Харківський університет і газета „Харьковские губернские ведомости” у 1838 –1863 рр.

Вплив Харківського університету на формування та розвиток української журналістики ХІХ сторіччя – відносно добре розроблена тема. В межах її розвитку, починаючи з праць Д. І. Багалія, було створено не одне дослідження. Однак досі недослідженою залишається роль Харківського університету в розвитку такого видання, як „Харьковские губернские ведомости” попри те, що ця газета існувала протягом майже вісімдесяти років (1838 – 1916 рр.) та протягом п’ятдесяти з них (до створення газети „Южный край”) " лишалася єдиним регулярно продовжуваним виданням на території Харківської губернії й виконували роль єдиної трибуни суспільно-політичних і культурних сил міста.. Всупереч думкам деяких дослідників періодики, „Харьковские губернские ведомости” далеко не завжди були суто офіціозним виданням російського уряду, і не останню роль у цьому відіграли саме діячі науки та культури, чия доля була пов’язана з Харківським університетом. Саме аналізу цієї ролі в еволюції газети від видання російського уряду в Україні до українського видання, що з увагою ставилося до місцевих культурно-історичних проблем в період з 1838 р. по 1863 р. і присвячено цю статтю.
Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу, складемо уявлення про те, що ж являла собою газета. "Харьковские губернские ведомости" безперервно видавалися при губернському правлінні з 1838 р., коли царським указом в 30 містах Російської імперії були створені губернські відомості, по 1917 р., коли видання губернських відомостей було скасоване радянським урядом. З першого ж року видання газета містила два відділи – офіційний та неофіційний. Офіційний відділ протягом існування газети майже не змінювався, єдина структурна зміна відбулася 1847 року, коли відділ, через збільшення матеріалу, було поділено на дві частини. Офіційний відділ містив царські укази та декрети, розпорядження місцевого уряду, оголошення про осіб, поданих у розшук тощо. Він не мав власного редактора, а вичитувався відповідними посадовими особами, спочатку – громадянським губернатором, потім – старшим радником губернського правління [1, с. 787].
Неофіційний відділ мав більш цікавий склад й історію. До нього з перших номерів газети входили статті про надзвичайні випадки в губернії, матеріали по сільському господарству, історичні, археологічні та географічні відомості про губернію, етнографічні розвідки, відомості про ринкові ціни, курс на золото, метеорологічні спостереження, приватні оголошення, некрологи відомих особистостей і т. і. В 1860-ті роки неофіційний відділ більше уваги став приділяти сучасному культурному життю губернії. Відповідно, в ньому з'явилися такі рубрики, як редакційна стаття, хроніка та бібліографічний огляд, збільшилася кількість рецензій та репортажних матеріалів. Відповідно до змін, що торкнулися всієї журналістики Російської імперії, редакція допустила на свої сторінки полеміку, що було неможливим і відкрито заборонялося губернським відомостям під час царювання Миколи І [6, с. 391]. Змінювався також і сам вигляд неофіційного відділу – в 1838 – 1846 рр. в його межах виходили "Додатки" до "Харьковских губернских ведомостей", в 1847 р. "Додатки", з їхнім багатим матеріалом щодо історії та етнографії Слобожанщини було, скасовано й залишилася лише "Неофіційна частина", що складалася з передруків та приватних оголошень. "Додатки" було поновлено 1859 р. і по 1865 р. вони існували паралельно з "Неофіційною частиною" та могли передплачуватися окремо. В 1860 – 1865 рр. вони отримали назву "Харків. Додатки до "Харьковских губернских ведомостей". В 1865 році "Додатки" були остаточно скасовані й подальший розвиток неофіційного відділу був пов’язаний виключно з внутрішньою еволюцією "неофіційної частини". Однак, досвід "Додатків" не втрачається: в 1870-х рр. в Харківській губернії з'являється новий часопис "Харків", близький за спрямуванням до "Додатків" зразка 1859 – 1865 рр. Цей часопис, в свою чергу, стає попередником газети "Южный край".
Тісні стосунки між редакцією „Харьковских губернских ведомостей” та Харківським університетом виникають з першого року існування видання. В газеті за 1838 рік можна знайти різноманітні звіти та оголошення, що демонструють нам поточне життя університету. Одним із центральних матеріалів 1838 року стає стаття Г. Ф. Квітки-Основяненка „Про Харків і повітові міста Харківської губернії”, цілий розділ якої було присвячено заснуванню університету та першим рокам його історії. Першим же автором газети з числа університетських співробітників стає автор „Запорізької старовини” І. І. Срезневський, який протягом 1839 року публікує свій великий нарис „Історичний огляд громадського устрою Слобідської України”. Матеріал містить інформацію щодо адміністративно-територіального устрою Слобожанщини з часів приходу до неї перших поселян і закінчуючи її перетворенням на Харківську губернію. Стаття І. І. Срезневського демонструє серйозний науковий підхід до явища, і задає той високий рівень, на який тепер мають орієнтуватися всі автори газети, що публікують історичні матеріали.
