Викладач університету

Реальність мрії

ВІД РЕДАКЦІЇ. Про університетського викладача сказано багато добрих слів. Наше завдання сьогодні – розповісти, чи стали реальністю професійні дитячі мрії високого професіонала і чарівної жінки з факультету іноземних мов. Розмова із доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри англійської філології САМОХІНОЮ Вікторією Опанасівною.

Великий світлий коридор, тепла і привітна атмосфера сьомого поверху. Тут, на кафедрі англійської філології, працює і очолює даний колектив Вікторія Опанасівна САМОХІНА. Чому саме її ми обрали першою у нашому опитуванні?

Вікторія Опанасівна виросла у цих стінах, була прекрасною студенткою, провідним студентським кореспондентом університетської газети, блискучий, талановитий науковець і керівник. Тут захистила кандидатську, докторську дисертації, має 180 наукових праць з лінгвостилістики, лінгвістики тексту, теорії інтертекстуальності, дві власні монографії і 8 колективних, підготувала сім кандидатів наук, має п’ять аспірантів, виростила чудову доньку, яка продовжила її професійний шлях. Відмінник освіти України, лауреат конкурсів, має Грамоти міносвіти…

Вікторія Опанасівна втомлено посміхається, але зачувши, що я від редактора університетської газети щиро радіє, стає схожою на ту 16-річну дівчинку, яка була кореспондентом університетської газети: я відчуваю поруч свого колегу. І я з радістю слухаю історію. Історію одного кохання… І переоповідаю Вам.

– «Коли в мене запитують про мою професію, чи люблю я її, чи не шкодую про свій вибір, я завжди розповідаю одну історію. Коли в мене був ювілей, то було багато гостей, серед них – мої близькі друзі – однокласники. І ось одна з них проговорилася: «Віко, я тобі дуже заздрю, адже твоя робота – це твоє хобі, а твоє хобі – твоя робота». Оце і є мій «секрет». Я дійсно все своє свідоме життя присвятила Університету. У 2013-му виповниться 30 років, як я тут працюю.

…Закінчила університет у 1982 і з тих пір – на рідній кафедрі. Кафедрі англійської філології. Дорожче за неї для мене лише дочка. Ні про що ніколи не шкодувала, не шкодую і шкодувати не буду. Багато разів мене запрошували до Національної української академії. Професор В. І. Астахова пропонувала мені кафедру. Запрошували працювати до Національної юридичної академії. Пропонували і доцента, і завідування кафедрою, але я відмовлялася. Ніколи я свій університет не проміняю!

Знаєте, для мене навіть ходити університетськими коридорами – щастя… Я часто сама себе запитую: «Вікторіє, це ти викладач такого університету? І це все моє! Якя це щастя!». Пам'ятаю, як зараз, 1975 рік, свій вступ на факультет іноземних мов. Така маленька, худенька дівчинка з величезними очима розглядає величну споруду головного корпусу: «Допоможи, Боже, мені тут навчатися!»

Коли мені говорять: «Що ти бачиш у своєму університеті? І скільки часу там можна проводити, 30 років вже минає!» Але мені ж це подобається! Я іноді жартую: університет – мій наркотик. Коли я займаюся науковою роботою, коли я працюю зі своїми аспірантами, коли у нас щось виходить і я бачу новизну в роботі, а потім на захисті позитивно оцінюють моїх аспірантів, як одних із кращих, – це щастя! Це величезне щастя – працювати і отримувати від своєї роботи справжнє задоволення!

І ще одне: я п'ять років пропрацювала студентським кореспондентом редакції газети «Харківський університет» – це був для мене величезний досвід роботи з людьми, подарунок долі. В редакції я навчилася не лише спілкуванню з людьми, а й творчому мисленню. Мені, студентці, випала честь брати інтерв'ю у космонавта Германа Титова, він мене навіть поцілував і я потім тиждень не вмивалася…

Ось так мрії дитинства стали в моєму житті реальністю: закохалася в університет одного разу і люблю його до цих пір!»

К. ОСТРОВЕРХОВА, третьокурсниця відділення журналістики.