Четвер, вересня 21, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Нобелівська премія 2010

 

За що дали Нобелівську премію 2010 року з літератури Маріо Варгасу Льосі?


Нобелівська премія для письменника – це не лише світове визнання його заслуг у мистецтві слова, це також і свого роду перепустка у безсмертя (у крайньому разі у довге життя) в історії літератури. Це підтверджують такі імена Нобелівських лауреатів, як Редьярд Кіплінг (1907, Англія), Моріс Метерлінк (1911, Бельгія), Ромен Роллан (1915, Франція), Кнут Гамсун (1920, Норвегія), Анатоль Франс (1921, Франція) Джордж Бернард Шоу (1925, Англія/ Ірландія), Томас Манн (1929, Німеччина), Герман Гессе (1946, Німеччина/ Швейцарія), Уільям Фолкнер (1949, США), Ернест Хемінгуей (1954, США), Альбер Камю (1957, Франція), Жан-Поль Сартр (1964, Франція), Пабло Неруда (1971, Чилі), Габріель Гарсіа Маркес (1982, Колумбія), Генріх Бьолль (1972, Німеччина), Гюнтер Грасс (1999, Німеччина) і багато інших, які стали загальновизнаними класиками не лише минулого віку, але й віку теперішнього.
До цього славетного ряду письменників, творчість кожного з яких так чи інакше відповідає критерію Альфреда Нобеля – «видатний твір (або творчість у цілому. - О. Міхільов) ідеалістичної спрямованості», тобто неодмінно позначений пафосом гуманізму, – відтепер з повним правом належить і перуанський письменник Маріо Варгас Льоса – Нобелевський лауреат 2010 року з літератури. Премія, як записано у рішенні Шведської академії наук, присуджена йому «за зображення структури влади і яскраві картини людського опору, повстання і поразки». Отже, цим самим Нобелівський комітет визнав, що творчість Маріо Варгаса Льоси – це художньо вражаючий синтез соціально-політичної проблематики і екзистенційного та соціокультурного буття людини.
Шостий Нобелівський лауреат – представник Латинської Америки (Габріель Містраль, 1945 – перший лауреат Нобелівської премії із Латинської Америки; Мігель Астуріас, 1967; Пабло Неруда, 1971; Габріель Гарсіа Маркес, 1982; Октавіо Пас, 1990 ), ствердив думку про своєрідний книжковий «бум» сучасної латиноамериканської літератури.
Саме їх зусиллями американолатинська література другої половини ХХ століття стала найвидатнішим феноменом сучасного світового літературного процесу. І художня критика, і широка читацька аудиторія були вражені «магічним реалізмом», «магічною реальністю» латиноамериканських романістів, твори яких значною мірою відтіснили на задній план європейську і північноамериканську літературу, яка в цей час під впливом модерністських та постмодерністських естетичних теорій намагалась уникнути будь-яких стосунків з дійсністю і вела нескінченні суперечки про кризу роману.
Натомість латиноамериканські романісти поклали в основу свого творчого методу всебічне змалювання цієї дійсності, яка була осмислена ними, згідно визначенню Алехо Карпентьєра, як барокова, тобто чудесна або магічна. Латинська Америка, писав він, це єдиний континент, де «повсякденно стикаєшся з реальністю, яку можна визначити, як чудесну реальність»; тут «ще не описані повністю всі космогонічні системи народів цього континенту», і тільки тут «людина ХХ століття може опинитись серед людей, які живуть в найрізноманітніших епохах, включно до епохи неоліту, і ці люди також будуть його сучасниками». Тому і відчуття часу тут дещо інше: воно сучасне і майбутнє; час невпинно тече і повертається у вічність, а вічність перетікає у сучасність, створюючи атмосферу епічності.
Латиноамериканська магічна реальність сповнена чудернацькими міфами і подіями, і тому не видається дивним чи неймовірним, що в творах латиноамериканських письменників є персонажі, які живуть майже по 200 років (Урсула в романі Г.Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»); полковники, які розв’язують по тридцять дві громадянських війни і всі їх програють (там же); персонажі, які піднімаються в небо, або за якими спускаються ангели (Г.Гарсіа Маркес, Маріо Варгас Льоса в романі «Війна кінця світу»); і навіть цілі селища переносяться бурею з одного місця на інше. Тільки в магічній реальності може відбуватись така подія, про яку згадує Маріо Варгас Льоса: уряд однієї латиноамериканської республіки видав декрет про те, щоб епідемія, яка охопила країну, негайно припинилась.
Хто ж такий Маріо Варгас Льоса і чому він був обраний із сузір’я інших відомих письменників?
