Усмішка Олеся Гончара
Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку – ватру вуст –
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози підступності й мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І знамено людини – про усмішку,
Узяту від мами Тетяни в полтавському полі,
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина,
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рожденна,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем – він Вам квіти…
А Ви йому усмішку з уст в уста,
Сміється сонце. Сміх пече вуста,
Сміється пташка в пташки на долоні,
Сміється слава – очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно.
Сміється українно – ми живі.
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто змерз од страху, той усе згубив.
В лінійку жаху хай рівняє губи.
А молодість сміється в сто зубів –
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум, аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий.
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось – будем жити.
І.ДРАЧ.