Віра, церква, університет…

Друк

ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми продовжуємо «Діалог поколінь» Попередні виступи у №№ 12-16 за 2009р. Тема «віри – освіти – університету – держави» сьогодні на порядку денному. Університетська освіта одночасно з багатьма очевидними плюсами, породжує, на мій погляд, один парадоксальний мінус – грибоєдівське «горе від розуму» або фатальну далекозорість за висловом поета з «Міста» Підмогильного. Чи може людина, ознайомлена з усім багатством філософської думки, що прагнула зрозуміти сенс буття протягом тисячоліть, або людина, яка дивиться на світ через мікроскоп, розкладає все суще на молекули й атоми, ставити свічки, молитися на ікони, вірити у чудодійну дію хреста, знаючи: усі ці предмети мають сакральне значення тільки для певного часу й простору, зроблені вони точно з таких же молекул й атомів, що й інші? Не можна однозначно відповісти на ці надзвичайно складні питання. Вашій увазі пропонуємо певні точки зору, що, безумовно, залишають простір для дискусії
Протодиякон Максим ТАЛАЛАЙ, завідуючий церковно-історичним музеєм Харківської єпархії:
– Отче Максиме, яку роль відіграв університет у вашому житті? Знаю, ви є випускником нашого університету. Чи допомогла вам університетська освіта на духовному шляху?
– Я був студентом історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у 1993-98 роках. Пам’ятаю, тодішній декан історичного факультету Буйнов якось говорив про те, що якийсь відсоток випускників-істориків обов’язково потрапляє до духовної семінарії. Не міг навіть передбачити, що серед цього «відсотка» буде і моє прізвище. Згадуючи студентські роки, можу сказати, що завжди буду вдячний Господу за те, що Він направив мене до Університету. Адже завдяки університетській освіті мені вдалося закінчити духовну семінарію за півтора роки, ті знання, що я отримав на історичному факультеті, супроводжують мене усе життя. Булгаковський герой професор Преображенський, незважаючи на своє високе вчене звання, значні заслуги у науці, говорить про себе: «Я вихованець Московського університету». Так і випускники ХНУ імені В. Н. Каразіна… Ким би ми не стали у подальшому житті, завжди означаємо себе, згадуючи свою альма матер.
– Чи можуть, на ваш погляд, взаємодіяти церква та університет? У яких площинах імовірна така взаємодія сьогодні?
- Університет та Харківська єпархія тісно пов’язані ще з початку своєї історії. Зверніть увагу хоча б на картину, що зображує відкриття університету. Урочисту ходу очолюють перший ректор Рижський та Харківський владика Христофор. Це доволі символічно. Різниця у «віці» Харківської єпархії та університету – усього п’ять років. Тож кожен у своїй сфері ми пройшли однаковий шлях, маємо багато у чому схожий історичний досвід.
За законодавством ми живемо у багатонаціональному, багатоконфесійному суспільстві. Однак, навряд чи хтось буде заперечувати, що підвалини нашої культури, нашої духовності, нарешті, нашої освіти закладені православною релігією. Просвітництво і наука – це два крила птаха, на яких людина може злетіти в небеса. Так склалося історично, що покоління університетських науковців були відірвані від церкви. У 1999 році православній церкві було повернуто Покровський монастир. На цій події були присутні вчені мужі нашого міста серед них і ректор Університету. Пам’ятаю, їхнє гаряче бажання пізнати ближче православну культуру. Ці люди є православними, можливо, не формально, а внутрішньо. З дитинства всотували вони в себе принципи нашої релігії від бабусь, дідусів. Люди науки – це люди-творці. Саме така модель особистості відображає найвищий християнський ідеал.
