Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Що нагадує у Кручику про «каразінські часи»?

210 років Промові. Слідами Каразіна

Що нагадує у Кручику про «каразінські часи»?

ВІД РЕДАКЦІЇ. Кореспонденти газети «Харківський університет» досить часті гості на малій батьківщині засновника рідного нам університету. Ця мандрівка наших спецкорів Аліни КАЛІНІНОЇ та Світлани ШКУРАЙ присвячується 210-річчю виступу Василя Назаровича 1 вересня 1802 року перед дворянством Слобожанщини щодо заснування у Харкові УНІВЕРСИТЕТУ...

У двох годинах їзди від Харкова розташувалося мальовниче село Кручик — батьківщина В. Н. Каразіна. Напередодні поїздки ми знаходимо у Центральній науковій бібліотеці коротку історичну довідку про село.

У 1770 році батько Василя Назаровича, Назар Каразін, отримує за військові заслуги від російського царя село Кручик «в вєчноє пользованіє». У виданні «Украинская старина. Материалы для истории украинской литературы и народного образования» за 1866 рік розміщена стаття П. П. Данилевського «Харьковские народные школы», де записано, що в 1806 році в селі Кручик поміщик Каразін заснував училище. На розвиток закладу, в якому на той час навчалися 20 учнів, він жертвував по 250 рублів асигнаціями на рік. До того ж зобов’язав до цього і своїх нащадків. Далі невеселий запис: «Завещание не исполняется»… Якщо вже у ХІХ столітті школою Каразіна мало хто опікувався, то який її стан сьогодні?

…На автовокзалі м. Богодухова дізнаємося, що наступний рейс на Кручик за півтори години. Радіємо. У нас є час пройтись квітучими вуличками Богодухова. От би знайти зараз бібліотеку і дізнатись щось цікавеньке на тему нашого матеріалу! «Богодухівська районна бібліотека», — повідомляє  табличка біля входу. Директор, Ярослав Володимирович Козловський, розповідає, що Кручанська школа майже одноліток Каразінського університету. На жаль, її історична будівля не збереглася. Та й взагалі, у сучасному Кручику мало що нагадує про ті далекі часи. Але ось у Павлівці, через яку проходить дорога до батьківського села Каразіна, стоїть дерев’яна школа, яка більше ста років тому була збудована без жодного цвяшка... Дякуємо за пізнавальну розмову й рушаємо далі.

До Кручика 10 км. Жодних табличок чи пізнавальних знаків, тому ми проїхали нашу зупинку. Пішки проходимо залишок шляху. Можливо, ця дорога колись вела до садиби Каразіних… Оглядаємося: Кручик мало чим відрізняється від сотень інших сіл Слобожанщини. Слідів історії важко відшукати: ні руїн панського маєтку, ні школи. Як і розповідав професор Сергій Михайлович Куделко, директор Центру краєзнавства Харківського університету, на сьогодні село Кручик жодної історичної цінності не має: «Для сучасності важлива не так історична цінність, як дух університету, дух Каразіна — українського Ломоносова. Школа чистенька, охайна. В холі висить портрет Каразіна. Є музей, але там зберігаються лише копії. Найбільша цінність у школі: бюст Василя Назаровича, виготовлений дочкою відомого митця Дерегуса, який навчався у Каразінському на біологічному (представники його мистецької школи створили панно біля актової зали головного корпусу університету), і алея дерев, посаджена університетськими вченими. Своє дерево там посадив і нині вже покійний голова Наглядової ради Харківського університету П. Т. Тронько, доктор історичних наук, академік НАН України».

…Ось вона — наша мета. Зелене подвір’я і багато дітей. Хтось ганяє м’яч, комусь до вподоби бадмінтон, інші весело спілкуються з друзями. 206 років тому, мабуть, тут так само у перервах між заняттями спочивали учні школи Каразіна, діти селян. Щоправда, без м’ячів і бадмінтону. У тіні дерев вони читали привезені Василем Назаровичем книги, обговорювали їх, мріяли про Харківський університет. На ганку школи нас зустрічають викладачі. Директор — Тетяна Миколаївна Костиря — не має ні секретарів, ні помічників, і з усім вона порається сама: «Я працюю директором у цій школі з 1989 року. Звичайно, усі в нашому селі знають про те, що 206 років тому вона була заснована на кошти Каразіна. Ми підтримуємо зв’язки з його нащадками. Вони телефонують, іноді влаштовують творчі змагання, наприклад, конкурс творів «Моя родина». Шкода, що з кожним роком кількість учнів зменшується. Сьогодні ми маємо 10 класів, у яких навчаються 72 школярі (серед них лише 5 першокласників). Викладають 18 учителів. А тепер запрошую вас до шкільної кімнати-музею Каразіна, де на вас вже чекає екскурсовод».

