П'ятниця, березня 29, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Живий класик

Живий класик


Професор Володимир Тарасович ТОЛОК, вихованець університету, науковець зі світовим ім’ям, фізик, зустрічає своє 85-річчя. Людина з великої літери. І ми завітали до Володимира Тарасовича в гості.


Ось і двері! За ними на мене чекає видатний вчений, жива легенда, автор понад 200 наукових робіт, 18 винаходів і патентів, Заслужений діяч науки України, член-кореспондент Національної академії наук України, «Винахідник СРСР», «Ветеран атомної енергетики Росії», вчитель і наставник 17 докторів наук і кандидатів.
Двері відчиняються. І мене зустрічають привітною посмішкою. І поринули ми у спогади, почалося таке довгоочікуване для мене інтерв'ю. Володимир Тарасович захоплено відповідає на питання. Думка за думкою… Спогад за спогадом… Перед очима простори Черкащини. 25 грудня 1926 року тут з’явився на світ маленький хлопчик Володя, який безтурботно зростав аж до червеня 1941 р. 21 червня хлопчик повернувся додому з Києва, де гостював у бабусі. І наступного ранку в неділю вибіг на вулицю, щоб розповісти друзям про свої пригоди… А тут – «Говорить Москва… Ворог підступно перервав мирне життя…». Велика Вітчизняна війна надовго розлучила хлопчика з Черкащиною. Евакуація до м. Махачкали, а далі – пішов добровольцем на військову службу у неповні сімнадцять.
– Навчався в школі авіаспеціалістів, – згадує Володимир Тарасович. З усіма п’ятірками в атестаті її закінчили лише Толок та Ільїн – і фотографії двох хлопчиків закрасувалися на дошці пошани школи. Володимир Тарасович і досі яскраво пам’ятає подію – вручення форми. У своїй книзі «Життя моє…» описує так: «Усім зарахованим до числа курсантів нарешті видали форму – справжню морську форму, із заповітною тільняшкою, стрічками на безкозирці та великими мідними бляхами на поясних ременях….». Складання присяги під шелест знамен: «Я – громадянин Союзу Радянських Соціалістичних Республік, обіцяю бути чесним, мужнім, дисциплінованим воїном, свято оберігати відомі військові і державні секрети, виконувати накази командирів ... А якщо я порушу цю клятву, нехай буду суворо покараний…»
– Я і сьогодні прекрасно пам’ятаю всіх наших учителів-командирів Об’єднаної школи молодших авіаспеціалістів, – розповідає мені вже  мудра і літня людина, за плечима якої довге і таке плідне життя, – Полковник Баришніков – бачили його рідко – керівник школи. Підполковник Буличьов – його заступник, завжди підтягнутий, інтелігентний. Капітан Володарський – …невеликого зросту, навдивовижу рухливий, вигадник на розіграші... Інженер-капітан Рєдькін, стартехи Макєєв і Савостін, старшина Денисов – люди, які беззавітно любили свою роботу.
А далі Володя – повітряний стрілок-радист Червонопрапорного Гвардійського авіаційного констанцського полку Чорноморського флоту. Володимира зустріли радісно і щиро, допомагали працювати із технікою. Тоді усім «літунам» видавали 750 грамів тютюну на місяць, молодий Толок міняв його на солодкі цукерки. Загалом служба йшла спокійно, бо СРСР панувало у небі над Чорним морем. Хоча наш герой тоді, як сам стверджує, не зробив жодного подвигу, та він був готовий у будь-яку хвилину стати на захист Вітчизни.
Ще одна незабутня сторінка з життя Володимира Тарасовича. Йому пощастило бути у самому вирі подій під час Ялтинської конференції. Він стояв на посту десь на бічній дорозі. Але він бачив і Рузвельта, і Черчилля, і Сталіна. «Овва! Оце пощастило!» - сказали б зараз. А вже у березні 1945 р. під час звичайного тренувального польоту потрапив в аварію над Євпаторією. Лікувався близько 1,5 місяця. І прекрасного сонячного ранку 9 травня вийшов з госпіталю... «Яка то була радість – Перемога!!!» – згадує Володимир Тарасович.
А по війні, вже по війні. Що ж робити? Освіта – 9 класів. І вирішив він піти на курси до будівельного інституту в Дніпропетровську». Згодом забрав звідти документи і спробував вступити на фізико-математичний факультет. І таки вступив. Коли навчався вже на 4 курсі, у деканаті набирали відмінників. Навіщо, куди – ніхто не знав. Коли у нього запитали, чи хоче він займатися серйозною фізикою, Володимир одразу ж відповів: «Так!»
Відібрали, посадили в потяг і привезли… до Харкова. Це було розчарування. Усі сподівались опинитися на якійсь секретній базі далеко-далеко, чи щось на кшталт цього, а приїхали до… великого міста.
Ядерне відділення Харківського державного університету ім. Горького почало готувати кадри для атомної промисловості. Перші враження Володі від Харкова були позитивними: велич Держпрому – першого радянського хмарочосу, простір найбільшої в Європі площі Дзержинського, знайомство зі студентами 4 – 5 курсів, набраних в Одесі, Харкові, Ленінграді та Саратові. Володимиру все подобалося в університеті: навчання, нові знайомства, потоки теоретичних та практичних знань, стипендія (спочатку 600, а потім 750 крб. – підвищена). Любив спорт. Жив у гуртожитку на вулиці Артема, 49. Лекції читали співробітники Українського фізико-технічного інституту, де було розщеплено атомне ядро. Все було загадково і серйозно. Конспекти записували в зошитах із пронумерованими сторінками. Їх залишали в університеті… Але студентське життя запам'яталось йому насиченим, оптимістичним, веселим, сповненим новими відкриттями та жартами. Одного разу Володимир разом із друзями знайшли стару радіолу. Вона могла працювати як передавач! Відкриваєш задню стінку і волаєш туди, що є духу. Хлопці вирішили пожартувати. Повідомили про унікальну радіопрограму, де розповідатимуть (нібито) про їх гуртожиток. Ідея була вдало реалізована, але через декілька днів повідомили, що у нас нелегальний передавач. Слава Богу, що справою займались розумні люди. Вони тільки посміялись з винахідливості студентів, але радіолу конфіскували.
У 1951 р. В. Т. Толок закінчив університет. Він пишається тим, що його диплом про вищу освіту підписаний видатними людьми: академіком І. Н. Буланкіним, ректором ХДУ, і К. Д. Синельниковим, членом Державної екзаменаційної комісії. І сьогодні, у свої майже 85, Володимир Тарасович підтримує тісний зв'язок із своєю Альма Матер. Він активний член Асоціації випускників, багато пише, зустрічається із молоддю. Університет дав йому путівку до життя, відкрив шлях до «серйозної» науки, познайомив з багатьма видатними людьми, з майбутньою дружиною. Саме Університет зробив можливою співпрацю із фізтехом, подальші наукові розробки.

