Четвер, серпня 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Приходь зі щастям, 2013!

Наш гість – наше майбутнє

Читайте про наших внуків – наше майбутнє

 

Українка-голландка!

Маша, онучка доктора фізико-математичних наук, проф. В. М. КУКЛІНА, народилася і живе в Голландії. Їй лише сім років, а дівчинка вже у четвертому класі, бо там ідуть до школи з чотирьох рочків. Маша грає на роялі, займається балетом і плаванням, пише которотенькi оповiдання, але найбільше любить малювати.

«Дівчинка виходить на трап літака у Борисполі і каже: «Пахне Україною». Я їй кажу: «Машо, я люблю тебе!» А вона відповідає: «Я знаю». Ось так. Вона знає, що тут її люблять, тому що це теж її Батьківщина», – розповідає Володимир Михайлович.

Маша – весела і життєрадісна дівчинка. Минулого року вона заявила, що хоче літати, як пташка. Пояснення, що це неможливо, не допомагали. Заспокоїлась Маша лише тоді, як їй сказали, що плавання – це політ у воді, що риби літають, мов птахи, і вона у воді також літає. Напередодні Нового року ми переказуємо від дідуся, Володимира Михайловича, Маші побажання щастя.

 

Третє покоління хіміків

«Допитливий, зібраний, самостійний, посидючий, відповідальний…» Саме так характеризує свого онука Микиту ТКАЧЕНКА Галина Дмитрівна ЮХНО, старший науковий співробітник НДІ хімії, кандидат хімічних наук. Жінка віддала університету понад 30 років життя і мріє, що її онук також пов’яже своє життя із «сімейною справою».

Майже вся родина Галини Дмитрівни має певне відношення до нашого університету. Її чоловік Валерій Іванович ЮХНО працює старшим співробітником Науково-дослідного інституту екологічних проблем. Дочка Вікторія Валеріївна закінчила хімічний факультет, десять років працювала на кафедрі неорганічної хімії, а зараз – в Національній Фармацевтичній академії України. Підростає онук Микита…

«…А я постійно згадую наші зорі…, – говорить Галина Дмитрівна. – Коли Микиті було чотири роки, ми часто гуляли удвох ввечері. Нам подобалося сидіти на лавочці, дивитися на зорі та загадувати бажання. Пам’ятаю довірливі очі онука, якими він на мене дивився і запитував: «Бабусю, а вони ж обов’язково збудуться?» Так. Як би мені хотілося, щоб усі його мрії збулися».

Зараз Микиті 12 років. Він навчається в Харківській загальноосвітній школі № 145 у 7 класі. Захоплюється точними науками: математикою, геометрією, фізикою. Але найулюбленішим предметом є хімія. Галина Дмитрівна говорить, що це спадкове. Він часто буває з бабусею в університеті, любить одягати халат, ставити багато питань… А зараз і сам проводить свої перші експерименти. Нещодавно на уроці вони вирощували кристали… Галина Дмитрівна говорить, що після того було стільки запитань і вражень...

«Я вже пишаюся своїм онучком, – говорить бабуся. – Для мене він – найкраща дитина в світі. Микита надзвичайно обов’язковий хлопець. Він уже чітко уявляє, чого хоче і вже вимальовує певні пріоритети. Наприклад, спочатку уроки, а потім – розваги. Сподіваюся, що в майбутньому його захоплення хімією не зникне, і він продовжить нашу «сімейну справу».

 

Маленький художник

Надія Степанівна Корабльова – доктор філософських наук, професор – щаслива людина. Її щастя – десятирічний онук Владислав. На жаль, бачаться вони лише на канікулах. Адже живе Владик у Києві. За характером хлопчик – добра дитина. Любить тварин, пташок. А рибу взагалі не їсть. Йому її шкода.

Вчиться на оцінки 10 – 12, але без бажання й ентузіазму. Як каже його мама Лєра: «Точно не буде науковцем». На це Надія Степанівна відповідає: «Науковців у нас у родині вистачає, тож нехай буде, як у тій пісні, що співали в моєму дитинстві: «лётчиком, артистом или футболистом, лишь бы был хороший человек». Владик – найрідніший, найкращий на усьому білому світі. З появою онука життя змінилося: все тепер має інше забарвлення і оцінку. Додалось смислу та стимулів. Коли Владик приїжджає на канікули, бабуся ходить з ним до аквапарку «Джунглі», грають в аерохокей, відвідують театри, атракціони, його улюблений магазин «Антошка». Надія Степанівна:

– Владик з дитинства багато малює, враження таке, що малює увесь час і будь-де. Він здатен підряд малювати цілий каскад найрізноманітніших мізансцен, втілювати ідеї, почерпнуті з мультиків, обігравати в малюнках життєві ситуації, свої бажання, прогнозувати майбутнє тощо. Онукова закоханість в ірреальний простір, тяга до малювання, мабуть, є виразом себе через малюнок, способом подолати свою інтравертивність, поділитися зі світом своїм внутрішнім, звернутися до нього.

