Субота, листопада 25, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Я хочу Вам сказати…


Спогад, що бринить сльозою


Він не любив, коли розповідали про війну, говорив, що то все неправда, все не те, а коли чув подібні чиїсь спогади, просто йшов, не дослухавши до кінця… Мій дідусь Хорольський Василь Іванович – морський десантник, розвідник в період Великої Вітчизняної війни. У 1941 році, в травні, 19-річного хлопця,  забрали в армію, на службу до Чорноморського флоту. А через місяць - страшна звістка про війну перевернула з ніг на голову все життя. Настали тяжкі часи...
А це вже невеличкі розповіді, які закарбувалися у пам»яті моєї родини, моїй пам’яті. Одного разу він ледь лишився живим. Німецькі бомбардувальники розбили корабель, де служив дідусь. Майже всі загинули. Дідусь Василь схопився за уламок від корабля і поранений чекав, доки на допомогу прийшла сама доля. Дуже було тяжко, та віра в Перемогу, мужність, сила волі допомогли вирватися з пут смерті.
Велика Вітчизняна... 1418 днів - стільки бушував вогонь війни, убиваючи людей і знищуючи все, що було створено їхньою працею. Не зжиті поки відомі з воєнних часів уявлення: "яка війна без жертв", "переможців не судять". Головне те, що поки не визначена цілком ціна Перемоги, історію війни не можна вважати дослідженою і завершеною. Під час війни дідусь не раз згадував свою родину, домівку, рідні місця. Напевно, саме щира любов, мужність надали йому сил ніколи не відступати. Він боровся і за родину, і за дім, і за власне життя.
Після закінчення війни Василь лишився ще служити. Через два роки повернувся додому. У 1951 році одружився. З дружиною виховали двоє дітей – Миколу та Надію. Нагороджений за ратний подвиг дід Василь Орденом Червоної Зірки та орденом за Відвагу – це найвищі нагороди, що залишилися у нашій сім’ї. А ще дідусь мав медалі за оборону Севастополя та Новоросійська, пам’ятні медалі – до 20-ї, 50-ї річниці з початку війни... Зараз тільки вони нагадують про його неоціненний внесок в історію визволення рідних земель.
Минуло 12 років . як дідусь помер, та пам’ять про нього вічна… Велика Вітчизняна війна – одна з особливо складних  сторінок в історії України. У цій народній війні мільйони українців, як і всі народи Радянського Союзу, захищали власне життя, життя своєї родини, домівку, культуру, одним словом – Батьківщину. Велика Вітчизняна війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім’ї,  до кожного серця, залишивши там вічний слід.


Олена В’ЮН, правнучка ветерана, ЛЖ-21



Немов крик душі…


Я тримаю в руках маленьку записничку часів Великої Вітчизняної. Записничка мого прадідуся Віктора Миколайовича Дмитриєнка: «Це були страшні роки, моя  любі… Це величезна душевна рана в людських серцях…».
Дідусь був поштарем. Евакуювали пошту у Київ – термінове завдання. Не дали навіть із сім»єю попрощатся. А потім – на Луганщину. Йшли вони, обпалені війною і в районі Ровеньків потрапили в оточення. З ьоями проривалися з ворожого кільця. Під селом Мостки віктора контузило, поранило в ногу. Потім полон – втеча. Знову полон. Етапом відправили до Німеччини. Дорогою вдалося втекти. Дістався Проскурова, добрався до своїх і з боями пройшов до Берліна… Додому до сім»ї повернувся у 1946 у званні сержанта…
А ось як у окупованому Артемівську чинили фашисти. У перші ж дні окупації зігнали три тисячі мешканців у кар»єри алебастрового заводу і …. Постріляли… А поруч – табір для військовополонених. По війні тут були перепоховані останки трьох тисяч чоловік. На території Артемівського району діяв партизанський загін на чолі із І.Г.Чапліним. Коли 5 вересня 1943 р. Артемівськ був звільнений, - розповів мені завідувач відділом краєзнавства музею міста Артемівська Р.О.Брезін – жителі стали увіковічню вати пам»ять загиблих.
Своїх героїв слід знати і шанувати кожною клітинкою свєї душі. Бо пам»ять вічна. І всі живі, доки ми про них пам»ятаємо.


Люба ПОТАПЕНКО, правнучка ветерана, ЛЖ-21.



Йому було 17…


Кожного року ми світкуємо родиною День Перемоги – свято радісне і болісне. Кожен метр нашої героїчної землі политий кров»ю героїв. Один ізх них – мій прарідусь Федір Денисович Маркевич. У центрі святкового столу – бабуся – Параскевія Омельянівна Маркевич. Вони прожили з дідусем у мирі і згоді разом 52 роки.
Бабуся стала єдиною людиною, якій вдалося повернути коханого у вир мирного життя. По війні він повернувся весь хворий, в тому числі і душевно, не знаходив собі місця від роздумів. Бабуся знала кожну деталь бойового шляху дідуся. І коли вона вже мені переповідала ці подробиці, мені було боляче дивитися їй у вічі.
…17 років було Федору, коли фашисти увірвалися 22 червня 1941 р. У мирний Брест. Юнак приєднався до партизанів, Вів боротьбу на окупованій території, пережив невимовно тяжкі часи відступу радянських військ. Жили в землянках, їли партизани все, що дарувала природа – птахів, жаб, черв»яків. Федя був тричі поранений, двічі у ноги. Осколки від снарядів мучили його до смерті. Сам дідусь про війну розповідав мало: як розказати про те, коли на твоїх очах убивають батька і брата, коли із великої родини в 14 осіб живими залишаються всього четверо. І він – наймолодший. 15 бойових нагород прикрашали груди дідуся. Серед них медалі «За відвагу» та ордени Слави і Червоної Зірки. Помер Федір Денисович Маркевич два роки тому, не доживши трохи до свого 85-річного ювілею. Проводжало дідусі в останню путь все місто. А мені дідусь заповів найпотаємнішу річ – стареньку книжечку-записничку ще з тих часів. І я читаю його вірші, вислови, афоризми… Хай слава і пам»ять вінчає загибель твою, дорогий дідусю.


Лада ВЕЛИЧКО, правнучка ветеран, ЛЖ-11.