Неділя, листопада 19, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

50 головному корпусу

50 головному корпусу

 

«Скільки ж ми цегли і піску переносили...», –

завідувач

кафедри неорганічної

хімії, професор Іван Миколайович В’ЮНИК


ВІД РЕДАКЦІЇ. У цьому році виповнюється півстоліття з того часу, як у вересні 1963 Харківський університет офіційно переїхав у нове приміщення – нинішній головний корпус. Продовжуємо розповідати про це і про тих, хто своїми руками та серцем відбудовували для нащадків прекрасного білокрилого птаха, що розкинув крила над площею Свободи.

Проф. І. М. В’ЮНИК:

– Мені тоді було 19 років… Влітку 1957 р. я приїхав із села Мурафа подавати документи до університету на хімічний факультет. Пам’ятаю, лівий корпус був повністю відбудований, я складав там вступний іспит з німецької мови. Правий корпус залишався в руїнах: вікон не було, у стінах виднілися величезні дірки…

Хоча фізична сторона була вже відреставрованою, але занять там не проводили… Університет був розкиданий по всьому Харкову: філологи і географи навчалися на вулиці Раднаркомівській, фізичний, хімічний та механіко-математичний розміщувалися на Університетській (нині Українська інженерно-педагогічна академія (УІПА)).

…Нас у тому році на хімфак вступило 50 чоловік, з яких лише 12 хлопців. Вже з вересня наші дві групи, що були поділені на 4 підгрупи, стали працювати по відбудові головного корпусу університету. У 1957 році деканом хімічного факультету був В’ячеслав Петрович Корнієнко. Він дуже вболівав за долю майбутнього університету і намагався зробити все, щоб його швидше відбудували. Ми прибирали різне будівельне сміття, носили цеглу, пісок, цементний розчин.

Липень 1958… Після завершення першого курсу ми також працювали на відбудові. Літо, спека… А ми на даху майбутнього хімфаку… Споглядаєш все місто, яке вже майже відійшло і пожвавішало після війни. Тоді вже закінчували крити дах та ремонтувати останні поверхи.

Роботою студентів по відбудові будівлі керував комітет комсомолу університету на чолі із Наталею Корж. Представники комітету комсомолу щодня перевіряли явку студентів на робочих місцях. Відпрацювання були обов’язковими, видавалися безкоштовні талони на обід в університетській їдальні (нині «Бункер»). Ой, скільки ж ми цегли і піску переносили! Підносили пісок ручними носилками та підвозили залізною тачкою з одним колесом бетонний розчин. Дівчата наші працювали на рівні з нами. По одній-дві цеглині, але носили. Декілька разів ми їздили з товаришами вантажниками на плитковий завод за плиткою для підлоги. Я з кількома одногрупниками допомагали завозити меблі. Ми їздили за партами в Мерефу, на Мерефянську меблеву фабрику.

Увесь другий курс ми також провчилися на Університетській. Восени 1959 нас, членів Народної дружини, посилали охороняти майже відбудований хімічний корпус, оскільки були випадки кражі люстр, раковин. Згадую, дивно було, адже наша колишня будівля була невеликою, а тут цілих два корпуси і вісім поверхів!

У 1959 році наш факультет переїхав в щойно відреставровану будівлю. Ректор, Іван Миколайович Буланкін, виділив нам цілі два корпуси. Пам’ятаю, інші факультети ще й ображалися на нас, говорячи, що хімікам і біологам дісталося найбільше.

Незвично було. Довго звикали до нової для нас будівлі.

Я закінчив університет у 1962 році. Два роки працював інженером у ФТІНТі. Але потім повернувся до університету. Навчався в аспірантурі кафедри неорганічної хімії, працював асистентом. У 1996 році захистив докторську дисертацію. З 1999 – професор на рідній кафедрі.

Багато часу минуло з тих пір, багато чого змінилося, але в пам’яті залишилися приємні спогади про ті роки, коли ми займалися корисною справою – відбудовою справжнього Храму науки. У ті часи ми працювали заради кращого майбутнього, заради Батьківщини, Харкова, університету, заради рідного факультету та кафедри. Для моїх ровесників то було життєвою позицією, яка вимірювалася не грошима, а моральністю, відповідальністю, відданістю справі.


На відбудові головного корпусу побувала Л. ГРУБНІК,
другокурсниця філологічного факультету.