Універсальна освіта

Доц. С. Д. ЛИТОВЧЕНКО, декан історичного факультету:

– Свою історію факультет веде майже від початку створення університету. Серед його викладачів та вихованців були такі видатні історики, як  І. Срезнєвський, Б. Дорн, М. Костомаров, В. Іконников, М. Дринов, М. Сумцов, Д. Багалій, Ф. Шміт, Д. Яворницький, В. Бузескул, О. Шліхтер та інші. За часи незалежної України факультет випустив близько 2 800 фахівців, з яких безпосередньо за спеціальністю «Історія та археологія» працює не більше 30%. Однак освіта, яку дає історичний факультет, настільки універсальна, що можна вважати, що будь-який фахівець, який працює в гуманітарній сфері та використовує набуті під час навчання на істфаці навички, працює за фахом. Таких близько 60 %.

Серед випускників факультету чимало державних, громадських і політичних діячів, дипломатів, працівників правоохоронних органів та засобів масової інформації. Якщо брати наших викладачів, які закінчили навчання після 1991 року, то всі вони – випускники історичного факультету Каразінського. Крім того, більшість випускників, які залишилися працювати за фахом, продовжують займатися і наукою також: усі викладачі захистили кандидатські дисертації, деякі –  докторські.

Серед випускників, які зараз активно займаються науковою діяльністю можу назвати Д. С. Гречку, старшого наукового співробітника відділу залізного віку Інституту Археології НАН України, В. О. Кулікова, доцента   кафедри нової та новітньої історії гуманітарного факультету Українського католицького університету, та К. В. Мизгіна, доцента  Історичного інституту Варшавського університету.

Ці молоді вчені, безумовно, досягли великого успіху в науковій діяльності. А презентує для читачів «Харківського університету»  факультет свого вихованця, видатного історика Миколу Івановича КОСТОМАРОВА.

Сильний духом:  «Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», – М. І. КОСТОМАРОВ

ВІД РЕДАКЦІЇ:  В одному ряду з найвидатнішими вченими середини XIX століття — М.Карамзіним, С.Соловйовим, М. Погодіним, І. Срезневським — стоїть Микола КОСТОМАРОВ – один з найкращих випускників історичного факультету Каразінського.  Яким був шлях мислителя та яку роль в його житті відіграв Харківський університет ?

Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. На світ він з'явився  до взяття шлюбу поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою Тетяною Петрівною, тому за законами Російської імперії став кріпаком власного батька. Коли хлопчику було 11 років, батько раптово помер. Миколка перейшов у спадок найближчим родичам – Ровнєвим, які просто знущалися з малолітнього панича. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, Тетяна Петрівна була змушена дешево продати 14 тисяч десятин родючої землі. Микола Іванович  до кінця свого життя згадував, кому він зобов’язаний «другим народженням».

Незважаючи на статус кріпачки, його мати все своє життя поклала на те, аби все, що їй залишилось у спадщину від чоловіка, вкласти в навчання сина (з Іваном Петровичем вони все ж одружились, але сина він визнати не встиг). Вона бачила здібності Миколи й знала, що саме розумом він зможе всього досягти, а не статусом. Тому намагалася давати йому найкращу освіту в межах своїх можливостей і все життя підтримувала його прагнення зростати інтелектуально. Навчання в Московському пансіоні, куди хлопчика влаштував батько, було задоволенням не з дешевих. Тому матері довелося перевести Миколу до пансіону у Воронеж, де навчатися було значно дешевше.  Однак рівень викладання виявився настільки низьким, що хлопцю довелося буквально змушувати себе сидіти на нудних уроках, які абсолютно нічого нового йому не давали. Невдовзі з пансіону Миколу відрахували, нібито за «витівки», і він перейшов до Воронезької гімназії.

…Історія Миколи Івановича в Харківському університеті розпочалася 1833 р. на історико-філологічному факультеті. Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань: мовознавство, антична історія, німецька філософія, французька література. Крім цього він ще й вчився грати на фортепіано та пробував писати вірші. У Харківському університеті він потрапив до гуртка, де були справжні фанати своєї справи – Метлинський, Гулак-Артемовський, Срезневський, Гребінка. Саме вони сформували  інтереси  Костомарова до пізнання українського народу. Його першими науковими здобутками стали фольклорні та етнографічні досліди. Він хотів дізнатись, з чого починалася  історія українського народу – так він прийшов до історії слов’янства та Київської Русі. Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри загальної історії М. М. Лунін. Його лекції справили на студента настільки глибоке враження, що він з головою пірнув у вивчення історії. Головний зміст історичного процесу він бачив у саморозвиткові народу і його духовно-культурних проявів (насамперед, у надбаннях народної творчості і самобутніх суспільних формах). Таке романтично-народницьке бачення історії було досить прогресивним і контрастувало з тоді прийнятим в колах учених розумінням історичного процесу як політичної історії окремих держав на чолі з правлячими династіями.

До основних заслуг М. Костомарова відносять створення Кирило-Мефодіївського товариства –  таємної української політичної організації. Кирило-мефодіївці в основному проводили просвітницьку роботу: поширювали твори Т. Шевченка, складали революційні прокламації, в яких закликали слов'ян до спільної боротьби з царизмом. Така діяльність не пройшла непоміченою – Костомарова заарештували та відправили у заслання до Саратова. Миколі Івановичу заборонили займатися науковою діяльністю. Листування стало єдиним способом підтримки зв’язків з науковим світом. Це продовжувалося понад 8 років, доки Олександр ІІ його не помилував. Однак до Києва повернутися Костомарову не дозволили. Це було надто небезпечно, адже молодь сприймала його як символ вільної України. Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів сучасників. Один із близьких друзів історика, В. Беренштам, усякий раз, повертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: «Плоть немічна, дух сильний». У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати «Руську історію...» для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати під запис своїм помічникам.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», – повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя. 1885 року першого класика української історичної науки не стало…