Діти війни - 2010
ВІД РЕДАКЦІЇ. 2010 рік – рік 65-річчя Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні над німець-фашистськими загарбниками. І нікому шану Перемогу у ная не відняти. Не відняти і у тих, хто вже правнуки своїх героїв дідусів і бабусів. Цьому живе підтвердження ці інтерв’ю, які підготували слухачі підкурсів університету з «Творчого конкурсу». Школярі різних шкіл Харкова, наші майбутні абітурієнти.
«…У кожну родину не повернувся хоча б один захисник…» -
Скоромна Пелагея Юхимiвна 1923 року народження
Це моя прабабуся, ветеран вiйни. Ось її розповідь.
- …Я нiколи не зможу забути тих випробувань, якi Велика Вітчизняна війна пiдготувала для кожного з нас. Менi саме виповнилось 18 рокiв. Вибухи, крики i плач… Фашисти суворо, безлюдяно ставились до нас. У селян забирали останню хлiбину. Таких випадкiв було безлiч…
Молодь вивозили до Нiмеччини працювати. В 1943 роцi настала i моя черга. Як мама не плакала, як не просила не чiпати, мене вiдвели до школи, яка тодi слугувала пунктом прийому громадян на примусовi роботи, початком довгого шляху «приречених». Я i моя подруга Ульянова Софiя вирiшили будь-що втекти звiдси. І таки втекли. Йшлидодому задвірками приблизно тиждень. Коли повернулися, то сховались на горищi у батькiв Сонi. Переховувалась до 7 серпня. Тодi радянськi солдати увiйшли до нашого села. Били гармати, вулицею їхали «Катюшi». За ними пролетiли нiмецькi лiтаки та безжально стрiляли у солдат, хати, мирних селян. На землi лежали мертвi люди, будiвлi стояли без шибок, дверей, а деякi зовсiм перетворилися на руїни. .Нам довелося перейти жити до берега рiчки, де було безпечнiше. Коли ми повернулись, довелося вiдбудовувати дiм майже заново, навiть стiна з образами впала.
Та все це здавалося таким незначним у порiвняннi з отриманою Перемогою. Ми були безмежно щасливими, адже наше село звiльнили вiд фашистiв, скiнчилися всi знущання i поневiряння. Нарештi ми, селяни, почувалися господарями у своєму домi. Та вiйна ще тривала. Але ми вiрили в щасливе майбутнє, чекали своїх чоловiкiв… На жаль, у кожну родину не повернувся хоча б один з них, наших мужнiх захисникiв.
С. ШКУРАЙ.
«Я народилася у пеклі війни…»-
Галина Пилипівна ПАУН, 1941 р. народження
Згадує моя бабуся по маминій лінії, народження і дитинство якої пройшло під гул ворожих літаків, свист куль і вибухів німецьких снарядів.
-Я народилася 18 жовтня 1941 р. у с. Рубіжне Вовчанського району , а вже через тиждень Харків окупували гітлерівці. І село наше було окуповане. Мама моя – Анна розповідала, що фашисти оселилися в кращих будинках, а ми жили у погребах. Серед німців різні були люди. Були й нестерпно огидні, що знущалися над окупованими. Були й такі, хто допомагав нам вижити. Наприклад, мене, крихітку, врятував від дифтериту лікар-німець. Траплялися кумедні випадки. Коли мама повернулася із примусових робіт, то не відшукала мене в ліжечку. Обшукала все, бігала, плакала, шукала… Вийшов фріц і покликав її до себе: а там я спала, смокчучи шматочок шоколаду… Пожалів чужу дитину.
Так ми і жили в окупації два роки. І нарешті в серпні 1943 р. радянські війська звільнили село. Село було зруйноване, в тому числі і наш будинок…
Сьогодні згадуючи ті роки, оповіді мами, родичів, знайомих, я розумію, що вижили ми якимось дивом у страшні роки Великої Вітчизняної війни. Дитинство наше – дітей війни – далеке від безхмарного дитинства дітей інших поколінь.
Н. КРАСНОЖОН.
«Війна – це моє зруйноване дитинство…»
- Володимир Кузьмич МУРАТОВ, 1938 р.
Це мій дідусь, дитина війни.
