Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Вільгельм Гумбольдт – німецький колега Василя Каразіна

Honoris causa

 

Вільгельм Гумбольдт – німецький колега Василя Каразіна


ВІД РЕДАКЦІЇ. А ви знаєте, що традиція присвоювати видатним людям відзнак «Почесний професор», «Почесний доктор» виникла разом з університетом у 1804 році? Щоб поглибити ваші знання з історії Каразінського університету, кореспонденти газети розповідають вам ось уже упродовж року не лише про історію цих відзнак, а й про тих, хто їх отримував. Сьогодні у рубриці «Honoris causa» читайте про Почесного члена Харківського Імператорського університету, німецького філолога і філософа Вільгельма фон Гумбольдта…

Ніде ви не знайдете так багато джерел з історії Харківського університету, як у Центральній науковій бібліотеці, особливо у її бібліографічному відділі, що знаходиться на 7 поверсі головного корпусу. Туди я і вирушаю, щоб дізнатись деякі факти з історії відзнаки. Зорієнтуватися допомагає справжній маг фоліантів, співробітник ЦНБ Юрій Григорович Шевченко. Він приносить мені «Записки Харківського Імператорського університету. Книга 1. 1895 рік». Книга має дуже незвичну для сучасності нумерацію сторінок: кожний розділ починається з першої сторінки. В одному з розділів знаходжу статтю М. М. Плохінського «Почесні члени й члени-кореспонденти Харківського університету». Ось і потрібна мені інформація…

В університетському Статуті, затвердженому 5 листопада 1804 року, сказано, що навчальний заклад може вибирати в почесні члени осіб, які стали відомими у вченому світі. Таким чином, Харківський Імператорський університет встановлював зв’язки із вченими людьми, навчальними закладами й центрами інтелектуального та культурного життя не лише на теренах Батьківщини, а й за її межами. Почесні члени мали проживати у містах, де є академія, університет або інший вищий навчальний заклад, надавати відомості про нові наукові винаходи або ж вести листування у справах університету. Це практична сторона медалі. З іншого боку обрання в почесні члени було найвищим ступенем поваги, яку університет міг виразити відомій людині за її наукові чи громадські досягнення. Першими почесними членами були колезький радник Аделунг, професор Московського університету Баузе, женевський громадянин Стефан Дюмон «по політичній економії». Одним із них був і Вільгельм фон Гумбольдт – німецький колега Василя Каразіна.

Історична довідка. Вільгельм фон Гумбольдт народився у 1767 р. у місті Потсдам. Його батьки – німецькі буржуа. У Франкфуртському та Геттінгенському університетах вивчав право, політику й історію. Товаришував з Гете та Шиллером, про що свідчить їх листування. Його будинок став одним із найвідоміших салонів Європи, куди приходили найрозумніші, найталановитіші та найвідоміші.

Розібратися з науковими досягненнями Вільгельма Гумбольдта мені допомагає Вадим Вадимович Гололобов, аспірант кафедри теоретичної та практичної філософії Харківського університету: «Вільгельм фон Гумбольдт був одним із найвідоміших лінгвофілософів та теоретиків мови, міністром освіти Пруссії. Він заснував теоретичне мовознавство й лінгвістичну філософію мови. Знав дуже багато мов, брав активну участь у державному та політичному житті. Гумбольдт сам був гармонійно й всебічно розвиненою особистістю, тож намагався і другим прищепити прагнення бути такими. Йому не подобалася вузька спеціалізація університетської освіти, тому у 1809 р. Вільгельм Гумбольдт разом зі своїм братом Олександром заснували Берлінський університет. Мабуть, за це все його і обрали почесним членом Харківського університету».

Виходить, що Харківський університет був відкритий на п’ять років раніше за найстаріший університет Берліна – університет імені Гумбольдта! Його засновники Вільгельм та Олександр Гумбольдти, як і Василь Каразін, були відомими просвітителями, реформаторами освіти. Щоправда, доля Вільгельма Гумбольдта після заснування університету склалася зовсім інакше, ніж у Каразіна: його не переслідували, не звинувачували у розтраті державних коштів, не саджали до в’язниці. Мабуть, уже в ті часи на прикладі ставлення до людей-просвітителів можна було побачити різницю між культурними рівнями країн центральної Європи й Російською імперією. У той час як Вільгельм Гумбольдт приймав слова вдячності від прусського короля Фрідріха Вільгельма ІІІ, Василь Назарович не мав права виїжджати з власного маєтку у селі Кручик, а про вдячність від імператора Олександра І і мови не було, адже Каразіна навіть на відкриття університету не запросили…

Виникає питання: «Чому так сталося?» Росія з її застарілими поняттями та консервативними поглядами на життя ще не була готова до сучасного світогляду Василя Каразіна (прогресивні зрушення в імперії відбудуться вже після війни з Наполеоном, яка показала відсталість імперії), тоді як Пруссія, уже зазнавши невдачі у боротьбі з Бонапартом, вітала зміни.

Сьогодні ми знаємо, що засновником Харківського університету був Василь Каразін, пам’ятаємо, які нещастя трапилися на його життєвому шляху, а ще з гордістю заявляємо: «Відомий німецький філолог і філософ, почесний член Харківського університету Вільгельм Гумбольдт був колегою Каразіна, бо заснував університет в Берліні!»


А. КАЛІНІНА.