Екскурсовод — учениця 11 класу Марія Пастущіна. Вона захоплено розказує нам про життя Василя Назаровича, його просвітницьку діяльність, ідею створення університету і школи. Помічаємо, що більша частина інформації у кімнаті-музеї присвячена не Кручанській школі і навіть не життю Каразіна в селі, а Харківському університету. Це нас розчаровує. Серед представлених експонатів численні портрети Каразіна та його родини, генеалогічне дерево Каразіних (мабуть, зроблене учителем чи учнями), ксерокопії книжок та газет, тематично пов’язаних із засновником школи. Четверо з одинадцятикласників планують вступати до нашого університету (На разі з них студентом Каразінського стала лише Вікторія Зміївська, тепер першокурсниця мехмату). «Відчуваємо гордість за те, що цю школу заснувала така відома людина», — зазначає Марія Пастущіна. «Пишаємося тим, що у нашої школи, на відміну від інших, є відоме минуле», — додає Маша Костишак з другої парти. Школярі мріють, щоб їх навчальний заклад носив ім’я засновника. Вони сподіваються, що це збільшить фінансування та надасть пільги під час вступу до університету.

Змалечку учні чули легенди про привид Каразіна, який і досі блукає коридорами школи. «А мій будинок стоїть на місці садиби Василя Назаровича. У нашій сім’ї розповідають, що під час зведення фундаменту бачили залишки того старовинного маєтку та загадковий череп», — говорить Віка Зміївська. Проте місцеві жителі вказують на різне місцезнаходження садиби просвітителя і колишньої будівлі школи.

На нас з картини дивиться університетський пам’ятник Василю Назаровичу. Цей живописний шедевр на честь відкриття шкільної кімнати Каразіна у 1997 році подарував ректор ХНУ ім. Каразіна В. А. Свіч (1993-1998). Про натхненника створення школи нагадують не лише картини й стенди на її стінах, а й бюст видатного просвітителя, встановлений перед школою. На згадку фотографуємо біля нього випускників-2012.

Життя журналіста абсолютно не передбачуване. У цьому ми впевнились, коли, замість обіцяного «автобусу для вчителів», мали рушати до Богодухова пішки. Яка приємна новина! Та не варто засмучуватись, у такій ситуації повз Павлівську школу, що у старій дерев’яній будівлі, ми точно не проїдемо!

…Павлівка. Вона, як і Кручик, входить до складу колгоспу імені Каразіна. А ось і старовинна школа. Не сфотографувати такий витвір архітектурного мистецтва просто неможливо. Нас, незнайомих дівчат з фотоапаратом, помічає педагог-методист Тетяна Віталіївна Снісаренко і запрошує завітати до школи. Заснована в 1906 році в мальовничому куточку соснового бору. Не дивно, що тут діє Дитяча громадська організація «Павлівське шкільне лісництво». Школу споруджували на кошти земства, а будівничими були майстри із села Борисівка Білгородського повіту. З круглого дерева, оздоблена художньою різьбою. Старожили пригадують, що деталі робили в Сибіру і лише потім везли на Харківщину. Під час Великої вітчизняної війни школу врятували жителі. Просторі класи, привітні люди. Від дітлахів чуємо шепіт: «Це журналісти з Харкова». Тут справді нам раді. А щоб і ми залишились задоволені, Тетяна Віталіївна розкриває нам таємницю школи: «Бачите, у цьому класі дошка висить на незвичайній стіні. Це двері, які ведуть в інший клас. Зараз вони не функціонують, але багато років тому за допомогою цих дверей дві класні кімнати перетворювались на велику актову залу.». Тетяна Віталіївна хотіла нас здивувати, і їй це вдалось.

У Павлівці обіцяли, що пішки до Богодухова — 20 хвилин. За півтори години нашої пішої прогулянки зрозуміли: місцеві жителі настільки щасливі, що не мають потреби орієнтуватися в часі. Для них година, як десять хвилин. Та для нас час — як золото, адже попереду чекають неймовірні подорожі, цікаві знайомства, сотні статей. Втомлені, але щасливі, кажемо Богодухову «до зустрічі» і вирушаємо до редакції, щоб розповісти вам, шановні читачі, про наші пригоди.

С. ШКУРАЙ, А. КАЛІНІНА.