Університет від «А» до «Я»

Друк

«Б» – Буланкін!

ВІД РЕДАКЦІЇ: Продовжуємо рубрику до 215-ої річниці народження Каразінського «Університет від «А» до «Я». Сьогодні – літера «Б». Буланкін! Знаковий ректор Харківського університету! На його плечі ліг страшенний тягар відбудови університету після Великої Вітчизняної війни. Іван Миколайович впорався! Саме Буланкіну ми завдячуємо новою висотною будівлею Харківського університету, яка стала одним із символів нашого міста і справжнім Храмом науки. Минули десятиріччя, а про Нього досі пам’ятають. Його ім’я обросло переказами. Без найменшого перебільшення цю особистість дійсно можна назвати легендарною!

Іван Миколайович всього у своєму житті досягнув самостійно. Він народився у звичайній селянській родині хлібороба в селі Теньки на березі Волги. Його дитинство не було легким. З ранніх років доводилося допомагати жати, прибирати сіно, а пізніше і заробляти на життя. Робота в батьковому господарстві не подобалася юнакові. Набагато більше хлопця вабила наука.  Іван розумів, що ніхто, окрім нього, не відповідає за його майбутнє, тому крок за кроком віддалявся від сільського життя. Де-де, а в Теньках майбутнього  точно не було. Після закінчення школи Івана Миколайовича мобілізували до Червоної Армії. Це був 1920 р. Культурно-освітня кампанія з ліквідації неписьменності набирала обертів. Більшість бійців в армії були неграмотними, і лише одиниці – письменними. Серед меншості був і  молодий боєць Буланкін. Тому незабаром після початку служби він стає народним учителем, а й заодно починає завідувати у своїй Заволжській бригаді бібліотекою і драмгуртком. Цікаво, чи здогадувався він тоді, що все його життя буде пов’язане з освітньою діяльністю? Навряд чи…


Викладач від Бога

Оскільки до вчителювання Буланкін ставився доволі серйозно, то невдовзі керівництво відправило його у Харків для подальшого навчання. Тож 1921 року він вже був повноцінним студентом ХІНО, Харківського інституту народної освіти (природниче відділення).  Після закінчення навчання  Іван Миколайович вступив до аспірантури того ж ХІНО, а згодом став викладати анатомію і фізіологію людини в педагогічному технікумі ім. Г.С. Сковороди.  Тоді і розпочалася систематична педагогічна діяльність, яка тривала все його життя.

Однак в педагогічному технікумі Іван Миколайович затримався ненадовго: під керівництвом свого вчителя і друга Олександра Васильовича Нагорного, який на той час завідував кафедрою фізіології людини і тварин, Буланкін почав викладати в ХІНО. Разом із Олександром Васильовичем вони розробили самостійний курс біохімії, який на той час був відсутній. Варто зауважити, що біохімічні знання були важливими не тільки в теоретичній підготовці біологів, а й для практичних потреб медицини і сільського господарства. 1933 року, коли в Україні було відновлено Харківський державний університет, Буланкін заснував кафедру біохімії, яку й очолював протягом всього життя.

Іван Миколайович читав курс фізичної та колоїдної хімії на біологічному факультеті. Це наштовхнуло його на створення відповідного підручника, який відбивав стан даної науки і власне бачення автором фізико-хімічних основ біології.  Цей підручник користувався величезним попитом не лише в студентів ХДУ та інших вузів Харкова, а й далеко за його межами. Подейкують, що студенти з Китаю, яких в ті часи було найбільше серед іноземних студентів в нашій країні, закуповували цей підручник і відсилали на батьківщину великими партіями. Що ж так приваблювало студентів у цьому підручникові? Перш за все зрозумілість! Іван Миколайович умів пояснювати найскладніше простою і зрозумілою мовою, чим відрізнявся від багатьох викладачів, мова яких грішила заплутаністю побудованих фраз і перевантаженістю спеціальною термінологією.

А яким лектором він був! До лекцій Іван Миколайович готувався найретельнішим чином, однак ніколи не був заручником власних підготовлених записів. Він говорив легко й невимушено, а головне – цікаво.

У 2004 р. у світ вийшло оглядове видання про життя і діяльність Івана Миколайовича Буланкіна. Його сучасники спробували у наукових статтях, спогадах, документах, листах і фотоілюстраціях  зобразити цю величну особистість.

