Вічна тема

Друк

Дітей без батьків не буває!

Для того, щоб зрозуміти і побачити картину, яка зараз панує в дитячих будинках та інших закладах, я вирішила відправитися до одного з цих закладів. Мною було обрано Харківський міський будинок для неповнолітніх «Гармонія». Директором цього закладу є Трохименко Алла Олександрівна.

- Я з самого дитинства, навіть, мабуть, з самого народження, відчувала у собі кохання до дітей. Це - мій поклик, нічого іншого у своєму житті я робити не хотіла б. Знаєте, навіть якщо б мені запропонували  прокрутити своє життя назад і прожити його спочатку, я нічого б не змінила.

Заклад достатньо молодий, йому усього 13 років. Але процвітати та розвиватися інтернатові допомагають такі компанії, як «Філіп Морріс», «Ламбандарс» та інші. Духовно заклад підтримують студенти ХНПУ ім.Сковороди, ХНУ внутрішніх справ, Національної академії державного управління при Президентові України. Атмосфера у закладі панувала тепла та привітна, діти відкриті до спілкування, щирі та активні. Кожен по-своєму є цікавим та особливим. Маленький Сашко з великою зацікавленістю відповідав на мої питання. Як потім мені стало відомо, він мріє стати пожежником і зовсім не боїться вогню, адже він буде справжнім чоловіком. Артур, якому вже чотирнадцять років, розповів мені, що вони зі своїми вихователями їздили у Полтаву, до аквапарку, до дельфінарію. Крім того, діти відпочивали у парку імені Горького, насолоджувалися природою у лісопарку. Кожна дитина є своєрідною особистістю, не дивлячись на те, скільки їм років, які у них смаки та можливості, у дітей багато зацікавлень та захоплень. Оксана, що вже закінчила школу, із превеликим захопленням займається танцями, крім того, вона пов’язала своє майбутнє з цією творчістю. До того ж, вона нещодавно отримала Кубок світу з бальних танців. Також тут є дітки, що у майбутньому мріють стати кухарями, водіями, пожежниками. Зрозуміло, що це дитячі мрії, поки що нічим не виправдані. Але ці діти прагнуть бути краще, отримати більше, знати ширше цей світ. Кожен хоче внести у суспільство більше користі.

Авжеж, дітям важко розуміти те, що у їхньому житті немає найрідніших людей, які б підтримали та допомогли їм у важкі та щасливі миті. Маленький Арсеній був дуже радий, коли до нього завітала бабуся. Вже майже дорослий та самостійний Антон щиро хвалився викладачам, що скоро до нього приїдуть прийомні батьки. Гарна Олеся посміхнулася мені при нашій першій зустрічі, сподіваючись, що я прийшла за нею. Кожному з цих дітей хочеться почути заповітне «Донечко моя, збирайся!», «Сину мій, ми їдемо додому!». Але, на жаль, не кожному з дітей пощастить. Бувають й інші ситуації, коли дитині важко усвідомити, що тепер в його житті зміниться все, і не зрозуміло у яку сторону. В цей день я познайомилась із сім’єю Струкових, що прийшли за вісімнадцятирічним Андрієм, але він не повернувся зі школи. Ніхто з друзів та викладачів не знали де він і чому він пішов, адже йому ніхто не казав про те, що по нього прийдуть «нові» батьки. Знайомство у цей день так і не відбулось. Деякі діти своїх батьків називають за ім’ям, адже вони не вважають цих людей рідними батьками. П’ятнадцятирічна Аліна аргументувала своє бажання так: «Я не можу називати Діму та Аню словами «мама» і «тато». Це вище мого розуміння про батьківство».