Цікавим для історії української культури є другий матеріал І. І. Срезневського – некролог Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, вміщений у № 33 газети за 1843 р. Окрім звичних для некрологів фраз про скорботу та вірнопідданство небіжчика, некролог містить одне з перших осмислень значення Квітки для українській літератури. Де в чому тези І. І. Срезневського збігаються зі ставленням до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка М. Костомарова, який висловив його в своїй праці „Огляд творів малоросійською мовою”, опублікованій в альманасі „Молодик” за 1843 р.
Харківський університет зіграв значну роль й у долі другого провідного автора „Харьковских губернских ведомостей” першого етапу існування – В. В. Пассека. В 1834 р. Харківський університет запросив його викладати історію, але, через те, що керівництво дізналося про його товариські стосунки з О. І. Герценом, В. В. Пассека не було затверджено. Виходом зі скрутного становища для молодого історика стало саме співробітництво з місцевою газетою. В. В. Пассек друкує в 1939 р. у „Додатках” до „Харьковских губернских ведомостей”, велику працю „Нарис Харківської губернії”, кілька природничих статей про слобожанські рослини та невеликих археологічних досліджень. Головною думкою цих матеріалів стала констатація необхідності систематичних археологічних досліджень з метою більш детального вивчення культури краю. В. В. Пассек навіть запропонував у статті „Про старожитності Харківської губернії” всім поодиноким ентузіастам, що на свій розсуд займалися археологічними дослідженнями сповіщати через „Харьковские губернские ведомости” про свої знахідки, щоб можна було утворити якусь цілісну картину. В наступному номері газети на заклик В. В. Пассека відгукнувся В. Н. Каразін, який навів уривок зі свого листа 1827 р. до віце-губернатора С. Ф. Паскевича, в якому описував відомі йому археологічні знахідки на території Харківщини. На жаль, після смерті 1842 р. В. Н. Каразіна та В. В. Пассека, підхопити їхню ініціативу було нікому.
З 1843 р. в „Харьковских губернских ведомостях” взагалі настає авторська криза. Зі смертю Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та від’їздом І. І. Срезневського з Харкова закінчується етап романтичного становлення видання, на якому саме поодинокі матеріали діячів, причетних до Харківського університету виділялися з купи офіціозних повідомлень.
Наступна спроба зробити газету більш відповідною потребам освіченого населення міста відбувається в 1852 – 1853 рр., що досить нетипово для історії вітчизняної журналістики. Адже саме в ці роки на території Російської імперії панує тяжка політична реакція, що майже унеможливлює вільне існування періодики. В цей час редактор неофіційної частини „Харьковских губернских ведомостей” А. Баримов та ад’юнкт кафедри російської словесності Харківського університету М. Т. Костирь, що в 1952 році обіймає також посаду цензора неофіційної частини газети роблять спробу перетворити „Додатки” до газети на літературно-наукове видання. Принагідно слід зазначити, що М. Т. Костирь був не єдиним цензором, який позитивно впливав на розвиток видання. В різні часи цензорами неофіційної частини газети були такі видатні професори університету, як О. П. Рославський-Петровський, Д. І. Каченовський, О. П. Зернін. Вочевидь, саме досить ліберальна цензура університету сприяла розвитку видання, адже зі скасуванням права Харківського університету цензурувати газету, з середини 1860-х років, „Харьковские губернские ведомости” змінилися в бік збільшення офіціозних матеріалів, що негативно вплинуло на якість газети.
Вочевидь, саме М. Т. Костирь був рушійною силою тандему, бо М. Ф. Сумцов пише, що ця енергійна людина відразу ж по приїзді до Харкова на початку 1850-х років намагалася спочатку створити на кошти університету науковий журнал „Учено-литературные записки”, а по відмові університетської ради – альманах „Минерва”, який, однак, не було створено через заборону попечителя навчального округу. Цілком можливо, що реформовані „Додатки” до „Харьковских губернских ведомостей” були третьою спробою реалізувати видавничі ідеї М. Т. Костиря.