Нещодавно Владик брав участь у конкурсі екологічних ідей, який фірма «Раnasonic» проводить по всьому світі. Мета конкурсу – прищепити новим поколінням екологічну культуру, спрямовану на захист довкілля. В Україні він проводився за підтримки благодійної організації «Фонд братів Кличків». Необхідно було 5 днів вести щоденник свого екологічного розвитку, у якому описувати ідеї щодо збереження довкілля, текст супроводжувати малюнками.

– Брати участь у конкурсі – ініціатива внука. Конкурс дозволив йому інакше подивитись на звичні речі, під новим кутом зору побачити відомі з дитинства факти. Владик потрапив до числа призерів конкурсу, грамоту вручав В. Кличко, клас прийшов підтримати його, а школа, у якій навчається Владик, отримала в подарунок мультимедійний пристрій «Panaboard». Ось такий він – коханий онук.

 

Є ким пишатися

Чи не найбільше щастя, коли успіху досягають діти і онуки. Їхні перемоги і досягнення сприймаєш як власні. В університетській бібліотеці виставлялися малюнки 14-річної дівчини Поліни, онучки Тетяни Яківни Сьоміної, завгоспу філіалу ЦНБ на вулиці Університетській. Тетяна Яківна цим дуже пишається
А взагалі онуків у неї двоє: Поліна Янчук і Станіслав Удовиченко. Поліна навчається у 9 класі, онук – у другому. Тетяна Яківна дуже любить проводити з ними час. Але не завжди це вдається. Адже Стасик з батьками мешкає у Пісочині, і бабуся бачить свого онука переважно на вихідних.

Отож, Поліна захоплюється малюванняя і танцями. Коли її роботи були виставлені в університеті, у виставковому залі ЦНБ, дівчинка присвятила свій успіх бабусі. Разом із танцювальним колективом вона також брала участь у відкритті кінофестивалю «Харківський бузок», відкритті Євро-2012, у Харківському відборі шоу Майданс. Приклад з активної сестри бере і Стасик. У свої 7 років він встигає не лише старанно навчатися у школі, а й відвідувати гурток малювання.

Про майбутнє своїх онуків, Тетяна Яківна мріє багато. Бачить їх студентами рідного університету. Поліну ваблять творчі заняття з правознавчим нахилом, оскільки саме таку спеціалізацію має її гімназія. Тетяна Яківна вірить у щасливе і перспективне майбутнє своїх онуків в рідній країні і в рідному місті: «Звісно, сподіваюсь, що Україна і Харків дадуть моїм онукам можливість самореалізації».

 

Династії

У великій родині Михайла Захаровича БЕРДУТИ, доцента кафедри історії України, майже всі історики. Дружина, старша донька Наташа працює в Музеї історії, молодша Олена – доцент кафедри українознавства та політології ХНУБА, онук Станіслав минулого року захистив кандидатську дисертацію і підвищив Михайла Захаровича до звання прадідуся.

А сьогодні на першому курсі історичного сімейну традицію продовжує молодший онук Михайло, названий на честь діда.

– Чи Мишко самостійно обрав майбутню професію?

– Так, свідомо обрав цей шлях. У нас всі історики, то ж буду продовжувати традицію, сказав він мені. Ми ж бачили його, наприклад, пов’язаним з комп’ютерними технологіями. Але хлопець захоплюється історичною літературою. Навчання онуку подобається й, наче все виходить, але, думаю, сесія покаже.

– Чи слухаються Вас онуки?

– У родині панує міцна підтримка одне одного. Взаємодопомога у нас – це норма життя. Я задоволений своїми онуками і коли потрібно, даю поради. Поки що прислухаються.

– Як святкуєте Новий рік?