- Коли розпочалася війна мені було п»ять років. Через два дні після захоплення Курська військові прийшли і в наше с. Хотмижськ. Найстрашніші мої спогади, як мене декілька разів ледве не вбили. Один раз німець приставив пістолет до моєї скроні і нажав на гачок…Слава Богу, що там не було патронів. Але ж ми не знали, що то він так розважався… Другого разу я втікав від німців, як спустив колеса на їх мотоциклі. Впвав у кропиву, а куля пролетіла над моєю головою… Втретє я сидів в окопі із снайпером, той стріляв по машинах німців, що виїжджали з лісу. Тоді було підірвано п»ять машин.
Які можуть бути спогади про війну дитини? Найстрашніші.
Оксана МУРАТОВА.
«Жили ми на хуторі Семенівка…» -
Ніна Іванівна Дмитрусенко, що народилася в 1935 р.
Згадує моя двоюрідна бабуся.
- Коли почалася війна мені було шість років і жили ми на хуторі Семянівка в Курській області. Я дуже чітко все пам’ятаю. Пам’ятаю, як проводжали на фронт тата Івана. Усі сусідні села були спалені. Ми жили в окопах, виритих в городі. Німці були різні. Так, була у нас корова Розка. Захворіла наша годувальниця. І вилікував її ветеринар німець.
Коли нас звільнили радянські війська, у школі розташували госпіталь і ми , діти допомагали проти у річці бинти. Потім скручували їх у рулони.
А потім прийшла перемога. І настав мир. Але якими ж тяжкими були для нас і повоєнні роки. Для нашої країни. Для моїх земляків. Не дай Господи, щоб таке трапилося ще раз.
Н. ДУДА.
Найстрашніше в житт
і
Згадує ті страшні події «дитина війни» Брунько Варвара Василівна, моя бабуся по маминій лінії.
- Я народилась у самому розпалі війни 17 квітня 1943 р. у Брянській області, с. Артюшкове. Вперше «зустрілась» із німцем у… два місяці. Тоді моя мама не вийшла на роботу, ховаючись у сараї під коровою. Німець підійшов до колиски і намотавши мотузку коло шиї підійняв мене і почав розкручувати навколо себе намагаючись виманити мою маму. Зробивши кілька обертів він кинув мене додолу і мовчки пішов. Завершилось німецьке панування у 1944 році, коли партизани у чотиридобовому бою відстояли село. Коли німці відступали, знищували за собою все можливе: палили хати, вбивали усіх, замінувавши за собою дорогу. Важливу роль зіграв поліцай, що співпрацював з партизанами і приніс їм звістку про пастку. Партизани успішно обійшли міни і зав'язався бій. Ті дні були жахливими, розповідала мама. Сусіднє село було повністю знищене з усіма його мешканцями. Також страшної розрухи зазнало село Рогівка, в яке ми переїхали у 1955.р...Війна найстрашніша подія у житті кожного, хто через неї пройшов. Дізнавшись по радіо про закінчення війни, ми гуляли з місяць.
О. БЕРХАНУ.
«Вишикували всіх, і діток із старими, та й з танку розстріляли…» -
Людмила Павлівна Соколенко, 1940 р. народження.
Це моя двоюрідна бабуся.
- Парашутист на стадіоні відстрілювався дуже довго. Німці його із вогнемета спалили. Там і закопали – на стадіоні…
Баба Аня йшла із зміни і стала свідком, як всіх затриманих німці вишикували у дворі дому на вул.. Котовського , в Харкові і з танка розстріляли, і старих, і діток. Одне дитя залишилося живим: його мами накрила своїм тілом…
Дуже страшно було, коли євреїв зганяли в гетто на ХТЗ. І дітей з собою вели, вірили, що їх будуть вивозити до Німеччини…
А коли в березні вперше визволили Харків, мама розказувала: «Іду, бачу лежить молодесенький лейтенантик, просто в калюжі. А рану на голові прикрив носовим платком. І мертвий лежить…
Сумською не можна було пройти: всезруйноване, розбомблене. На кожному балконі по декілька людей повішених із дощечкою на шиї: «партизан»…
Лютували фашисти сильно. Їсти було нічого. Були випадки і канібалізму.
К. ЛИТВИНЕНКО.
«Фашисти нас не зламали…Ми перемогли» -
Галина Михайлівна ЛЕБІДЬ, що народилася в 1935 р.
Згадує моя двоюрідна бабуся.
- Моя рідна Миронівка під Києвом, де ми і зустріли 1943 рік. Добре пам’ятаю визволення Києва. Всюди були мертві люди. Дніпро почорнів від крові. Через нас проходив фронт. Ми переховували 20 радянських солдат від німців. Імен не пам’ятаю, пам’ятаю лише молоді обличчя не наваго і старші від мене…
Юля САМОЙЛЕНКО.