Четвер, серпня 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

8 березня!

Науковець

Жінка на орбіті науки


ВІД РЕДАКЦІЇ: З давніх-давен професія астронома вважалася чоловічою. З цією несправедливістю не мириться все життя героїня нашої публікації Ірина Миколаївна БЕЛЬСЬКА, доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, завідуюча відділом фізики астероїдів і комет НДІ астрономії. Її діяльність доводить протилежне: світ космічних таїн відкритий і жінкам.

Шлях до зірок Іринка почала ще в рідній донецькій фізико-математичній школі № 17. Серед різноманітних предметів астрономія для неї була найцікавіша. І. М. БЕЛЬСЬКА:

— Я знала, що буду займатися наукою. Мій батько Микола Єфремович Бельський був лікарем і вдумливим дослідником, кандидатом медичних наук. Мій наставник та ліпший порадник. Від нього перейняла я захоплення науковою діяльністю. З другого курсу на фізичному факультеті я почала займатися наукою.

Ірина Миколаївна пригадує, як студенткою прийшла до обсерваторії, як разом з Дмитром Федоровичем Лупішко розпочали унікальні дослідження малих космічних тіл. Дипломна та кандидатська роботи Ірини Миколаївни були першими у колишньому Радянському Союзі, у яких проводилися дослідження фізичних властивостей астероїдів. Цей напрямок був новим, цікавим. А от докторська дисертація «Оптичні властивості поверхонь астероїдів, кентаврів та тіл поясу Койпера» стала першою вітчизняною роботою з вивчення тіл поясу Койпера, відкриття яких змінило уявлення про Сонячну систему. Здавалося б з часом відкриваються усі таємниці, але життя йде і дарує нові загадки. Професія астронома попри стереотипи виявляється дуже динамічною. Ірина Миколаївна побувала в багатьох обсерваторіях світу. Пощастило працювати в Уппсальській астрономічній обсерваторії у Швеції, у Німеччині, північній Ірландії, нещодавно повернулася з Паризької обсерваторії.

— А яка обсерваторія запам’яталася найбільше?

— Чим цікава наша професія, окрім романтики нічного небосхилу, так це тим, що обсерваторії потребують чистого неба, простору, тому завжди будувалися у мальовничих місцях. Пам’ятаю, як вперше потрапила до Паризької обсерваторії, що заснована в 1667 році за наказом Людовіка ХІV, і є найстарішою діючою обсерваторією світу. Одне з її відділень розташоване в колишній королівській резиденції у передмісті, на пагорб,і й коли піднімаєшся, особливо в надвечір’я, перед очима відкривається неймовірний Париж. І здається, кращого місця немає! А потрапляєш в іншу обсерваторію — і вона ще краща. Нещодавно повернулася з обсерваторії містечка Арма, що неподалік від Белфаста, в Північній Ірландії. Я була просто вражена! Обсерваторія вважається місцевою пам’яткою, її відвідують прем’єр-міністри, королівські особи…

Усі ці подорожі для ученої здійснилися завдяки іноземним грантам та стипендіям. Ірина Миколаївна отримувала гранти Європейського космічного агентства, стипендію імені Марії Кюрі, гранти для участі у міжнародних конференціях. Астрономія — інтернаціональна наука. Моя співрозмовниця пригадує, як перший раз потрапила закордон до Уппсальської обсерваторії. Тоді її перша робота, надрукована в престижному міжнародному журналі, викликала зацікавленість, тому її запросили продовжити розвиток теми. Відтоді Ірина Миколаївна майже не публікується російською чи українською. Коли твої статті написані англійською, опубліковані у відомих виданнях, коли це гарна робота, тоді про твої дослідження та результати дізнається світова спільнота, з’являються перспективні співпраці…

І. М. БЕЛЬСЬКА:

— Зараз я беру участь у проекті спостереження за транснептуновими тілами на восьмиметровому телескопі, який знаходиться в Чилі. І нині не обов’язково приїздити на телескоп для безпосередньої роботи. Адже великий телескоп — складний механізм. Є механіки, оператори, які його обслуговують, а астроном ставить перед ними завдання, що потрібно для спостереження…

— Ірино Миколаївно, як оцінюєте рівень української астрономії?