– Це свято завжди проводимо у родинному колі. Обов’язково готуємо подарунки одне одному. Придумаємо вікторину з призами. А ще традиційною є моя новорічна промова. Разом ми підбиваємо підсумки, аналізуємо рік, що минув і говоримо про майбутній.

– А яким бачите майбуття онуків?

– Складне говорити про це. Воно залежить від того, якою буде Україна. Звичайно, хочеться, щоб онуки, як і ми, працювали на благо своєї країни. Головне, аби вони зберігали людяності дух.

Михайло Захарович пишається своїми дітьми й онуками. Найщасливішим стає, коли бачить посмішку десятимісячної правнучки Таїсії. Стати дідом та прадідом – це два різні відчуття, але однаково благословенні!

 

11-річний математик

Онукові викладача психології Ірини Миколаївни ЛУКАШЕНКО 11 років, він грає на акордеоні, фортепіано, вивчає прийоми східних єдиноборств і мріє стати математиком. Сергійко навчається в шостому класі харківської гімназії № 116. Окрім своєї улюбленої математики, вивчає аж дві іноземні мови -  англійську та німецьку. Опановувати ці предмети йому допомагає бабуся. Свого часу Ірина Миколаївна закінчила факультет іноземних мов, а психологію вивчила згодом як другу вищу освіту. Вона і досі пам’ятає свого наставника – Володимира Володимировича Рєпкіна. Можливо, саме через нього вирішила викладати психологію.

А онук з п’яти років відвідував секцію зі східних єдиноборств. Практично у такому ж віці Сергійка відвели до музичної школи вчитися грати на акордеоні. «На концерти двічі на рік ми ходимо цілою родиною!» – розповідає бабуся. А ще серед захоплень – традиційні комп’ютерні «стрілялки», орігамі – робить фігурки тваринок з паперу. Хлопчик дружить з кішкою Дульсінеєю, піклується про неї.

У третьому класі Сергій писав роботу на математичній олімпіаді. Помилково його розмістили з чотирикласниками і, відповідно, дали завдання, розраховане на старших дітей. «Вирішив чотири з половиною завдання з п’яти запропонованих!» – підсумовує Ірина Миколаївна. А в листопаді хлопчик посів третє місце на математичній олімпіаді в Дзержинському районі.

 

Онуки – надія держави

В народі говорять: «Діти – це наша опора, а онуки – вище, ніж опора». Онукам належить майбутнє, власне, вони і є майбутнє. Для старшого викладача кафедри журналістики Володимира Костянтиновича ФОМЕНКА такою квіткою є онучка Ксенія. Дівчинка навчається в третьому класі харківської школи № 1. Серед шкільних дисциплін найбільший інтерес та схильність Ксенія виявляє до російської мови, математики та читання. Поза школою серйозно займається музикою та карате. «Я маю жовтий пояс з карате, але вже скоро зможу отримати оранжевий», – ділиться дівчинка.

У свої вісім років Ксенію впевнено можна назвати самостійною дівчинкою. Цьому послужило правильне виховання з боку родини. Володимир Костянтинович пояснює: «Моя мама використовувала принцип «любов до дитини повинна бути непомітною». Зараз приблизно такий підхід використовують батьки Ксенії». Володимир Костянтинович відзначає високий рівень самостійності своєї онуки, і наголошує, що це позитивно впливає на її загальний розвиток.

Щодо того, де навчатися та ким працювати у майбутньому, Володимир Костянтинович вважає, що куди важливіше бути щасливою людиною. Для цього, в першу чергу, потрібно мати стабільну родину та взаємну любов з близькими людьми. На питання, чи хотів би Володимир Костянтинович, щоб його онука навчалася та працювала за кордоном, він відповів так: «Наш світ змінюється, кордони стираються, і робота за кордоном скоро стане реальністю для багатьох. Хоча мені подобається варіант, коли людина, отримавши зарубіжну освіту, працює в Україні, наприклад, у великій іноземній компанії».