Народився Маріо Варгас Льоса у перуанському місті Арекіпа 28 березня 1936 року, після розлучення батьків (батько – водій автобуса) дев’ять років прожив з матір’ю у Болівії в місті Кочабамба на утриманні свого діда Маріо, почесного консула Перу. Після повернення до рідної країни (місто Пьюра, а потім Ліма, де батьки поновили своє подружнє життя) хлопчик закінчив воскресну школу, а потім, за вимогою батька, був зарахований до воєнного училища імені Леоніса Прадо, яке покинув за рік до випуску і яскравий образ якого пізніше намалював у своєму першому романі «Місто і пси» (1963). До вступу на філологічний факультет столичного університету Сан-Маркос працював журналістом в газеті міста Пьюра. Покинувши невдовзі Сан-Маркос, переселився до Мадриду, де отримав стипендію Мадридського університету і де захистив дисертацію про творчість латиноамериканського поета Рубена Даріо, який справив на нього велике враження.
У 1960 Маріо Варгас Льоса переїжджає до Парижу, живе і працює в Європі (Франція, Іспанія, Англія) до 1978 року, обирається президентом міжнародного ПЕН – клубу і повертається до Ліми тільки в 1978 році. В 1990 році був висунутий кандидатом в президенти Перу від партії «Демократичний фронт». Програвши у другому турі Альберто Фухіморі – майбутньому диктатору Перу, письменник залишає країну, обирає іспанське громадянство і оселяється в Лондоні. Маріо Варгас Льоса є членом Іспанської королівської академії, почесним доктором ряду європейських і американських університетів, кавалером Ордена Почесного Легіону (Франція); творчість його відзначена багатьма преміями: лауреат премії Ромуло Гальєгоса (1967), премії принца Астурійського (1986), премії Сервантеса (1994), яка вважається «іспанським Нобелем», Ієрусалимської премії (1995), премії Миру німецьких книготорговців (1996), премії Уіно дель Луна (2008), премій «Грінцано Кавуд» і «ПЕН/Набоков».
До речі, письменника можна вважати щасливим на премії. Вже перший його літературний твір, збірка оповідань «Вожді» (1958), отримала премію Леопольда Аласа, а перший його роман «Місто і пси» (1963), який зробив Варгаса Льосу відомим як в Америці, так і в Європі і який був екранізований в США і в Радянському Союзі, був удостоєний престижної іспанської премії «Бібліотека Бреве». На час присудження Нобелівської премії Маріо Варга Льоса був автором понад двох десятків творів, кожний з яких ставав подією в літературному світі, а деякі з його романів набували широкого політичного розголосу. Ось його творчий доробок: «Вожді» (1958), «Місто і пси» (1963), «Зелений Дім» (1967), «Щенята» (1967), «Розмова в Соборі» (1969), «Капітан Панталеон і рота добрих послуг» (1973), «Тітонька Хулія і писака» (1977), «Війна кінця світу» (1981), «Історія Майти» (1984), «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1986), «Балакун» (1987), «Похвальне слово мачусі» (1988), «Літума в Андах» (1997), «Записки Дона Рігоберто» (1997), «Нечестивець, або Свято Цапа» (2000), «Рай на іншому куту» (2003), «Пригоди поганої дівчинки» (2006), «Сон кельта» (2010, роман вийшов вже після присудження Нобелівської премії).
Він є автором трьох п’єс: «Бігство інки»(1952), «Кеті і гіпопотам» (1983), «Одіссей і Пенелопа»(2007). Відомий Варгос Льоса і як авторитетний публіцист і літературознавець. Він, як уже було сказано, захистив магістерську дисертацію про творчість Рубена Даріо, докторську дисертацію про творчість Габріеля Гарсіа Маркеса «Габріель Маркес. Історія одного міфу»(1971), написав збірку ессе про естетику роману «Мадам Боварі» Флобера – одного із своїх улюблених авторів – «Невпинна оргія. Флобер і «Мадам Боварі»(1975), дослідження про творчість відомого латиноамериканського письменника Хуана Карлоса Онетті і менш відомого перуанського письменника Хосе Маріо Аргеласа «Архаїчна утопія» (1996).
Широкою популярністю користується його збірка статей – порад початківцям- письменникам «Листи молодому романісту» (1997). Книга ця написана в доброзичливій і дружній манері і, не дивлячись на її невеликий обсяг, являє собою не тільки дуже корисні поради письменникам – початківцям, як обирати тему і як зацікавити читача, але є одночасно і викладом естетичних уподобань самого Варгаса Льоси і його поглядів на роль письменника і літератури в суспільстві. Тут серед взірців, на які орієнтується Варгас Льоса, видатні письменники минулого і сучасності : рицарський роман Джоаната Мартурели «Тірант Білий», який він, за власним визнанням, полюбляє над усе; Сервантес, Флобер, Мелвілл, Кафка, Брехт, Джойс, Вірджинія Вулф, Хуліо Кортасар, Алехо Карпентьєр, Борхес, Гарсіа Маркес, Фолкнер і Хемінгуей – лише самий перелік імен засвідчує його солідну ерудицію і широту його естетичних горизонтів.
