурсу рольової реальності («Багатомірність рольової реальності») дає можливість побачити, як вивершує себе людина в соціумі і історії, є фрагментом реалізації масштабного замислу Учителя, присутнього в моєму житті як образ, який вкотре дозволяє оцінити значення зустрічі з ним.

Проф. Н.КОРАБЛЬОВА, кафедра теоретичної і практичної філософії імені професора Й. Б. Шада, аспірантка Олексія Федоровича.