 

Онуки – це опора

Наталія Федорівна ПОРТНОВА, начальник відділу діловодства та контролю за виконанням документів, багата людина: має шістьох онуків. Уперше бабусею вона стала 23 роки тому. У 1989-му новим статусом бабусі її ощасливила старша донька Марина. Марина, випускниця економічного та факультету іноземних мов, подарувала мамі онука Романа. До нього у Наталії Федорівни особливе ставлення. «Роман – моя опора», – говорить вона. Роман Князев закінчив з відзнакою фізико-технічний факультет, зараз продовжує навчання в аспірантурі. Його менша сестричка Аліса навчається в школі-інтернаті ім. А. М. Колмогорова Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. Роман та Аліса виросли в університеті: брали участь в олімпіадах, конкурсах. Важливо, аби вони не втратили зв'язок з ним. Шкода було відпускати онуку до сусідньої країни, проте Наталі Федоровні не звикати. У далекій Канаді під Ванкувером живуть найменші її онуки: дванадцятирічна Маша, десятирічний Марк і восьмирічний Дарик. Ці дітлахи дуже люблять російську та українську літературу. Головним завданням бабусі є нагадування, хто вони та звідки, щоб онуки не забували Україну. На жаль, юні українці-канадці – рідкі гості на батьківщині, рятує скайп, через Інтернет вони спілкуються чи не кожний день. Найменшою ж онукою є другокласниця Ангелінка. Усіх своїх онучат Наталя Федорівна безмежно любить. Вони ніколи не залишаються без її уваги та підтримки: «Головне, щоб виросли Людьми, щоб були затребуваними, корисними суспільству й вміло використовували здобуті знання».

 

Я, бабуся і дідусь…

«У нас завжди було таке правило: за день ти маєш зробити якусь корисну справу, – говорить Тамара Олексіївна ВАЛІЙОВА, викладач української мови. – І ось моя семирічна онука увечері сіла за стіл і несподівано для нас написала вірш...»

Тамара Олексіївна тепло згадує першу літературну спробу своєї Олюні. Зараз їй 17. Тамара Олексіївна та її чоловік, завідувач лабораторії фізичного експерименту Борис Михайлович, виховали чудову онуку. Борис Михайлович говорить: «Вона давно визначила для себе високу планку і підтримує її до сьогодні».

11 років Оля навчалася в університетському ліцеї. Гарно навчалася, ходила в походи по Криму, подорожувала на байдарках Сіверським Дінцем, грала у театральній студії «Ліцедей», і її останньою роллю була робота в спектаклі «А зори здесь тихие» за однойменною п’єсою Бориса Васильєва. Вивчала англійську мову в Малому Каразінському університеті, займалася німецькою мовою в Нюрнберзькому центрі. У цьому році дівчина вступила до Інженерно-економічного університету на факультет економічної інформатики, спеціальність – технологія електронних мультимедійних видань. Борис Михайлович розповідає: «Коли Олюня отримала першу стипендію, вона запросила нас до ресторану «Париж». Говорить: тільки я, ти і бабуся…»

 

Я і тато, і дідусь!

Анастасія та Луїза, онуки Махбубура Сидіковича РАХМАНА, доцента кафедри маркетингу та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності, з нетерпінням чекають святкування Нового року, але не 31 грудня, як зазвичай, а 14 квітня – за східним календарем. Тоді Махбубур Сидікович вдягається Шейхом, замість традиційного Діда Мороза, і роздає подарунки… Щоб відсвяткувати український Новий рік, родина Рахманів (Махбубур Сидікович з дружиною Ларисою Іванівною, їх 12-річний син Патрік, його старші сестри Єлизавета й Анжеліка з чоловіком Олександром і доньками-двійнятами) збирається вже 1 січня.

– Моєму синові 12 років, а онукам по 10, – розповідає Махбубур Сидікович. – Я і тато, і дідусь одночасно, тому виникає враження, ніби у мене знову троє дітей!

– Якими були Ваші перші враження, коли дізналися, що стали дідусем?

– Я був радий і дуже здивований, адже у нашій родині до цього ніколи не було ні двійнят, ні близнят.

– Чи захочуть Настя та Луїза в майбутньому стати студентками Каразінського?

– Університет – це мій дім, я тут навчався і залишився працювати, дім моїх дітей (Анжеліка успішно закінчила економічний факультет, а Єлизавета ще продовжує навчання в цих стінах)! Пишаюсь університетом, пишаюсь своїми дітьми та онуками! Спасибі проректору В. В. Александрову, світлої пам’яті проф. І. Я. Ткаченку і проф. І. В. Семеняк, за те, що повірили в мене і повсякчас допомагали мені і моїй родині!



Із "майбутнім" спілкувалися наші спеціальні кореспондентиТ. ВАСИЛЕЦЬ, А. БОБРИК, Л. ГРУБНІК, А. КАЛІНІНА,

С. КОВАЛЬОВА, Д. РОМАНІЧЕНКО, С. ШКУРАЙ.