Вівторок, березня 19, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

23 лютого - свято мужніх

 

23 лютого - свято мужніх

В ім’я любові!

Привітання із Днем захисника Вітчизни таких людей, як Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ,  є нашим почесним обов’язком. Ветеран Великої Вітчизняної війни, який присвятив роботі в університеті близько 40 років.

Сьогодні Василю Дмитровичу 88, але він такий молодий, що молодь може лише позаздрити... Нам здається, що зовнішні риси людини, війна для якої стала головною частиною біографії (№ 1 за 2010 р.), мають робити її набагато старшою за біологічний вік… А ця моя «теорія» не виправдовується у випадку Василя Дмитровича? Чому? Бо він ще змолоду дізнався, чого варте людське життя, якою має бути любов до Батьківщини і на що здатна людина в ім’я цієї любові.

Уперше як солдат Червоної армії Василь Дмитрович відзначав 23 лютого у Велико-Устюгінському  піхотному училищі, куди його, 17-літнього юнака, призвали у 1942 році. Коли ж наприкінці 1943 року молоді хлопці на чолі з такими ж молодими командирами потрапили на  1-й Прибалтійський фронт (саме там В. Д. Чернцов розпочав свій бойовий шлях як командир взводу автоматників), їм було не до святкувань…

— На війні немає повністю безстрашних людей. Кожен відчуває страх перед смертю, стражданнями, каліцтвом, — розмірковує Василь  Дмитрович. — Сказати, що мені не було страшно, значить сказати неправду. Але й панічного страху за своє життя не відчував. Була одна    думка — виконати наказ. Безкровних атак не буває…

Атаки, оборони, три поранення, тривале лікування у шпиталях, повернення до рідного полку як до власної родини, жовті трикутники листів… Війну в 1945 р. закінчив під Піллау. Груди гвардії старшого лейтенанта Чернцова в травні прикрашали ордени Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня та два ордени  Великої Вітчизняної війни І ступеня. 9 травня 45-го зустрічав у Карлхорсті.

… Власною кров’ю, подвигом, завдяки якому ми з вами маємо можливість жити на цій землі, Василь Дмитрович як ніхто інший заслужив собі право бути поздоровленим 23-го лютого! Зі святом Вас, Василю Дмитровичу!


 

Служив у армії

Олександр ЧАБАН, аспірант соціологічного факультету, знає про армію не з книжок і кінофільмів, а з власного життєвого досвіду: перед навчанням в університеті, Саша протягом року служив в окремому розвідбатальйоні військової частини у місті Рівному:

— Перед службою, я почув від  тата: «Підеш до армії, буду тебе ще більше поважати!» Я пішов до армії, щоб мати свою думку. І тепер я можу з впевненістю сказати, що служба в армії залежить від самого солдата. Якщо він буде активним, старанним, то й враження залишаться позитивні. Згоден, що в там може бути важко, але ж з іншого боку армія — це практична можливість себе проявити. Живучи протягом року в одній казармі, ми розуміли, хто  боягуз, хто скнара. Для соціолога, для психолога армійське життя — дуже цікавий об’єкт дослідження.

Чи траплялися якісь незвичайні події? Траплялись! Пам’ятаю,  як ми перший раз ішли на полігон, це приблизно 25-30 кілометрів. З повним екіпіруванням, автоматами… Прийшли. Нам дозволили роздягнутись, зняти берци (а ноги ми всі тоді дуже понатирали, бо ще незвиклі були). І мій товариш, знявши чоботи, біжить  по польовій казармі й кричить: «Саша, я можу бігати!» А до полігону він ледь дійшов… Отакі моменти запам’ятались! Служити або не служити, кожен має обирати сам. Я свій вибір зробив!

На день захисника Вітчизни зазвичай привітання отримую. Але мені більше імпонує День розвідника…

А. КАЛІНІНА.

 

 

Чарівна захисниця

Катерина ЛАВРІНЕНКО, третьокурсниця факультету іноземних мов: тендітна, симпатична, займається балетом, схожа на лебідочку А у погляді сильний дух переможця, сила волі і впертість у досягненні своєї цілi: вона мріє стати військовим аташе та бути офіційним військово-дипломатичним представником армії своєї держави в інших країнах. А для цього Катя вивчає іспанську та англійську мови в нашому університеті, і паралельно навчається на гвардійському факультеті військової підготовки Національного технічного університету «Харківський Політехнічний Інститут».

Катерина: «Я мрію про військову кар’єру, а також мені подобається ця справа. Подобається в людях обов’язковість, дисципліна, порядок...  Нас у групі 30 студентів і всього 4 дівчини. Ми не відстаємо від хлопців. На рівні з ними бігаємо, стріляємо, маршируємо. Іноді вдається демонструємо навіть кращі результати. До Дня захисника Вітчизни ставлюся з повагою і розумію важливість цього свята. Чи вважаю себе захисницею? Поки що це дуже голосно сказано, але в майбутньому мрію носити таке почесне звання.

 

Л. ГРУБНІК.

Захисникам!


Дмитро ШТЕПА, третьокурсник юридичного факультету, який відвідує заняття на військовій кафедрі:

— Це свято важливе для справжніх солдатів, Захисників з великої літери. А чомусь звикли вітати усіх представників чоловічої статі. Це не правильно. З моєї точки зору, у цей день слід вітати людей, які служили в армії, відчули хоч трохи дух казарми та стройової підготовки. Адже це можуть бути й жінки. Помилково вважати захисником Вітчизни тільки чоловіків. Захисник, який віддав армії все життя без залишку, залишається захисником до самої смерті.
О. БОБРИК.

Батько – мій орієнтир


Максим КОНОПЛЯ, п’ятикурсник філологічного факультету:

Це тільки в фільмах усі захисники Вітчизни без п'яти хвилин ледве не герої та всі як на підбір... А насправді ж як у житті, так і на службі можуть зустрітися різні люди. Щоб стати справжнім захисником, людина має працювати над собою і вдень і вночі, і фізично і духовно. Мій орієнтир в житті і приклад справжнього військового – мій батько. Він солдат аеро-мобільних військ, воїн-інтернаціоналіст, ветеран афганської війни. У 18 років він потрапив на справжню війну, яка стала для нього школою мужності. Дух еліти радянських військ прищеплювався і мені. З дитинства мене вчили бути чесним, бути підготовленим до будь-яких труднощів, які можуть випасти на чоловічі плечі. На військову кафедру я пішов, бо просто не міг не долучитися до сімейної традиції. Адже всі чоловіки у моєму роді: батько, дядько, дід, прадід …. усі служили у збройних силах... З малих літ я був упевнений у тому, що справжній чоловік обов'язково мусить вміти тримати зброю в руках... Захист своєї родини та землі це первинний інстинкт сильної статі, про який повинен пам'ятати кожен чоловік.

Ми живемо на зламі національної епохи. СРСР. Мільйони людей жили в іншій країні... У тієї країни було своє "свято справжніх чоловіків" 23 лютого. Сьогодні Союзу немає... Але люди лишилися... І свято живе. І я толерантно ставлюся до наших традицій. "Свято справжніх чоловіків" святкую двічі на рік 6 грудня і 23 лютого.  Головне, дух чоловічого братерства, котрий надихає на життя. Із святом!
Т. ВАСИЛЕЦЬ.