Олесь Гончар у моєму житті

Між зорями світання й вечоровою

Щедроти сонця, безмір висоти.

Від усмішки ясної Гончарової

Вкраїни світло лине у світи.

Розпочати цю сповідальну оповідь, своєрідне освідчення в незрадливій любові до великого сина українського народу, талановитого письменника-гуманіста, хочу з того важливого, як на мене, факту, що нас поріднив ще на самому початку життєвого шляху благодатний полтавський край. Дитинство Олеся Гончара, як відомо, пройшло в селі Суха Кобеляцького району – сусіднього з моїм Козельщинським, де знаходиться моя мала батьківщина, мальовниче село Мануйлівка на Пслі, притоці Дніпра, однієї з  найкрасивіших вітчизняних річок. Більше того, через рік після мого народження майбутній класик української літератури, випускник Харківського технікуму журналістики через відсутність вакансії в Козельщинській райгазеті, куди мав призначення, певний час викладав українську мову та літературу в  Мануйлівській  середній школі, яку я свого часу закінчив із медаллю. До речі, випускний мій твір за романом  «Прапороносці» було оцінено на «добре» (оцінку «відмінно» знижено через одне речення, в якому членові обласної комісії видалася стилістична помилка). Як говорили пізніше в школі, не всім вистачало золотих медалей. Директор школи, доброї пам’яті Олекса Федорович  Логвиненко, з’ясовував цю ситуацію. Ніякої помилки він, філолог-русист, не знайшов, йому обіцяли розібратися пізніше, але порадили взяти атестат з оцінкою «добре» і вступати  до університету без іспитів як медалістові. Так і потрапив я до Харківського університету, як жартував  при вступі, довчати українську літературу, з якої єдиної була не «п’ятірка», а «четвірка».

У школі молодого сором’язливого вчителя учні загалом доброзичливо прийняли, за словами мого сусіда, тодішнього школяра, називали його  «Хіхоньки да Хахоньки», улюбленим висловом юного Олеся Терентійовича при наведенні порядку на самому початку уроку.

З часом із біографії письменника я дізнався, що він дуже рано залишився без матері. Ми з сестрами так само не зазнали в дитинстві материнської ласки, оскільки пам’ятного 1943 року озвірілі фашисти спалили її разом із трьома жінками й хлоп’ям-малюком. Про те злодіяння нагадує братська могила в садку на колишній нашій садибі.

Повертаючись до творів Олеся Гончара, зокрема до знаменитих «Прапороносців», зауважу, що в Барвінківській середній школи № 1 імені  М. О. Скрипника, я з особливим трепетом проводив  відповідні уроки. Особливо глибоко сприймалася мною віра митця в ідеали краси. Пригадується, як під час підготовки до випускного екзамену запропонував   десятикласникам   написати твір  (протягом трьох уроків). Учні, з якими у мене були близькі, довірливі стосунки, попросили мене теж написати твір. А вони перевірять та оцінять. Не погодитись я не міг, і в результаті мав оцінку «відмінно».

Пам’ятним для мене став червневий день 1958 року, коли я, десятикласник, мав щасливу нагоду виступити на літературно-мистецькому святі пам’яті М. Горького після незабутнього Гончарового виступу.

Перейшовши зі школи до університету, де викладаю українську мову ось уже понад півстоліття, я поряд з іншими художніми надбаннями українських авторів досить часто звертався й звертаюся до естетично вартісної творчості Олеся Гончара. Мене тішить те, що один із моїх семінаристів, а зараз колега доцент С. С. Лук’яненко за наукову працю про символіку роману «Собор» був відзначений міжнародною премією імені Олеся Гончара, заснованою німецькими меценатами, шанувальниками й цінителями творчості нашого прекрасного письменника. Ще один мій вихованець, який останнім часом працює на посаді заступника  декана філологічного факультету, доцент  Ю.І. Кохан свого часу успішно захистив кандидатську дисертацію, присвячену зіставному аналізові фразеології в творах Олеся Гончара та Павла Загребельного.

Під час однієї з наукових конференцій у Полтавському педагогічному університеті В.Г. Короленка мені пощастило познайомитися з дружиною письменника  Валентиною Данилівною Гончар.  Подарована згодом вірною супутницею майстра художнього слова, великого українського митця-патріота книжка мемуарів «Я повен любові…» відкрила переді мною нові грані мого життєвого кумира. Красу вірності в коханні, самовідданість у творчій праці, духовну незламність видатної особистості я знайшов у цих щирих, талановито написаних споминах. Валентина Данилівна брала участь (і порадами, і деякими матеріалами) у створенні на факультеті іменної аудиторії Олеся Гончара. Оформленням цієї аудиторії займався згаданий вище Юрій Іванович Кохан. До створення куточка пам’яті видатного вихованця університету долучився знаний харківський художник В.І. Ковтун, який подарував факультетові створений ним прекрасний портрет письменника, який відтепер постійно вітає студентів посмішкою і благословляє на творчість, на любов, на духовний поступ. Мені, мовознавцеві, імпонує постійна увага письменника до стану рідної мови, наголошування ним на необхідності збагачування скарбів народної культури, заклик плекати цвіт українського слова. Можу сказати в кінці статті до 100-річчя Олеся Гончара, що життя і творчість  цьогорічного ювіляра були і залишаються для мене орієнтиром і дороговказом як у науковій діяльності, так і в громадському житті, а також у ставленні до Alma Mater як духовного храму, скарбівні найцінніших звершень людського духу.

Проф. В. КАЛАШНИК.