Отак розмовляючи, ми і продовжуємо перегортати сторінку за сторінкою життя видатної людини, нашого земляка і живого класика. Я записую. Володимир Тарасович все розповідає. Захоплено, з азартом: адже мова йде про його любов – фізику. А тим часом біля наших ніг треться, муркоче і підлещується кіт. А його господар у 1951 р., по закінченні навчання, подався працювати до фізтеху, взявся за дипломну роботу. З 1952 року почав працювати над прискорювачем. За рік йому дали команду у складі з двох хлопців. Їм доручили створення прискорювача для «контори» Ю.Б.Харитона. Арзамас! Це був закритий заклад. Достеменно ніхто не знав, що то за Харитон і що за контора. Як виявилось, вони займались створенням атомної бомби. За невеликий термін робота була виконана, а прискорювач – завершений.
Наступне завдання, поставлене перед ними, було майже нездійсненним. Команда на чолі з Володимиром мала провести практично нереальний дослід. По-перше, їм було потрібне обладнання для зйомки швидких процесів всередині бомби. Хоча завдання, без сумніву, складне, вони отримали результати у 100 разів більші. До замовників того разу не поїхав. Це добре, а то і не повернувся б. Подальші завдання були не менш терміновими і небезпечними. З прискорювачем почались проблеми. Тому було вирішено знімати кулю під час польоту. Щоб дати зрозуміти всю складність цього експерименту і не «завантажити» читача складними поняттями, пояснімо так: тонким променем потрібно було влучити в кулю, яка рухалась зі швидкістю 865 м/с. Випромінювання було жорстким. Обладнання Володимирові доводилося поправляти власними руками. Почалися проблеми: боліли пальці, згодом почали чорніти. Щоб хоч трохи вгамувати нестерпний біль, вченого просто «накачували» промедолом. І тут почався довгий період перебування в клініці при інституті біофізики, де лікували всіх, хто брав участь у дослідах. Наш герой з упевненістю стверджує, що на життєвих шляхах йому траплялись тільки хороші люди. Таким був і Володимир Миколайович – лікар. Володимирові ампутували кінчики пальців. Операція пройшла вдало, тільки чутливість не повернулась. «В інституті біофізики я побачив такі вражаючі та жахливі речі, які  ніколи не забуду», - каже Володимир Тарасович. Учений захоплено називає цифри, швидкості, промені, порівнює найскладніші процеси з елементарною дійсністю, яку ми спостерігаємо щодня. Так він намагається мені, звичайному початківцю-філологу, пояснити усю складність експериментів, щоб було і зрозуміло, і цікаво. І мені страшенно цікаво бачити в його очах вогонь любові… до фізики! Нам би так навчатися, любити свою справу, все, що тебе оточує на твоїй землі.
Упродовж двох місяців оформляв кандидатську дисертацію. І тут, за словами Володимира, йому знову пощастило. Курчатов запропонував займатися «термоядом» (термоядерною фізикою). Потрібно було побудувати ядерний реактор. І ці важливі дослідження проводилися саме у нашому рідному місті Харкові, столиці фізики. «За участі академіка Синельникова у 1932 році вперше було розщеплено ядро атома літія ядрами атомів водню. Харків отримав статус столиці фізики», – такі пояснення дає Володимир Толок.
Я слухаю розповідь і гортаю наукові журнали і книжки, які Володимир Тарасович підготував для нашої зустрічі. Наступним завданням, у виконанні якого талановитий фізик брав участь, стала робота над стеллоратором. Минуло півроку – і технічний проект готовий. На жаль, через смерть Курчатова, стеллоратор так і не отримав назви, яку йому хотіли дати творці. Тому винахід назвали «Ураган», а не «Україна», як планувалось.
Доля заносила Володимира Тарасовича в десятки країн світу: США та Індію, Корею та Англію, Чехословаччину та Францію... Десятки різноманітних нагород вінчають співпрацю вченого. Я далі слухаю розповідь, а ти, шановний читачу, прочитай поки що вірш В. Т. Толока. Я б його скоріше назвала порадою молодому поколінню.