«Моє знайомство з Іваном Миколайовичем відбулося на його лекціях,  – згадувала Надія Михайлівна Новікова, к.б.н, ст. викладач кафедри біохімії ХДУ.  –   Вперше ми, студенти-біологи, почули його на 2-му курсі, коли він читав фізичну і колоїдну хімію. Іван Миколайович  був прекрасним лектором: він володів дивовижною здатністю найскладніші теми викладати доступно, просто і зрозуміло, не знижуючи при цьому науковий рівень. По відношенню до студентів він був суворий, але справедливий. Ми, знаючи його строгість, дуже боялися, тряслися перед іспитом, але кожен отримував по заслугах. Коли студент розумів основні положення біохімії і відповідав розумно, Іван Миколайович дуже схвально і доброзичливо розмовляв з ним».

Юнацьке захоплення театром не пройшло даремно. Магія його мови відображала артистизм натури. Буланкін умів прикувати до себе увагу будь-якої аудиторії – від школярів до почесних професорів і академіків. Природжений оратор, що тут скажеш!


Дар наукового передбачення

Харківський класичний університет не можна уявити без наукової діяльності. За два століття через нього пройшли тисячі науковців, роботи яких були гідно відзначені науковою громадськістю.  Серед них був і Іван Миколайович.  У 1939 році його обрали членом-кореспондентом, а в 1951 р. – дійсним членом Академії наук УРСР. Також  йому було присвоєно почесне звання Заслуженого діяча науки.

На початку 30-х рр.  основною темою своєї наукової роботи молодий Буланкін обрав  вивчення процесу старіння желатини. В цих дослідженнях науковець намагався об’єднати структурний і віковий аспекти, що згодом стало характерним для подальшої науково-дослідницької діяльності Буланкіна і співробітників його кафедри.

Іван Миколайович працював у двох напрямках: вивчення еволюції білків та їх обміну в онтогенезі і вивчення фізико-хімічних властивостей білків у зв’язку із з’ясуванням механізмів денатурації. Його роботи стали цінним внеском у розвиток онтогенетичної біохімії. Буланкін також поклав початок ґрунтовному, глибокому вивченню кількісних і якісних змін нуклеїнових кислот та їх обміну у зв’язку із віком організму.  Паралельно з вивченням нуклеїнових кислот він проводив дослідження білкового синтезу в онтогенезі. Результати цих робіт внесли істотні доповнення й корективи в уявлення про вікові зміни і показали, що в тканинах старіючих організмів трапляється високий рівень синтезу білків, пов’язаний з оновленням, що вікове падіння інтенсивності новоутворення неоднакове у різних видах білків і, нарешті, що це зниження значною мірою обумовлене дією факторів регуляції.

Варто зауважити, що розпочаті Буланкіним дослідження в галузі структурної і вікової біохімії були успішно продовжені учнями, а висловлені гіпотези знайшли підтвердження в наступних експериментальних дослідженнях. Учні Івана Миколайовича завжди захоплювалися його глибоким і справжнім інтересом до розв’язання наукових питань, його рідкісним даром наукового передбачення.

До речі, Буланкін дуже серйозно ставився і до студентської науки, справедливо вважаючи, що молодь є найбільш  схильною до творчого підходу. Він намагався відвідувати засідання гуртків СНТ на своїй кафедрі, бувати на студентських наукових конференціях, запрошувати студентів-старшокурсників на об'єднані засідання кафедр біохімії та фізіології тварин. Він  керував щорічними конкурсами студентських наукових робіт, причому ставився до цього не формально, а по суті. Інакше Іван Миколайович і не вмів…


Принциповість – головна риса характеру

Про принциповість Буланкіна й досі ходять легенди. Однак принциповість була не стільки проявом його характеру і волі, скільки виявом внутрішньої переконаності, усталеного погляду на те чи інше питання. Якщо він був у чомусь переконаний, то завжди палко, з притаманною йому логікою відстоював свою точку зору.


«У своїх судженнях про людей він іноді був різким, далеко не завжди його думка була втішною. Але завжди принциповою і відвертою. Не беруся судити, чи всі його за це любили, а поважали всі»,  – згадував проф. Г.Л. Шкорбатов, який колись був студентом Івана Миколайовича, на сторінках нашої газети, номер за 13-е лютого 1971 р.

А принциповим у ті часи було нелегко. Для влади вони були якимись не зручними, зайвими… Згадаймо 1937 р., коли  сталінські репресії були різко посилені та доведені до максимуму своєї інтенсивності. З жовтня 1937 по липень 1938 р. в Харкові арештували 12,5 тис чол., розстріляли – сім тисяч. Навряд чи так можна казати, але нашому університету пощастило – взяли тільки 70 чол.  У той страшний рік на Буланкіна постійно надходили численні анонімки і в партком університету, і в НКВД, причому в деяких з них повідомлялося, що копії адресовані «особисто товаришу Єжову». «Ворог народу,  – писалося в них,  – шкідник!»

