Четвер, вересня 21, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Берлін, журналістика, я

Берлін, журналістика, я


ВІД РЕДАКЦІЇ. Кореспондент нашої газети Аліна КАЛІНІНА перемогла у конкурсі молодіжних есе «Завтра: моє місто, молодь, я». Її нагородили десятиденною поїздкою-навчанням основам онлайн журналістики у столиці Німеччини Берліні. Репортаж з Берліна.


У літаку… Серце ось-ось вирветься з грудей. Через хвилювання: чи достойно представлю університет?! Чи не підведу редакцію? Не дарма ж я студентка одного з найстаріших університетів України!
Навчання проходило у рамках проекту «Школа молодих журналістів: перший досвід в онлайн журналістиці». Отримати свій перший досвід у роботі з онлайн ЗМІ приїхали 24 учасника з шести країн: України, Німеччини, Білорусі, Азербайджану, Фінляндії та Естонії. Усі матеріали, які ми мали написати, були безпосередньо пов’язані з нашим сприйняттям міста та спілкуванням з його мешканцями. Забула сказати, що основною мовою навчання обрали російську, а от з німецькими «аборигенами» доводилось спілкуватись іноземною. Проте у Німеччині прийнято вивчати англійську, тож спілкуватись з місцевими жителями можна було без проблем. До того ж серед нас були хлопці та дівчата з Берліну, які завжди приходили на допомогу.
Перший день занять був присвячений знайомству з Берліном. Нас поділили на п’ять команд. Кожна отримала карту центральної частини міста й перелік питань, відповіді на які заховались на вулицях загадкового Берліна. Справжні пригоди лише так і починаються! Переглядаючи карту і запитання, у той же час озираючись довкола й милуючись урбаністичним пейзажем, бігаємо вулицями. Перше запитання приводить нас до Будинку журналістів неподалік від Олександерплац. Друге – до незвичайного годинника, який вказує на різницю часових поясів. Третє, четверте, п’яте… Пам’ятники, мости, музеї, театри… Була навіть загадка, пов’язана із старовинною шоколадницею. Доки уся наша група гадала, який же об’єкт на вітрині є зайвим, я не втрималась і придбала цукерки… Смачні… Чесно розділивши моє придбання між нашим дружним колективом, прямуємо далі. Фініш вже близько. Через декілька хвилин закінчиться наш маршрут, а перед очима виростуть витончені барельєфи Бранденбурзьких воріт… Здоров будь, Берліне!
Після такої прогулянки містом, гадала, що уже нічим нас тут не здивувати, але… «Ви маєте взяти звичайне куряче яйце й обміняти його на якусь дрібничку у перехожих. Обмін сфотографувати, а сам процес описати….» – пролунали слова нашого викладача Олі Сосницької, випускаючого редактора відділу «Навчання і кар’єра» на Німецькій Хвилі. Сама Оля родом з України, міста Донецьк. Коли вона приїхала до Німеччини на практику, її німецький учитель запропонував їй подати документи на курси журналістики, які проводила Німецька Хвиля. Знання і здібності дівчини настільки вразили прискіпливих німців, що вони одразу ж запропонували їй місце кореспондента у російськомовній редакції. Тепер Ольга Сосницька розповідає російськомовним читачам з усього світу про новинки в царині освіти і кар’єри не лише в Німеччині, а й за її межами.
Отож, практичне завдання під кодовою назвою «натуральний обмін». Коли зі щирим подивом в очах дивимось на нашого викладача, вона відповідає: «Кожен журналіст має бути комунікабельним, здатним знайти підхід до будь-якої людини! Учасники невеличкими організованими  групами відправились постачати німців курячими яйцями… Коли чула прикметники «замкнутий, педантичний, неемоційний», одразу виникали у мене асоціації із корінними жителями Німеччини. Ну як така людина зрозуміє іноземця, та ще й дасть йому взамін на яйце власну річ, хай навіть неважливу дрібничку? А вони обмінювалися із задоволенням, при цьому щиро усміхаючись… Спочатку яйце у наших руках стало гребінцем, гребінець став купоном на отримання якоїсь газети, купон – шпилькою, шпилька – дитячим ліхтариком. Остання жінка, яка обміняла шпильку на ліхтарик власного синочка, ще й засумувала через те, що у неї не знайшлось для нас чогось кращого!
«Добрий, злий, смішний, нудний» – усе це про Берлін – місто контрастів. Ми повинні це довести. Швидко розподіляємось на команди й навмання витягуємо папірець зі словом, яке маємо підтвердити фактами. На нашій яскраво-оранжевій карточці охайними друкованими літерами виведено слово «добрий». У світлі юнацькі голови завітала ідея – нумо влаштуємо соціальний експеримент! Оберемо дівчину з команди, яка буде вдавати перед перехожими, ніби вона підвернула ногу. Актрису на головну роль обрано це Аня Покровська з Фінляндії. Шукаємо першого перехожого. Актриса йде переду, ми позаду з фотоапаратами вдаємо туристів. А от і перехожий. Високий, поважний. Раптом майже йому під ноги падає дівчина! На її обличчі – біль, розпач. Усе виглядає достатньо природно. І що ж перехожий? З незадоволеним обличчям обходить постраждалу і на прощання удостоює її легким поворотом голови… Перший мінус на адресу берлінців. Перехожий під номером два заробляє ще одну негативну оцінку. Він не тільки не допомагає, а ще й сміється з Ані, яка вже від розпачу знесилено лежить на тротуарі. Аж ось Аня падає, а якийсь чоловік стрімголов летить її рятувати! Він оглядає її ногу, пропонує власний мобільний телефон, щоб зателефонувати у швидку! В його очах – щире співчуття! Доброта все ж жива серед цих багатоповерхівок! Такою постала перед нами доброта по-німецьки. Ми так і назвемо свій твір, який розповість про наш соціальний експеримент.