Пусть будешь ты открытьем века,
Сумеешь жизни смысл познать,
Стать умным, добрым человеком,
Способным людям помогать.
В пути встречать Судьбы Улыбку,
Любовью, дружбой дорожить,
Уметь учиться на ошибках
И, непременно, на чужих.
И в подсознании нередко
Все ж ощущать сквозь толщу лет,
Как шлют с любовью тебе предки
Свой генетический привет.


Коли дійшов час до фотографій, я попросила Володимира Тарасовича в газету на згадку декілька найцікавіших. «Ходімо до комп’ютера», – відповідає. Ми йдемо до іншої кімнати і за комп’ютером разом відбираємо. А на робочому столі – фотографія симпатичної жінки. «Це моя дружина Ірина – Володимир Тарасович пояснив. Вона пішла від нас ще у 2006 р.  Це моя найбільша в житті втрата… Мені її так не вистачає»…
Знімки, знімки, знімки… 1945 рік – Володя Толок молодший авіаспецаліст. 1950 – із друзями-студентами. 60-ті роки – незабутній «КД» – Костянтин Дмитрович Синельников. А це вже відомий на весь світ фізик В.Т.Толок між двома президентами… Біля свого дітища – стеллоратора. А це в Японії… А це в рідному УФТІ… Передивляємось знімки, обираємо найкращі, а потім усе знайдене скидаємо на мою флешку. Прийшов час прощатися.
По дорозі до рідного університету я думала, як це важко – описати всю важливість цієї людини для нашої країни та світової фізики, як важко розповісти в одному матеріалі про всю динамічність і наповненість життя. І мені так хочеться сподіватися, що хоча б частково це вдалося. І ви теж потрапите у коло тяжіння принадності нашого незвичайного героя – видатного живого класика-фізика. З Великої Літери – Володимира Тарасовича ТОЛОКА.
А тим, хто хоче дізнатися ще більше про цю людину, краще зрозуміти унікальність цієї особистості, раджу зазирнути до мемуарної книги Володимира Тарасовича «Жизнь моя…». Гарантую, що знайдете багато цікавого не тільки про фізику чи біографічні дані, а й отримаєте задоволення, здобудете знання, які зможете використати у своєму житті.


С. ШКУРАЙ, студентка.