«Батьки згадували, як в найбільш гострий період тієї пори вони багато ночей поспіль не лягали спати, чекали, що за батьком прийдуть. Необхідні речі були складені, все головне одне одному сказано ... І лише коли починало світати, наступало полегшення і можна було трохи поспати. Багато сімей жили тоді так - ця картинка стала майже хрестоматійною...»,  – писала Наталія Іванівна Буланкіна у нарисі про свого батька.

Доля помилувала Буланкіна – його не взяли. Однак ці страшні часи назавжди врізалися в пам’ять Івана Миколайовича, вплинули на його світосприйняття та  ставлення до людей.

О.М. Гуторов, випускник філологічного факультету, згадував: «Буланкін був демократом особливого роду і дуже не любив людей обмежених і «сильно партейних», здібних з першого кивка розкрутити будь-яку бездумну політичну кампанію. Звичайно, в ті нелегкі часи важко було  стояти осторонь будь-якої політичної гри. Але не доводити справу до ідіотизму, не втрачати людей, бачити за черговим згином «генеральної лінії»  людську долю, долю науки – це вже при ньому стало традицією Харківського університету… Буланкін терпіти не міг всіляких добровольців і «приватних детективів». Розповідали, як Іван Миколайович визвав до себе нашого філологічного «детектива» і запустив у нього масивне мармурне прес-пап’є: «Не пиши, собако, якщо тебе не просять!» Удар виявився таким сильним, що донощик втратив свідомість. Могли бути неприємності – рідний брат в обкомі. Якось треба було виправдовуватися: «Я вибивав з нього докторську дисертацію. Хай не лінується, не витрачає час на казна що…».

Іван Миколайович любив повторювати: «Разом ми творча сила, а нарізно, як показує досвід, ніщо». В цих словах і простежується «надто університетська» вдача нашого ректора, для якого на першому місці завжди стояв колектив.


Справа всього життя

Ректором Харківського державного університету Буланкін став 1945 року, чи не в найтяжчі роки його історії – повоєнні. Перспектива ректорства виникла ще під час перебування Івана Миколайовича в Томському університеті, куди він потрапив під час війни і був проректором. Однак залишитися там він не захотів. Відмовився він і від посади ректора Ленінградського університету. «А хіба Харківський гірше?»  – говорив він.

А й справді? Хіба гірше? Звісно, ні. От тільки відроджувати університет Івану Миколайовичу довелося з попелу. Харківський університет під час війни зазнав найбільших збитків серед класичних університетів. Деякі з втрат цього періоду виявилися непоправними (знищення університетського архіву, нумізматичної колекції,  біологічної станції в Гайдарах, на 90% загинув колекційний фонд ботанічного саду і т.д.). Загальний збиток нанесений університету фашистськими загарбниками був оцінений в 28 млн. 443 тис руб.

Іван Миколайович так розмірковував про своє ректорство: «…Ясно, що це важко. Але не буде завдання почеснішого і відповідальнішого, ніж створення Університету, а створюватися доведеться заново. І перші роки ні про яку науку, ймовірно, говорити не доведеться. Потрібно спочатку створити умови для її розвитку. Кожен з нас повинен буде попрацювати над відновленням рідного міста і працювати в півсили буде не добре. Кожен повинен буде всього себе повністю, з усіма його талантами і здібностями віддати на цю справу. Не відмовлюся і я, тим більше, що зможу зробити більше, ніж багато інших».


Буланкін відчував, що  може бути корисним університету, адже знав кожен його куточок, кожну цеглинку, кожну людину… І це справді було так.

Іван Миколайович працював, не покладаючи рук. Цього ж вимагав і від своїх колег. Скільки роботи випало Буланкіну! Але навіть тоді він не покинув викладання, хоча часу завжди бракувало. «Татів робочий день зазвичай починався з роботи на  кафедрі: це лекція або робота в лабораторії. В середині дня батько їхав в центральний корпус і займався університетськими справами. Вони поглинали основну частину робочого часу, який нерідко тривав до пізнього вечора. Щоб зрозуміти різноманітність турбот і обов'язків, досить погортати татові записні книжки, в яких, крім безлічі телефонів і адрес, відображена невелика частина поточних справ ... В одному з таким блокнотів поруч стоять короткі записи: «500 кг гербарного паперу», «квартира Ахієзеру», «електрику для Ленінської аудиторії…».

