Моя зустріч із В. Н. Каразіним

Моя зустріч із В. Н. Каразіним

ВІД РЕДАКЦІЇ. До університетської газети надходить упродовж року понад 1000 листів від наших читачів. Минулий рік не став винятком. Серед численної пошти ми зупинилися на одній замітці з двох причин: лист надійшов від ветерана університету, нашого вихованця, людини заслуженої і цікавої, автора п»єси «Зрадлива доля» з життя В.Н.Каразіна. А ще доц..О.П.ЧУГУЙ народився в один день із рідним університетом. І нинішнього 29 січня Олекса Прокопович відзначає і свій власний ювілей – 75-річчя від дня народження..
Мені пощастило бути свідком і учасником трьох найвизначніших ювілеїв Харківського університету – 150-, 175- і 200-річчя. Вони й посприяли поглибленому ознайомленню з неординарною і надзвичайно талановитою особистістю засновника нашої альма матер, - УНІВЕРСИТЕТУ, що став центром наукової, педагогічної і культурної думки всієї Слобожанщини.
Перша зустріч із Василем Назаровичем відбулася у вересні 1955 року, коли ми, першокурсники, в перший же день після занять, сповнені радісних почуттів і мрій, сфотографувалися на фоні тепер уже рідного університету та пам’ятника видатному просвітителю. Більшість з нас не знала про нього нічого, тому увага зосередилася в основному на визначенні художнього рівня скульптури, яка усім дуже сподобалась. Потім про драматичну історію не лише В. Н. Каразіна, а й його пам’ятника нам розповідали викладачі в аудиторії. З неофіційних джерел ми довідалися про те, як пам’ятник в 20-х рр..ХХ ст.. ледве не переплавили як металобрухт. І врятували його лише завдяки зусиллям тодішнього ректора університету проф.. Я.С. Блудова.
А згодом так сталося, що курс з історії української літератури першої половини ХІХ століття доручили читати мені, коли я розпочав викладацьку діяльність у рідному університеті. Це зобов’язувало детальніше й глибше ознайомитися з доступними на той час матеріалами про життя й творчість В. Н. Каразіна. І я завжди намагався більше уваги приділяти його позитивній характеристиці та зусиллям, спрямованим на відкриття першого університету на Слобожанщині.
…175-річний ювілей Харківського університету мені довелося зустрічати у ролі заступника декана філологічного факультету. Добре пам’ятаю, що він був гідно відсвяткований. Однак найбільше враження залишила масштабність відзначення 200-річчя альма матер. Підготовка до нього й стала наступним етапом в освоєнні біографії В. Н. Каразіна, безпосередньо посприяла визріванню мого задуму – написати п’єсу про засновника Харківського університету.
На той час уже була написана велика кількість різноманітних творів про цю неординарну особистість. У цьому переконує брошура «Василь Назарович Каразін в оцінці сучасників та нащадків», підготовлена і оприлюднена істориками та бібліографами до 225-річчя від дня його народження, яка нараховує 145 найменувань. Серед сучасних авторів чимало тих, хто працює у нашому університеті – Н. М. БЕРЕЗЮК, С. М. КУДЕЛКО, О. А. УЗБЕК та інші, які підготували до видання свої книги. Це створювало гарні можливості для творчого спілкування та консультацій.
Цілком зрозуміло, що я не міг залишати поза увагою також критичну літературу про В. Н. Каразіна, уважно читаючи і вивчаючи її з метою підтвердження або спростування тих чи інших закидів. Саме тоді я натрапив на твір, який не тільки боляче вразив мене, а й посилив бажання написати художній твір. Йдеться про оприлюднений в 1905 році наклепницький нарис «Мнимый основатель Харьковского университета», автор якого сховався під криптонімом «И-ов». Серед чинників, які стимулювали подальше освоєння життєвого і творчого шляху В. Н. Каразіна слід назвати й появу студентської газети «Папа Каразин», випуск якої розпочали студенти щойно відкритого відділення журналістики. Вона вразила не тільки низькою якістю більшості надрукованих матеріалів, а й відвертою вульгаризацією образу засновника Харківського університету. Я не міг залишити