В №5 газети за 1852 рік публікується матеріал М. Т. Костиря, присвячений „літературним читанням” на історико-філологічному факультеті який можна розглядати як своєрідну передмову до нездійснених видань науковця. В статті наводяться цікаві думки з приводу культурного життя міста. „Існує місцева необхідність, –пише автор, – літературних читань в Харкові, де, при віддаленості його від головних пунктів літературної діяльності, при відсутності своїх періодичних видань та ін., літературна освіта молодих людей знаходить притулок в університеті”. Також М. Костирь пише й про своєрідний „інформаційний голод” освічених харків’ян, наводячи за приклад те, що на перших „літературних читаннях” не було вільного місця, не зважаючи на те, що університет не давав ніяких оголошень, а інформація поширювалася усним шляхом. Це, на думку автора, свідчить про цікавість та патріотизм харківської публіки. З середини 1852 р. в „Харьковских губернских ведомостях” вміщуються наукові праці студентів та викладачів історико-філологічного факультету університету (напр., „Про сибірських туземців та служивий стан в часи Б. Годунова” студента М. Устинова) і навіть художні твори М. Шевелева та М. Лебедєва, які, однак, не вирізняються високою якістю. Більшість наукових досліджень, опублікованих у газеті в цей період присвячуються історії Росії та давній історії.
Нажаль, зараз не можна повною мірою оцінити задум М. Т. Костиря та курс, яким могло б піти видання через його реалізацію, адже цей енергійний науковець, учень М. М. Максимовича, загинув у 1853 р. у віці 35 років, а по його смерті „Додатки” значно зменшилися за обсягом, майже припинили існування.
Нові позитивні зміни щодо „Харьковских губернских ведомостей” відбуваються вже в 1856 р., в епоху „великих реформ” у Російській імперії, позначену серед іншого й загальним розвитком журналістики. Неофіційна частина газети реформується – тепер вона майже завжди починається матеріалом з історії Харківщини. Таким чином, на відміну від першого етапу існування газети, висвітлення історії краю має вже не спорадичний, а систематичний характер. Протягом 1856 –1858 рр. у газеті публікуються матеріали з історії Імператорського харківського університету. Ці матеріали, зазвичай, починаються короткою історичною довідкою й мають біобібліографічний характер. Для прикладу розглянемо перший з таких матеріалів – „Про наукову діяльність Імператорського харківського університету в перше десятиріччя його існування” декана історико-філологічного факультету ординарного професора О. П. Рославського-Петровського. Стаття містить короткі відомості про заснування університету, при чому роль В. Н. Каразіна в цій події значно применшена, про університетські підрозділи, про викладачів, запрошених з інших країн та систему викладання. Наприкінці надається повна бібліографія праць професорів та ад’юнктів університету, написаних в 1805 – 1815 рр., включаючи праці, які не було видано, таких визначних для Харківського університету особистостей, як І. С. Рижський, Й.-Б. Шад, Я. Я. Бален-де-Баллю та ін. Також в статті міститься список усіх промов професорів університету на 17 січня, 30 червня (вечір, на якому виступали перед публікою кращі студенти університету), 30 серпня (на честь тезоімеництва) та 25 грудня 1814 р. (на честь перемоги над Наполеоном).
Подібні матеріали зараз є досить цінними для вивчення історії науки та освіти в Харкові, однак іще більш науково цікавим мені бачиться висвітлення „Харьковскими губернскими ведомостями” доби „великих реформ” подій сучасності. Так, в 1861 – 1862 рр. в газеті відбувається ледь не перша в Україні полеміка з приводу значення творчості Т. Г. Шевченка. В цій полеміці з одного боку бере участь колишній редактор газети А. Баримов (під псевдонімом „Римов”), з другого – молоді харківські „Громадівці” на чолі зі студентом Харківського університету В. С. Мовою (виступає під псевдонімом „В. Ем-О-Ве”). Відповідаючи „панові Римову”, який поставив під сумнів міру таланту Т. Г. Шевченка та виявив повне нерозуміння творчості великого поета, В. С. Мова формулює єдиний вірний критерій визначення сутності Шевченківського феномену: Кобзар був виразником українського народного життя й поза цим зрозуміти його неможливо. „Характер малоросійської народності, характер українця в усіх проявах його духовного життя – ось те що він (Шевченко – О. І.) висловив у своїх творах , і висловив у високій мірі повно, художньо та багатогранно. А для такої справи необхідно багато поетичної сили, необхідне величезне обдарування”, – пише молодий критик.
На питання, чи достатній для Шевченка хоча б епітет „дуже талановитий”, яким А. Баримов нагороджує поета, В. С. Мова відповідає: „ні”. На його думку, Шевченко дійсно „великий”, тому що „зміг дати своїм творам життя насправді загальнолюдське – глибоке та розмаїте”. Так, Шевченко взяв лише один народ, але його характер він показав всебічно, і це дає підстави рівняти його з Пушкіним, бо те, що зробив Пушкін для російського народу, а, точніше, для його освічених верств, Шевченко зробив для українського народу, при чому, для народу в повному розумінні цього слова. Таким чином, під пером В. Мови порівняльний аналіз Т. Г. Шевченка та О. С. Пушкіна набуває програмового значення.