Наполегливість і принциповість допомогли ректорові не тільки відшкодувати втрачені приміщення, а й розширити їх, об’єднати під одним дахом весь університет. За вільні приміщення у зруйнованому війною Харкові велася справжня боротьба. Однак Буланкін був не з тих, хто так просто здається. Треба відвоювати? Відвоював! Хоча це і було складно: міське керівництво до університетських потреб ставилося без розуміння.

1949 року Харківський університет таки домігся позитивного рішення про передачу йому для реконструкції зруйнованого Будинку проектів. До і без того численних турбот неспокійного ректорського життя додалися нескінченні поїздки в Москву та Київ, піклування про потреби будівництва, про гроші і матеріали, про людей і техніку.  Першими в новій споруді  з 1957р. почали займатися геологи.

У роки  ректорства Буланкіна були відкриті радіофізичний факультет, факультет іноземних мов, відділення ядерної фізики фізико-математичного факультету  (яке згодом переросло у фізико-технічний факультет), обчислювальний центр, ізотопна лабораторія (перша в системі Мінвузу)... Івану Миколайовичу дорікали у перевитраті коштів. Але ж перевитрати були неминучими. Грошей вимагало не тільки будівництво, а й буденні потреби університету, зокрема наука.

Наталія Іванівна Буланкіна: « Піклуючись про університет в цілому, батько ніколи не намагався свій факультет і свою кафедру «обігріти» в першу чергу. Таке ж ставлення було і до людей, включаючи мене і маму – ніяких поблажок. Це було непорушним. «Кожен сам за себе відповідає»,  –  любив повторювати він».

Однак сам Іван Миколайович відповідав за багатьох. Він ніколи не був байдужим. Завжди намагався допомогти людині, увійти в її становище, зрозуміти та обов’язково вчинити по справедливості.


Дерево тримається корінням, а людина сім’єю

На посаді ректора Буланкін пропрацював 15 років, які не  були  для нього легкими. Увесь цей час ректора підтримувала його родина – дружина Євгенія Фомінічна та дочка Наталія. «Через будинок наш проходили не тільки наші домашні, а й факультетські, і університетські події, великі і маленькі, іноді приємні, частіше – драматичні. Ми бачили виворіт їх сприйняття, знали про них зсередини, бачили татову реакцію на все, що відбувалося, яку він часом не міг проявити в повній мірі на людях», – згадує Н.І. Буланкіна.

Як і в будь-якій родині, у Буланкіних були свої сімейні традиції. Однією з таких традицій було чаювання.

«Чай був у нашій родині улюбленим повсякденним напоєм,  – згадує Наталія Іванівна.  –  З нього починався і ним закінчувався кожен день. Для вечірнього чаю татові потрібна була компанія, і цю компанію, з деяких пір, йому складала я. Він відкликав мене звідусіль – з гостей, від сусідів, з уроку англійської мови, коли той затягувався: «Гей, дочко, ти чого там засиділася, не буду ж я один чай пити!». І я бігла щодуху, щоб не порушити традицію, а він терпляче чекав. Адже насправді спільне чаювання було нашим способом щоденного спілкування».

Запам’яталися Наталі Іванівні і спільні з батьком неформальні уроки живопису. Оскільки Іван Миколайович з дитинства любив малювати (в певний період навіть хотів стати гравером), то йому було надзвичайно приємно показувати донечці всі нюанси цієї делікатної справи. Ці дні були найщасливішими для них обох.

Цікаво, що дні народження у родині Буланкіних практично не святкувалися. Подружжя зазвичай обмінювалося подарунками, але не більше: ніяких гостей, ніяких «гульок».  Іван Миколайович не хотів, щоб люди, які прийшли до нього або до його дружини на день народження,  дарували дорогі подарунки і говорили надто урочисті тости. Тому  здебільшого святкували лише день народження Натусі.  Дитячі  свята не передбачають помпезності і дорогих подарунків – достатньо було принести якусь книжку чи маленьку іграшку.  Буланкін сам колись пояснював, що не міг допустити, щоб люди, які живуть на копійки,  витрачалися на щось більше. В цьому простежується ще одна провідна риса його характеру – скромність, звісно ж принципова.

… Івана Миколайовича не стало 31 жовтня 1960 р. А першого вересня 1963 р. урочисто відкрили Головний корпус на майдані. Доля відпустила йому занадто мало часу. Скільки проектів залишилися нереалізованими, скільки мрій не втілилося  в реальність, а найголовніше Буланкін не встиг закінчити головну справу його життя – будівництво нового корпусу нашого університету. За три роки після його смерті новий корпус таки був урочисто відкритий, і  ми всі пам’ятаємо,  к о м у  ми повинні завдячувати відкриттям цього храму науки.  Університет вдячний своєму ректорові… навіки!

 

Карина ТАРАСЕВИЧ.