непоміченим цей факт, давши йому належну оцінку в окремій статті «Папа Каразін» розважається», оприлюдненій у газеті «Слобідський край». Не залишили байдужим також непоодинокі газетні та журнальні матеріали, що з’являлися переважно в ювілейні роки, авторами яких були люди, які в гонитві за «смаженим» втрачають елементарну порядність, спотворюючи істину та підтасовуючи факти. На жаль, художнє осмислення постаті засновника Харківського університету також далеке від бажаного. Вдалося віднайти лише один крупний твір – повість В. ЛЬВОВА «Жизнь и деятельность В. Н. Каразина», надруковану в журналі «Нева» (№ 3,4 за 1973 рік).
Однак, на наш погляд, діяння засновника Харківського університету заслуговують більшої уваги тих, хто займається художньою творчістю. Усе це й спонукало вдатися до спроби написання п’єси. Адже саме цей жанр дає змогу найкраще розкрити життєвий і творчий шлях В. Н. Каразіна. Відчувши, що освоєних матеріалів про нього вистачить на кілька п’єс, для написання яких у мене не вистачить часу, я почав шукати той варіант, який би найповніше відбив інтелектуальне багатство, невсипущу енергію, велич і драматизм цієї неповторної особистості.
За законами драматургічного жанру найвиграшнішим для реалізації цього завдання був період заточення вченого за грати.
Проте, використовуючи цю тему, важливо було не спокуситися «екзотикою» тюремної дійсності й водночас правдиво відобразити її реальний трагізм. Саме цим пояснюється поява в п’єсі не хитрого й підступного, як це найчастіше бувало, а розумного і гуманного слідчого Долгова. Особистість В. Н. Каразіна не лише захопила його, а й перевиховала. Поступово переконавшись в абсолютній невиновності вченого і неабиякій важливості його винаходів, слідчий постійно пропонує йому різні варіанти уникнення заслання або іншого ще страшнішого, але незаслуженого покарання. Істинна ж, типова жорстокість допиту і тюремних реалій передана за допомогою періодичної появи привида ката. Отже, завдяки використанню такого детективного сюжету вдалося, як нам здається, відтворити не тільки характер і своєрідний світогляд Василя Назаровича, а й показати багатогранну діяльність та велике значення його відкриттів.
Для загострення сюжету можна було б показати спробу Василя Назаровича вдатися до самогубства, наприклад, у період найбільшої його образи – грубого відсторонення від університету, відсутність запрошення на його відкриття, або, скажімо, під час перебування у тюрмі. Це мало б художній ефект, але не відповідало б дійсності. В. Н. Каразін був людиною, яка володіла, крім усього іншого, великою силою волі.
Таких епізодів в уяві автора з’являлося чимало. Процес пошуку, відбору і шліфування сцен та діалогів тривав близько року. Створення рукописного варіанту завершено у 2004 році. Текст був прочитаний кільком найактивнішим дослідникам творчої спадщини В. Н. Каразіна і тільки після цього видрукуваний.
Ставити виставу вирішили силами молодіжного театру «Прозріння», основу акторського колективу якого складали передусім студенти Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Художнє оформлення вистави підготувала Поліна ДЗЮБЕНКО, а музику – Ольга ШУМЕЙКО, реквізит – будівельний відділ під керівництвом Володимира РЕВИ. Режисуру здійснив Сергій ДЖЕЖЕРЯ, звукозапис – Олександр ЯРОВИЙ. Костюми довелося взяти напрокат в академічному театрі опери і балету імені М.Лисенка.
…Вистава відбулася 18 травня 2005 р. Відгуки про неї можна прочитати в газетах «Харківський університет» і «Журавлик», а також у журналі «Рідна школа». На жаль, час вистави припав на передекзаменаційний період (травень місяць). Дещо пізнувато вивісили й рекламну афішу. І все одно на виставі була присутня достатня кількість глядачів, які гаряче вітали виконавців усіх ролей. На прем’єрі були також нащадки Василя Назаровича: Лариса ДЕШКО, Остап ГЕРАЩЕНКО, Лідія КАРАЗІНА, випускниця психологічного факультету нашого університету.

Доц. О. ЧУГУЙ, викладач.