— У тих проектах, де є співпраця з іноземними колегами, рівень добрий. Там, де цього немає, то про рівень важко говорити, впливає відсутність сучасної матеріальної бази. До того ж одвічною проблемою є недостатнє фінансування науки державою. Наші зарплатні не конкурентоспроможні з іноземними, при однакому навантаженні та об’ємі робіт. Щомісячний зарплатний фонд на наш відділ, де працює сім чоловік, складає третину заробітної плати одного європейського вченого. Наша наука тримається на ентузіастах і ледве виживає. Одначе пишаюся, що я вчилася і працюю в Харківському університеті. Ніколи про це не жалкую. І завжди, коли мене запрошують читати лекції в різних країнах, розповідаю про наш університет.

— Прокоментуйте, будь ласка, Челябінський метеорит.

— Такі падіння метеоритів відбуваються раз на 20-30 років. Особливість челябінського метеориту у тому, що він зачепив місто. Мене вразило, як реагували люди на цю подію, боялися виходити з дому. Навіть зі шкільного курсу астрономії, чи якщо людина хоч раз у житті була в планетарії, зрозуміло — це болід, одноразове явище. Дійсно, ми живемо на планеті, довкола якої багато дрібних космічних тіл, які можуть нести загрозу, але потрібно розуміти, яку. Учені усвідомили цю проблему ще наприкінці 80-х. За цей час відкрито майже всі потенційно небезпечні тіла кілометрових розмірів, зіткнення з якими приведе до глобальної катастрофи. Але більшість космічних тіл розмірами декілька десятків метрів, одне з яких спричинило Челябінське лихо, ще не відкрито. Сьогодні у світі є програми, в яких ми також приймаємо участь, які відкривають і вивчають орбіти потенційно небезпечних об’єктів. Ми знаємо, що глобальної загрози для Землі в найближчі роки не існує, але варто бути готовими на майбутнє.

— Університетська жінка-вчений — яка вона?

— Жінка-вчений повинна відбутися не лише в науці, але і в родині. І на жаль, таких прикладів мало. Поєднувати ці дві складові життя дуже важко. На заході я бачу таких жінок більше, аніж у нас.

— У чому ж Ваш секрет успіху?

— У мене дуже гарний чоловік, він також астроном. Я відчуваю підтримку родини. Коли писала докторську дисертацію, чоловік та донька поставилися з розумінням. Коли тебе розуміють у родинні і підтримують — це надає сил. Я ніколи не робила кар’єри, а займалася улюбленою справою. Адже зустрічають не за науковими ступенями та званнями, а за твоїми роботами.

— Маєте у підлеглих сім чоловіків. Як Вам працюється у такому колективі?

— У нас дуже гарна атмосфера. Тут працюють професіонали, готові прийти на допомогу, підтримати. Усі талановиті вчені, ентузіасти своєї справи. Насправді, це щастя — працювати у чоловічому колективі. Саме справжні ЧОЛОВІКИ не дають забувати, що ти ЖІНКА.

— Найкращий подарунок для жінки на 8 Березня?

— Це має бути сюрприз. Неочікуваний подарунок. Одним з таки сюрпризів для мене став астероїд, названий на мою честь «8786 Belskaya». Для мене це дуже символічно.
Ірина Миколаївна — перша жінка-доктор наук за всю історію Харківської обсерваторії. І вона таки єдина і неповторна.


Розмовляла наш спецкор. Т. ВАСИЛЕЦЬ.

 

Молодий науковець

Шлях до мрії


ВІД РЕДАКЦІЇ. Мрії стають реальністю, коли думки перетворюються на дії… Це про третьокурсницю факультету іноземних мов Світлану ТАРАСОВУ, майбутнього вченого, заступника голови СНТ університету й просто зразкову студентку. Ще на першому курсі вона очолила СНТ свого факультету і обрала таку тему дослідження, на яку «хочеться витрачати увесь вільний час»!

