Субота, листопада 25, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

66-річчя Великої перемоги



22 медалі шести держав


ВІД РЕДАКЦІЇ: Анатолій Леопольдович СОКОЛОВ пройшов Велику Вітчизняну війну артилеристом. А значить – весь час на передовій. Груди прикрашають два бойові ордени Олександра Невського: один справжній, отриманий за бойові заслуги, другий голографічний – творіння лабораторії радіо і оптичній голографії Харківського університету, якій Анатолій Леопольдович віддав 30 років.
Зустрілася я з Анатолієм Леопольдовичем лише з другої спроби – першого разу нашому побаченню завадив холодний весняний дощ. Сьогодні ж на мирному, безхмарному небі світило яскраве, лагідне сонечко. І хто повірив, що сімдесят років тому земля здригнулася від вибухів, пострілів? 22 червня на нашу землю прийшла війна… А до мене сьогодні – у квітні 2011 - підійшов струнккий, усміхнений чоловік і попросив дозволу присісти поруч… Розмова із Анатолієм Леопольдовичем розпочалася із жарту. І за доброю, лагідною посмішкою полковника було ледь помітно печаль і тяжкість нелегких випробувань, які послала йому доля. Час видавав вік ветерана. 80 прожити – не поле перейти! А він пройшов їх з високо піднятою головою.
«Фортеця» Анатолія Леопольдовича притаїлася у затишному дворику у самому центрі міста. Я навіть не уявляла, що серед бурхливого виру життя сучасного міста, можна знайти таку тишу.
…Трикімнатна квартира Анатолія Леопольдовича на першому поверсі наповнена напруженим життям ветерана. Без сучасних ремонтів і модних дизайнерських інтер’єрів, вона зберегла свою, історичну цінність. Старовинна дерев'яна підлога, великі вікна, на яких поплелися багаторічні кімнатні квіти, високі дзеркала, безліч різноманітних книг і фотографії дружини Ірочки, якої уже немає багато років, але яка водночас присутня тут завжди – молода і усміхнена. Про кожний предмет у квартирі Анатолій Леопольдович розповідає свою історію: це подарували бойові товариші, це – колеги з університету. І на кожну історію – свій жарт.
– Я ніколи не розлучаюся з жартами, – говорить ветеран. – Я їх колекціоную. От так і живе Толька Соколов!
Серед одягу - поважний воєнний кітель, увесь в нагородах.
– Я рідко його одягаю, хіба що на свята. Тяжко вже носити! Але тут усе моє життя! – говорить Анатолій Леопольдович, міцно утримуючи в руках важкий кітель. Орден Олександра Невського, Орден Богдана Хмельницького, 22 медалі шести держав – це далеко не всі нагороди, яких удостоївся комбат.
У робочому кабінеті Анатолія Леопольдовича письмовий стіл всіяний фотографіями: ось маленький Толя, ось поважний полковник Соколов з бойовими побратимами,ось  колеги по роботі –  історія життя нашого героя.
…Доля кидала полковника фронтами Великої Вітчизняної, а по ній - у пекло в'єтнамської різанини. А почалося усе із Харківської артилерійської спецшколи № 15, куди Анатолій Леопольдович потрапив підлітком-сиротою.
– Ми із старшою сестрою залишилися удвох, і їй доводилося важко працювати, щоб забезпечувати нас – розповідає ветеран. – Тоді, щоб допомогти їй, я пішов у спецшколу – там видавали форму і годували. Як зараз пам'ятаю Першотравневий парад 1941 року і ми, поважні курсанти, маршируємо площею, наспівуючи командну пісню. Війни ще не було, але передчуття її вже крутилося у повітрі.
Влітку нашу школу евакуювали з Харкова в теплушках. Під Батайськом (Ростовська область) ешелон потрапив під обстріл, і один із наших товаришів загинув. Ось тоді ми, хлопчаки, відчули, що війна добралася і до нас!.. Нас вивезли в м. Ріддер. Там я закінчив школу і в 1943 році потрапив у Рязанське артилерійське училище, а звідти – на фронт командиром взводу. Через два місяці після бойового хрещення під Смоленськом хлопчаком, якому було ледве за 20, прийняв командування батареєю 517-го артилерійського полку резерву Головного командування.
Війна з будь-якої людини робить вбивцю. І це було найстрашніше. Накази не обговорювалися. Не покорився – розстріляти! Під час одного з наступів наш підрозділ наткнувся на добре організовану оборону. Ми опинилися відрізаними від основних сил і залягли під кулеметним вогнем. Необхідно було передати рапорт, але кулемети супротивника не давали змоги навіть виткнутися із-під прикриття. Наступив момент істини. Тіло тремтіло, а у руках я перебирав пістолет: кого змушу наказати за невиконання наказу?.. Один із бійців зажадав гранату. Нічого не пояснивши, висмикнув чеку і акуратно поклав вибухівку над окопом. Пролунав вибух, і поки дим від нього розсіювався, солдат вибіг з-під укриття і доставив рапорт. Герой! Згодом я приставив його до нагороди.
Після смоленських боїв був Вітебськ, форсування Дніпра і Одеру.
– У воді взимку все тіло покривалося кригою, а у нас навіть нежиті не було! – згадує Анатолій Леопольдович. – Рятував дух, сила волі і … спирт.
9 Травня 1945 р. його війна не скінчилася. Потім був В'єтнам. Американські війська, з якими Червона армія пліч-о-пліч входила до Німеччини, тепер були по той бік окопу. Постійні авіаудари примусили в'єтнамське командування прийняти допомогу радянських фахівців протиповітряної і протиракетної оборони. Серед них був і полковник Соколов. Під його керівництвом була створена система, що дезорієнтувала американські самонавідні ракети «Шрап» і що врятувала багато життів.
– У В’єтнамі я побачив неймовірну зброю: капсула, наповнена безліччю вибухівками, розміром в апельсин, які під час вибуху розліталися у різні сторони. Жах! – розповідає полковник, тримаючи у руках осколок такого «апельсину».
Згодом близько 20 років роботи у військовому університеті, 30 років завідувачем лабораторії радіо і оптичній голографії Каразінського університету, нові відкриття, покорення чергових вершин. Сьогодні Анатолій Леопольдович, полковник у відставці, полюбляє прогулятися рідною вулицею, погодувати голубів і просто з усмішкою зустрічає кожний новий день. А за традицією щоп’ятниці він іде до рідної університетської лабораторії, щоб ще раз зустрітися з колегами і за чашечкою чаю поговорити на робочі теми. Цю традицію започаткував сам Анатолій Леопольдович, а колектив з радістю підтримав. І сьогодні їхня зустріч розпочинеться піснею:
Злыми буднями время катится,
И пускай мне удача не прет…
Обязательно будет пятница!
И никто ее не отберет!


З ветераном спілкувалася Вікторія ЖЕДЕНКО, наш спецкор.