Четвер, серпня 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

«Усе життя шукаю відповідь на питання”ЧОМУ?”» -Міліца Сергіївна ЛАПІНА.

«Усе життя шукаю відповідь на питання”ЧОМУ?”» -Міліца Сергіївна ЛАПІНА.


ВІД РЕДАКЦІЇ: Таких інтерв’ю у мене ще ніколи в житті не було… Попри те, що наша розмова тривала майже шість годин, я так і не змогла до кінця зрозуміти загадку життя Міліци Сергіївни ЛАПІНОЇ, вихованки Харківського університету, викладачки латини, чия лінія долі пронизана двома століттями, і яка поряд з Альма Матер уже майже 70 років.
Я хвилювалась перед нашою розмовою. Проте я навіть уявити не могла, яким чином обернеться наша зустріч. Усю смакоту, якою мене пригощала Міліца Сергіївна, я й не перерахую. «Спочатку чаювання, а потім твої розумні запитання» – сказала моя співбесідниця…
Життя Міліци Сергіївни можна порівняти хіба що з сюжетом багатосерійного фільму, адже на її очах відбувались злети і падіння нашої держави: вона бачила війну, розруху, відбудову. Бачила, як руйнують рідний університет, і все одно сподівалась, що все налагодиться; власними силами разом із друзями після війни відбудовувала його. Навіть сьогодні Міліца Сергіївна постійно говорить про те, що її життя, яким вона повністю задоволена, подарував саме рідний навчальний заклад.
Із кожним словом я розуміла – мені незбагненно пощастило потрапити на розмову до цієї видатної особистості. І таких бажаючих завжди немало. «Моя квартира – це своєрідний осередок для студентів, друзів-викладачів, просто знайомих. Тут завжди багато галасу, сміху, розмов про науку» – зазначає Міліца Сергіївна.
Зараз моя співбесідниця на заслуженому відпочинку – уже протягом трьох років вона не викладає. Але пішла за власним бажанням. Ректор Народної Української Академії Валентина Іларіонівна Астахова, де не один рік працювала Міліца Сергіївна, і сьогодні сподівається, що вона передаватиме свої знання та досвід ще зовсім юним першокурсникам. Справжнього професіонала дійсно дуже не вистачає…
У Міліци Сергіївни було надзвичайно цікаве дитинство, адже її батьки були творчими людьми. Її мама була камерною співачкою, а батько – воєнним лікарем. В їхньому домі завжди було багато талановитих особистостей (мабуть, тепер це добра родинна традиція). Саме тому Міліца Сергіївна не раз наголошувала на тому, що її особистість – це наполовину виховання батьків і наполовину – освіта в Каразінському:
– Міліцо Сергіївно, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Як починалося ваше життя в науці?
-    Родом я з м. Хмельницького. Але у Барнаулі я отримала золоту медаль та музичну освіту. Але все моє подальше життя пов’язане саме з Харковом.
-    Коли ви вперше потрапили до стін Харківського університету і чому обрали філологічний факультет?
-    У 1944 році я вступила до Альма Матер. Моя шкільна вчителька вважала, що математика – мій козир. Але я, в принципі, ніколи не бачила себе математиком, хоча думки про механіко-математичний у мене були. Напевно, внутрішній голос привів мене саме на класичне відділення.
-    Розкажіть про часи студентства. Які умови навчання були. Адже війна тільки-но завершилася.
-    Повоєнний Харків (як і будь-яке інше місто) потерпав від нанесених зруйнувань. Це був повний хаос. Зараз наш університет досяг колосальних розмірів. А тоді корпуси були розкидані по всьому місту. Філологічний факультет знаходився на вулиці Раднаркомівський (тепер це економічний факультет). Ми вчилися у другу зміну. Сказати, що умови були жахливими – це нічого не сказати. Аудиторії були холодні і темні, зошитів, чорнил у нас не було. Писали на чому приходилось, наприклад, на старих газетах. Знаєте, чим відрізнялись студенти моїх часів від сьогоднішніх? У нас нічого не було, крім палкого, жагучого потягу до знань. А у вас є все, проте ви не цінуєте наданих вам можливостей і, відповідно, не прагнете до знань.
-    Чи відрізнявся навчальний процес від того, який є сьогодні?
-    У нас було величезне навантаження! Вісім годин на тиждень ми вивчали латину та грецьку мови, а також французьку, російську, українську. Вивчали світову, російську, українську літератури, історію Греції, Риму, СРСР, філософію, політекономію та багато інших предметів. Зауважте – у нас не було ні комп’ютерів, ані жодної іншої техніки. Ми все писали від руки. А зараз що? Зайшов на будь-який сайт, скачав реферат, і все – студент до заняття готовий.
-    Хто з ваших вчителів закарбувався у спогадах?
-    Другим батьком для нас був Петро Юхимович Макрідін, перший завідувач кафедри класичної філології, наш викладач латини. Він завжди прекрасно розумів потреби студентів, жахливі умови, в яких ми існували.
-    Цікаво те, що попри свою наукову освіченість, ви прекрасно розумієтесь на мистецтві. Невже у період повоєнних років культурний Харків залишився живим?
-    Раніше Харківські театри завжди були переповнені. Ми стояли в чергах, щоб потрапити в театр. Із вистави бігли на навчання. Це було щось надзвичайне! На тлі повоєнних років у всіх була тільки одна мета – відбудова рідної держави. Хоч зараз всі виступають проти демонстрацій, для мене такі зібрання – це завжди привітні люди, багато спілкування, завжди свято. Університет завжди брав участь, тоді ще ректором був академік Іван Миколайович Буланкін.
-    Ви також закінчили аспірантуру. Викладання було за покликом вашого серця? Це ж так нелегко!
-    Так, я закінчила аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію з давньогрецької мови. Працювала викладачем на класичному відділенні, а потім і на філологічному та історичному. Усе моє життя – своєрідне випробування, в якому моїм девізом було, є і завжди буде прагнення дізнатись усе нове не просто усвідомивши нову інформацію, а дізнавшись, чому саме так,а не інакше.
За своє життя Міліца Сергіївна ніколи не забувала про громадську роботу, попри свою наукову діяльність. Уже багато років вона тісно співпрацює із ЦНБ (член бібліотечної ради), працівник профкому університету і просто талановитий організатор. За її плечима велика кількість наукових праць, не одне покоління вихованих студентів. І не дивлячись на свої постійні професіональні загрузки, Міліца Сергіївна завжди залишалися і залишається СПРАВЖНЬОЮ ЖІНКОЮ, що багато років прожила із коханим чоловіком, виховала прекрасних дітей, а тепер і онуків.
Допиваючи чергову смачну філіжанку гостинно приготованої кави, я зрозуміла, що вся увага і повага до мене (не дивлячись на те, що я для Міліци Сергіївни згоджуся в онучки) – це результат виховання в ІСТИННІЙ ІНТЕЛІГЕНТНІЙ РОДИНІ. Так, вона – справжня інтелігентка, взірець для багатьох поколінь. Вона використала усі можливості, надані самим Господом Богом, і жодної не пропустила мимохідь. У черговий раз ми, увесь університетський загал, переконуємося, що саме стіни рідного Каразінського, його чарівна аура науки надає натхнення жити, творити, створювати…

О. КОСТІНА.