За розповідями дітей, я зрозуміла, що у закладі під назвою «Гармонія» дітям живеться дуже добре. Віка розповіла мені про їхній розпорядок дня, Оля занурила мене в атмосферу їхнього шкільного навчання, Олег із великою зацікавленістю розповів мені про те, як вони усі укупі проводять свій вільний час, а маленька Тамара присвятила мені розповідь про їхні концерти та інші заходи. Варто подякувати тим людям, що роблять цей заклад теплим та привітним для гостей та відвідувачів. Атмосфера настільки тепла, що залишається одне приємне враження - я була не в інтернаті, де 36 дітей, покинутих батьками, я була у теплому будинку кохання та віри.

Всиновлення та опіка стають достатньо популярними спробами допомогти дитині. Але більшість сімей беруть дітей у більшій мірі для того, аби задовольнити свої фінансові потреби. Ці процеси настільки популяризуються в Україні, що не усі діти потрапляють у ту сім’ю, де їх будуть кохати та оберігати.

Маю власний приклад тієї сім’ї, яка вдруге бере на себе відповідальність підтримати дітей, виховати їх та дати їм якомога більше кохання, віри у майбутнє та щастя у цьому нелегкому житті.

Сім’я Сушко, що живе в невеликому селі Нововасилівка Запорізької області, відпустила у 2008 році свою старшу доньку навчатися до Воронежа, а у 2012 році - сина до міста Мелітополь. Оксана Геннадіївна та Володимир Федорович вирішили допомогти тим дітям, котрі не мають рідної домівки та сім’ї. Що ж їх спіткало на цей крок?

Ініціатором була саме Оксана Геннадіївна. Вона розповідає: «Я достаточно давно осознала, что хочу взять в нашу семью еще одного ребенка. Но это, скорее всего, были какие-то сентиментальные моменты, когда по телевидению показывали деток без родителей, хотелось помочь и поддержать каждого из ребенка. Но всегда было какое-то «но». Уже, отпустив старшую дочь на учебу, я поняла, что мне будет тяжело заходить в ее комнату и видеть пустую кровать. В тот момент я решилась на этот шаг и серьезно поговорила со своей семьей. Они, конечно же, меня поддержали».

Важкий та тривалий час йшов  цей нелегкий процес. Але у квітні 2010 їм таки посміхнулась вдача - вони привезли додому двох чарівних хлопців, двох братиків чотирьох та шести років - Артема та Женю. Хлопці одразу ж влились у сім’ю; зараз вони активно навчаються, мають багато друзів, спритні, моторні та завзяті до всього нового.

Між мною та малечею склався такий цікавий діалог.

- Діти, чи любите ви  свою сім’ю?

- Звичайно! - весело відповіли Артем та Женя.

- А говорите  ви мамі з татом про свою любов?

- Кожного дня! - в один голос відповіли хлопчики.

Діти завжди допомагають батькам, дуже часто вони випасають гусей, допомагають батьку та старшому брату  поратися по господарству. Артем та Женя розповіли мені, що у них багато товаришів, лишень на рідній Поштовій вулиці у них п’ятеро друзів, із якими вони щовечора граються та щоранку йдуть до школи. Оцінки у хлопців також добрі, Артему дуже подобається природознавство, він із превеликим захопленням розповів мені про динозаврів та попросив намалювати одного на пам'ять. Женя також полюбляє природу, але йому більше до вподоби морські тварини. У хлопців багато дитячих енциклопедій.

У школі хлопці завзяті учні, вчителі хвалять дітей і кажуть про те, що вони спритні та розумні, особливі та активні.

Вже влітку 2013 року у Володимира Федоровича та Оксани Геннадіївни з’явилась друга донька - маленька Лєра. Тепер ця маленька дівчинка - принцеса, адже у сім’ї четверо чоловіків і кожен «балує»  її по-своєму.

Ось як Оксана Геннадіївна коротко описала свою багатодітність: «Важко. Але не було жодного разу, щоб  я пожалкувала».

Отже, у світі не без добрих людей. Це дуже актуальний вираз, як аргумент  - дітей без батьків не буває!

 

Людмила ГОРДЕЙЧУК, студентка другого курсу.