Відлуння минулої війни

ВІД РЕДАКЦІЇ.  Понад 1000 листів надходить до редакції упродовж навчального року. Цей ми вирішили опублікувати, оскільки він надійшов від першокурсниці і напередодні 9 Травня 2015 року.

У моїх руках стара сімейна фотографія 1928 р. На ній - моє коріння. І я його добре знаю і розповім про нього моїм дітям і онукам, бо «забудеш … -  тобі твій корінь всохне». Зліва у нижньому кутку  моя бабуся Віра Іванівна. Сьогодні їй 91 рік і вона, маючи світлу голову і незабутнє минуле, розповідає мені про все детально і схвильовано. На фотографії- декілька поколінь моїх родичів. Найперша - бабуся Віра 1923 р. народження. Всього було на довгій ниві життя: дитиною пережила голодомор 1933 року. Вона була старшою з 11 дітей сільської родини Подоприголових. В живих із них після випробувань голодом та Великою Вітчизняною війною залишилося шестеро. Якою ціною дісталася свобода у 1945, завдяки чому її син В’ячеслав 1949 р. народження, її онуки і я, правнучка дихають і понині повітрям свободи, бабуся розповідає тихо, не поспішаючи. Підлітком бачила війну. Всіх дівчаток села, розповідає, починаючи із 7 класу, у жовтні 1941 повезли рити окопи і оборонні рубежі під Лозовою.  Хлопців мобілізували на фронт у 17 років. Старші дівчатка пішли на курси медсестер. Одна із подруг Віри працювала медсестрою у Сибіру, там і загинула. Фашисти, увійшовши в село, наказали всім жінкам із дітьми збирати пожитки, худобу і приготуватися до Німеччини. Завантажили у товарні вагони разом із худобою, коровами та кіньми. І повезли. Їхали остарбайтери недовго - біля Божедарівки  вивантажили і оселили в якійсь стайні - половина людей, половина коней у тому приміщенні разом. А потім погнали копати картоплю. Так всю окупацію і перебивалися: ходили по людях шестеро дітей, просили яку-небудь роботу, щоб прохарчуватися. А коли визволи Харків у 1943 - ото було свято!

Визволення! Відразу почали добиратися додому - а там - розбитий дім... Нема дому… Доля повернула всіх моїх дідусів живими із фронту.  Ото яке величезне щастя для родини!  Але від війни оговтувалися ще довго, від розрухи, від голоду, від холоду. Чоловік Віри Іванівни - фронтовик-інвалід повернувся із фронту без суглобу на руці, але пішов працювати на завод. Бабуся Віра по війні закінчила курси трактористів і трудилася трактористкою у колгоспі. Чоловіки загинули, а хліб треба було вирощувати. І жінки працювали вдень і вночі.

Мої батьки  Роман та Інна - діти Перемоги, народилися в 1949 р. Їхнє дитинство вже було щасливим: пригадують відпочинок на морі із батьками, піонерські табори, стабільність. Казали - застійний період, а жити було заможніше. І ніхто НІКОЛИ не забував ВІЙНУ. На запитання, що найбільше запам’яталося батькам із дитинства, тато і мама назвали запах бузку і тюльпанів на 9 Травня і  радість. Усі - малі старі у цей святий день ішли із букетами квітів до меморіалу вшановувати ветеранів і загиблих. Для всіх це був день свята, день Перемоги!

… А я пам’ятаю себе першокласницею на День Перемоги біля пам’ятника воїнам-визволителям на військовому кладовищі, де похований і мій дідусь Василь Федотович. Пам’ятник стоїть на  розі вулиць Ощепкова і Кооперативної у селищі Високий… А потім всі 11 класів школи ми з однокласниками приходили сюди 9 Травня в день Перемоги. Я пам’ятаю і Дні Перемоги, коли на всіх ветеранів не вистачало наших букетів і ми ділили квіти порівну між усіма… А тепер ветеранів приходить все менше і ми торік клали букети до підніжжя пам’ятника, бо живих ветеранів було одиниці…

Мої прадіди відстояли свободу. Дякую за вільне повітря, яким ми дихаємо. Я чую відлуння минулої війни кожного Дня Перемоги. І цього 70-річного свята Перемоги я прийду до пам’ятника з друзями і покладу свої квіти вдячності.

Анастасія ПОЛЬСЬКА, першокурсниця.