Один день організатори проекту спеціально виділили для того, щоб написати тексти за своїми практичними завданнями. Чесно скажу, що колективно працювати над текстом дуже важко. Конфліктів було не уникнути. Заздалегідь підготовлені до будь-яких ситуацій, наші керівники й тут продумали план дій. Увечері наша велика і поза роботою дружна компанія завітала у парк. Там на нас чекали тематичні ігри на командотворення і розв’язання конфліктів. Ставили сценки, які зображали різноманітні конфліктні ситуації, шукали шляхи їх вирішення й прийшли до загального висновку: розсердився, 2-3 хвилинки почекав, а потім розказав, що саме тебе не влаштовує. Здавалося б дрібничка, та саме з таких моментів формується безцінний досвід…
Останнє практичне завдання. А суть його полягала у тому… Зупинити на вулиці корінного жителя, поцікавитись, яке місце Берліну є його найулюбленішим. Потім прийти туди самим, описати власні враження й запитати в інших відвідувачів, чому вони знаходяться саме тут. Посилання на традиційні туристичні центри нас не влаштовувало. Наша компанія шукала чогось більш незвичайного… Таки знайшла…
Приємна фрау на Фрідріхштрасе, одягнена у блідо-рожеву сукню і тому чимось схожа на фею, розказала про Тіргартен.
Тіргартен – один із найбільших парків Берліну. Він знаходиться за Бранденбурзькими воротами, якщо йти до них по Унтер ден Лінден від Олександерплатц. Чомусь туристи сюди мало заглядають. Мабуть, звертають праворуч до Рейхстагу. У Тіргартені панує невимовна тиша. Шум туристичного центру сюди не проникає. Лише зрідка спокій порушує, точніше підкреслює, церковний дзвін від дзвіниці неподалік. Водяні лілії розпустились на маленькому ставочку. Пухнаста зелена травичка, сестрички-берізки, що нагадують про далеку Батьківщину. Тут слід просто послухати тишу…
Ходила босоніж по траві, лежала на ній, рахуючи на небі хмаринки. Та це була лише моя миттєва слабкість. Наступної хвилини я вже брала інтерв’ю у дідуся та бабусі, які сиділи на лаві, тримаючись за руки. Вони розповіли багато цікавого. Наша група потрапила до Тіргартену в символічний для цієї пари день. Декілька років тому ці люди вже приходили на до парку, але через реставраційні роботи не мали змоги потрапити на територію. У день нашої зустрічі їх дворічна мрія стала реальністю: вони повернулись… Після цієї розмови одразу ж захотілось сісти за комп’ютер і надрукувати усе почуте! Текст нашої групи про Тіргартен, під назвою «Де у Берліні ховаються відповіді на всі питання», за результатами голосування організаторів та учасників було визнано одним із кращих! Здавалося, ніби я ходжу хмарами від щастя…
Ще однією складовою нашого навчання були зустріч із відомим блогером Стефано Граціоні та візит до редакції молодіжного журналу «Шпісер».
Стефано Граціоні – відомий блогер, журналіст. Жваві рухи, посмішка ні на секунду не залишає його обличчя. Зараз він працює в Україні! В Києві! Його мета – освітлювати події нашої країни для італійських та німецьких видань. «Якщо журналіст хоче вільно висловлювати власну думку і при цьому непогано заробляти, доведеться іти на конфлікт із самим собою, – розповідає Стефано. - Дуже часто думки наших редакторів не співпадають з нашими власними думками…»
Перебуваючи у Берліні, я дуже сумувала за редакцією «Харківського університету»… Не вистачало моїх завжди усміхнених колег, настанов головного редактора Олени Олександрівни. Візит до редакції молодіжного журналу «Шпісер» нагадав мені про них… Приміщення у «Шпісера» більше і сучасніше. В окремих кімнатах сидять дизайнери друкованого видання та оформлювачі інтернет-сайту, редактори та кореспонденти тематичних відділів. Атмосфера схожа, адже люди такі ж творчі і непотворні, як і ми в «Харківському університеті»…. Автори матеріалів, редактори – усі школярі та студенти. Цікаво, що журнал починався як звичайна шкільна газети, а зараз його читає молодь по всій країні. Коли Вікі Клотберг, одна із редакторів, дізналась, що я кореспондент університетської газети, вона побажала нашому колективу творчого натхнення й ще більшої жаги до роботи (дякую Олі Сосницькій за переклад побажання)!
Десять днів навчання в Берліні минули як одна мить. Чого мене навчили? Що я зрозуміла? Остаточно впевнилась, що хочу присвятити своє життя журналістиці і можу це зробити…
У редакції «Харківського університету», доробляю даний матеріал… Хай що не говорять – рідні стіни завжди допомагають… А від’їжджаємо ми на чужину лише для того, щоб знов повернутись туди, де народились!


А. КАЛІНІНА, наш спецкор.