Харківська єпархія плідно співпрацює з університетом у гуманітарній сфері. Можу відзначити, що останнім часом усі значні події у житті єпархії проходять за участі представників від університету. Нещодавно було видано «Історію Харківської єпархії», в колектив авторів якої увійшли і науковці історичного факультету Харківського університету – професори С. І. Посохов, С. М. Пуделко та ін. Дуже допомогли нам у створенні цієї ґрунтовної 500-сторінкової праці й співробітники ЦНБ університету.
- Як ви ставитесь до введення релігійного виховання у школах?
– Найчастіше введення уроків православ’я – це ініціатива директорів шкіл. На державному рівні немає жодних таких програм.
Доктор хімічних наук, професор Микола Отарович МЧЕДЛОВ-ПЕТРОСЯН.
– Миколо Отаровичу, ви все життя присвятили хімії – науці, що далека від релігії і навіть деякою мірою опонує їй. Чи вважаєте ви себе віруючою людиною, і який характер має ваша віра?
– Я охрещений, належу до православної церкви, вважаю себе віруючим, і це, як бачите, не перешкоджає мені займатися наукою. Багато видатних науковців вірили, що не завадило їм зробити відкриття, які перевернули уявлення людства про світобудову. Це і Ньютон, і Пастер, і Павлов… З іншого боку, ще Ломоносов говорив: «Поганий той хімік, що вивчає хімію за Псалтирем». Ці слова найкраще ілюструють мою позицію у цьому питанні: наука та релігія повинні існувати в різних площинах, не перетинатися і не «заважати» один одному. Віра, церква, релігія – називайте як хочете – дуже корисна для суспільства річ, адже вона спонукає звертати більше уваги, на те, що ти робиш у житті, нагадує: за усі вчинки рано чи пізно доведеться розплачуватися…
– Сьогодні в університеті навчаються та працюють представники різних церков, яким потрібно взаємодіяти між собою на рівних. Чи не є небезпечною, на ваш погляд, надмірна відданість певній церкві, адже вона якоюсь мірою «вивищує» людину між іншими, принаймні у її власних очах?
– Знати корисно про усі релігії. Однак кожен віруючий тому і називається віруючим, бо вважає, що істина одна і належить вона саме його церкві. Тому говорити про такий собі всесвітній плюралізм тут немає сенсу. Достатньо лише поважати право іншого на вільний вибір своїх життєвих орієнтирів…
– Чи ходите ви до церкви? Можливо, маєте духовного наставника, який допомагає вийти зі складних життєвих ситуацій згідно з нормами християнської моралі?
– До церкви іноді ходжу, однак з духовним наставником якось не склалося. Такі стосунки не можна запрограмувати, вони виникають спонтанно… Часто дивлюся по телевізору проповіді патріарха Кирила. Він знаходить потрібне сучасне слово для проповідування християнських цінностей. Адже, незважаючи на глобальні зміни у нашому світі, суть людська, на щастя чи на жаль, залишилася такою ж як і тисячі років тому.
– Чи були у житті ситуації, коли саме віра втримала вас на правильному шляху, не дала збитися з дороги?
– Таких конкретних ситуацій зараз не пригадаю. Швидше за все, можна сказати, що усю свою поведінку я намагаюся будувати відповідно до християнського віровчення, центральним поняттям якого вважаю «абсолютність» добра і зла та любов до ближнього. Сьогодні кордони між добром і злом розмиваються. Суспільство, держава, на жаль, не можуть існувати у повній відповідності Біблійним настановам. Наприклад, знаменита фраза «Не судіть і не судимі будете». Лев Толстой розумів її як буквальний заклик до знищення усіх судів. Але чи не зробимо ми замість добра зло, скасувавши суди і залишивши таким чином тисячі негідників без жодного страху покарання? Християнство проповідує однозначну істину – «не убий», але у сучасному світі складно уявити собі це правило без винятків. Доводиться убивати на війні, захищаючи свій народ, свою Батьківщину… Це добро чи зло? Я не філософ, мені складно відповісти однозначно. Мабуть, однозначної відповіді й не існує…


В.ЛУКАВЕНКО.