Щодо ненависті Шевченка до „москалів”, яких А. Баримов трактував як „всіх великоросів”, В. С. Мова слушно зазначив, що в „Катерині” Шевченко вжив це слово на позначення солдата, військового, хоч би той був і малоросіянин. Тобто, поет застерігає не від „всіх великоросів”, а від людей, які втратили простоту сільських звичаїв, чесність, доброзичливість та всі добрі якості незіпсованої душі селянина. На підтвердження своїх слів В. С. Мова проводить глибокий аналіз поеми „Катерина”, здійснений на ґрунті живих спостережень над життям народу. Цей аналіз засвідчує неабиякі здібності В. С Мови як літературного критика.
У цілому значення полеміки про Шевченка на сторінках „Харьковских губернских ведомостей” слід розглядати в кількох вимірах. По-перше, це була ледь не перша розгорнута полеміка шевченкознавства, під час якої було сформульовано багато хрестоматійних думок щодо творчості Шевченка. Полеміка надає читачеві можливість відчути всю гостроту суспільно-політичної й літературної боротьби за Шевченка в підросійській Україні по його смерті та з’ясовує місце Харкова в цій боротьбі. По-друге, дискусія викликала істотні зміни в редакції „Додатків” щодо ставлення до української культури та завдала тон на два наступні роки існування газети. По-третє, завдяки дискусії розкрився літературний та публіцистичний талант В. С. Мови (Лиманського).
Аналізуючи статті В. С. Мови в газеті „Харьковские губернские ведомости” слід розуміти, що думки висловлені в них не були персональними ідеями молодого критика, вони являли читачеві світоглядну позицію прогресивно налаштованої студентської молоді Харкова. Саме тому А. Митченко згадує про те, що багато хто вважав, що під псевдонімом „Вэ-Эм-О-Вэ-А” ховається група людей, а не один автор. Така думка частково є слушною, адже хоча автором статей безперечно був сам В. Мова, він не був одиноким у своїх прагненнях гідного ставлення до української культури.
Окрім матеріалів до полеміки, В. С. Мова опублікував у газеті „Харьковские губернские ведомости” ще кілька матеріалів, витриманих у дусі культурно-просвітницької діяльності громадівців. Серед них привертають увагу статті „З приводу музично-літературного вечора пам’яті д. Шевченка” та „Два-три слова про студентські хори”. Перший матеріал, написаний невдовзі після закінчення полеміки, демонструє нам, що В. С. Мова та його однодумці замість письмових відповідей опонентам вирішили ствердити свою позицію конкретними справами. В матеріалі оголошується, що студенти Харківського університету вирішили влаштувати 4 березня музично-літературний вечір на честь „нашого кобзаря Т. Г. Шевченка”. Кошти, отримані від глядачів планувалося, відповідно до завдань харківської Громади, використати на придбання книжок для „простого народу”. Відразу слід сказати, що вечір відбувся – в № 25 „Додатків” вміщено невеличку замітку про нього іншого студента Харківського університету – М. Жученка, а в № 14 за 1863 р. – звіт з приводу витрати коштів, отриманих від вечора.
Головною ідеєю матеріалу В. С. Мови є започаткування традиції „шевченківських вечорів”, В. Мова пише, що студенти-українці Харківського університету, через щиру любов до поета та намагання поділитися його творчістю з „кожною людиною” вирішили зробити святкування щорічним. Однак, не лише молодь брала активну участь у відродженні української культури в місті. Наприкінці матеріалу В. Мова звертається з подякою до професорів харківського університету П. А. Лаврівського та О. П Зерніна за „співчуття справі” та згоду виступити на вечорі з науковими доповідями.
Наступний матеріал В.С. Мови, підписаний криптонімом „В. М.” „Два-три слова про студентські хори” продовжує тему відродження студентами Харківського університету українських культурних традицій. В статті розглядаються перші виступи щойно створеного при університеті українського студентського хору, заснування якого посідало важливе місце в планах харківської Громади.
Таким чином, на початку 1860-х років газета „Харьковские губернские ведомости” досягає своєрідного піку розвитку як українське видання, що достатньо гостро висвітлювало питання української культури та громадського життя та попри заборону Програмою „Губернских ведомостей” „усіляких полемік” проводить ледь не першу полеміку шевченкознавства. На провідних ролях у цьому процесі виступає свідоме українське студентство Харківського університету на чолі з В. С. Мовою. Але, можливо, пробудження національної свідомості українства Харківщини відбувалося б не так жваво без привитої читачам газети любові до історії та культури рідного краю, якою були проникнуті матеріали авторів газети 1838 – 1843 рр., серед яких були І. І. Срезневський та В. В. Пассек. Нажаль, з 1863 року, позначеного прийняттям „Валуєвського циркуляру” та посиленням реакції, прогресування „Харьковских губернских ведомостей” призупиняється, а потім взагалі обривається, щоб продовжитися на новому рівні вже в 1880-х роках.

О. ІВАНІН, викладач кафедри журналістики.