«Що це за дівчина?» — запитають нас шановні читачі. Ви з нею вже знайомі зі сторінок «Харківського університету» («Пошуки мовників» № 7 2012, «Стіна кохання» № 15 2012). Як такі наполегливі студенти як Світлана ідуть до своєї мрії?

Мама Світлани — Валентина Георгіївна — свого часу закінчила історичний факультет нашого університету і стала вчителем. Мабуть, саме завдяки матері дівчина зрозуміла, що більш могутньої наукової школи ніж у Каразінському, годі й шукати… Своїм науковим керівником обрала проф. В. О. САМОХІНУ (№ 2 2012) — жінку-науковця, по-справжньому варту наслідування.

На питання, якою має бути справжня жінка, Світлана відповіла: «Різною! Люблячою, доброю, терплячою, працелюбною, хазяйновитою, справедливою… Для мене мама — постійний приклад справжньої жінки! Серйозне захоплення наукою не заважає жінці бути «справжньою». І приклад цьому — мій науковий керівник Вікторія Опанасівна Самохіна. З Вікторією Опанасівною цікаво обговорювати не лише мою наукову роботу з теми «Медичний англомовний гумор», але й життєві питання — завжди допоможе, дасть пораду. Вона віддана своїй справі, працелюбна, наполеглива, а головне — любить те, чим займається. Я дуже вдячна Вікторії Опанасівні за допомогу не лише в науковій роботі, але й у житті!»

За три роки на чолі СНТ факультету Світлана встигла збільшити кількість учасників у щорічному конкурсі студентських наукових робіт і традиційній конференції «Каразінські читання. Пошук молодих», організувати випуск щомісячної газети «Лови момент, студент!». Світлана сама подає приклад того, яким має бути молодий науковець: навчається на «відмінно», вже має 12 публікацій і наразі працює ще над двома! Ось така вона — студентка Харківського університету! Достойна спадкоємиця традицій Василя Назаровича!

Незабутньою для неї стала перша наукова конференція в Херсоні (див. Фото). Перший науковий досвід! Для Світлани діяльність у науковому товаристві — шлях до здійснення мрії. А може й ваша мрія живе в одному з гуртків СНТ?


А.КАЛІНІНА.

Викладач

Мрії збуваються!


Рубрика про реальність професійних мрій випускників Харківського університету приводить на шпальти газети все нових героїв. Лідія Андріївна БОРТНИК, професор філософського факультету, у стінах університету В. Н. Каразіна вже майже 30 років!

З дитинства мріяла стати вчителькою! «Я завжди хотіла викладати філологію, але вийшло так, що подорослішала і потягнуло до історії. Я почуває себе саме на тому місці, де повинна бути, і ні на що б не проміняла викладацьку роботу. У нашій професії є свої плюси та мінуси. До плюсів відношу спілкування з молоддю, коли і сам молодієш душею. Але тяжко, бо навантаження зростають. Мене засмучує, що якість підготовки абітурієнтів з року в рік знижується. Такий контингент, з якими дуже важко працювати, у яких дуже слабка підготовка. Це залишає гіркий присмак. І болить за це серце. Я викладає «історію України» та «етнографію України» на філологічному, філософському та факультеті іноземних мов. Можу відзначити, що мої професійні мрії майже збулись. Я мрію про написання докторської дисертації. А для цього слід брати час у свої руки та спрямовувати свою енергію на реалізацію мрії. Адже вільного часу не буде ніколи! Університет — це мій рідний дім. Люблю свою роботу, розквітаю разом з нею. Особливо до вподоби працювати на філологічному, де я викладає етнографію».

У Лідії Андріївни були такі обставини у житті, які завадили їй вступити до університету тоді, коли усі її однокласники стали першокурсниками. Вона вчилася вже коли мала сім'ю, чоловіка і маленьку дитину. Але своєї мети вона досягнула... І ніщо не завадило їй стати першою у рейтингу серед викладачів вже через півроку праці в університеті! Якщо це твоє покликання, якщо це твоє місце, якщо це твоя мрія, треба лише йти вперед, і ти опинишся саме там, де тобі потрібно бути!


Розмовляла А. ЛІГУН, ЛЖ-32.