Література для нього, всупереч новомодним теоріям постмодерністів, не така собі безневинна гра, а продукт внутрішньої незадоволеності реальним життям і художній вимисел, який у свою чергу також пробуджує тривогу і незадоволення, допомагає читачеві значно гостріше сприймати вади та пороки життя і підштовхує його до бунту проти існуючої влади, установ або вірувань.
Таким чином, в особі Маріо Варгоса Льоси ми маємо справді видатного письменника сучасності, який за масштабом своєї творчої діяльності, за оригінальністю створеного їм художнього світу заслуговує найвищої нагороди.
За винятком збірки оповідань «Вожді» та повістей «Щенята» і «Хто вбив Паломо Молеро?», всі останні твори письменника – романи. Отже, Варгас Льоса перш за все романіст, письменник, який тяжіє до великих епічних форм, бо вважає саме роман тією формою, яка здатна з найбільшою повнотою розповісти про людину і оточуючий її світ.
В порадах молодому письменнику Варгас Льоса звернув увагу на те, що сама по собі тема не є головним фактором досконалого твору. Якість останнього залежить «винятково» від того, у що вона, тобто тема, перетворюється, коли, завдяки оповідній техніці автора (мова, стиль, модус оповіді, композиція), матеріалізується в романі. Саме форма, в яку втілилась тема, і робить обрану історію оригінальною або банальною, глибокою або поверховою, цікавою або нецікавою, і вона же насичує історію і персонажі енергією і надає їй багатозначності і правдивості, робить героїв або живими і достовірними, або ж карикатурними маріонетками.
У відповідності зі своїм розумінням літератури як могутнього духовного чинника, який сприяє формуванню і розширенню світоглядних естетичних і моральних горизонтів людини, її активізації в боротьбі з несправедливістю і недосконалістю суспільства, Варгас Льоса створив свою оригінальну оповідну техніку, яка і зумовила великий успіх у читача кожного його нового роману. Стосовно техніки роману, писав він, романіст повинен прагнути до того, «щоб завдяки словам, вимислу утворилась та життєвість, яка є головною якістю усякого роману, усякої значної оповіді». Життєвість, або рівень реальності, тобто художньої достовірності, якої досягає письменник у своєму творі – це одна з найважливіших вимог Варгаса Льоси до літератури. Письменник використовує у своїх роздумах про літературу поняття «рівень реальності», під яким він розуміє зовсім не схожість романного світу світу реальному, в якому ми живемо, а здатність романіста створити, за допомогою стилю, модусу оповіді, композиції, вимислу, таку історію, щоб читач перебував під враженням, нібито в романі відсутні техніка і форма, нібито це саме життя являє себе через персонажів, пейзажі і події, щоб все це йому здалося втіленою реальністю, прочитаним життям («Листи молодому романісту»).
«Втілена реальність», «прочитане життя» – саме ці риси оповідної манери надають романам письменника невідповідної чарівної сили, яка захоплює читача, втягує його у свій дивовижний полон, з якого він не хоче звільнятись, аж поки не закінчиться історія. Читач переживає романну історію не ззовні, не на відстані, він опиняється, за висловом письменника, в самій її «серцевині». За допомогою витонченої техніки оповіді, де постійно змінюються і перетинаються просторово-часові точки зору і оповідачі, створюється переконлива ілюзія достовірної дійсності, насиченої гомоном вируючого буття, голосами і запахами екзотичної латиноамериканської природи. Це домінантна риса кожного його твору, навіть якщо історія, яка подається в ньому, надзвичайно жорстока і безжальна для людини, що є характерним для більшості його романів, починаючи з першого – «Місто і пси». Змальована тут дійсність військового кадетського училища потворно нелюдська: знущання над підлітками панує тут на всіх рівнях – сильних над слабкими в середині окремих груп-взводів, курсантів старших курсів над курсантами молодших курсів (псами), командирів над усіма курсантами. Причому знущання ці мають не тільки жорстокий, а й неодмінно принизливий характер. Курсанти старших курсів, наприклад, примушують псів не тільки вилизувати за собою тарілки, плазувати в грязюці, їсти траву, але й пити власну сечу. А лейтенант Гамбоа, якого курсанти поважають за справедливість, практикує таку форму виховання, як «прямий кут»: перед шеренгами своїх однокурсників винні згинаються, розставивши ноги під прямим кутом паралельно землі, після чого найдебеліший футболіст з усіє сили б’є кожного ззаду, намагаючись, щоб винний пролетів якомога далі.
Романи «Зелений дім», як і романи «Війна кінця світу», «Літума в Андах», «Нечестивець, або свято Цапа», «Історія Майти» та повісті «Щенята» і «Хто вбив Паломіно Молеро» – це теж історії про неймовірно жорстокий світ, в якому діють невідворотні закони влади, грошей і насильства, але в той же час це історії про людей, які повстають проти цього несправедливого світу й його хазяїв, борються з ним, проявляючи неабияку силу опору і людяності. В контексті подій, які відбуваються в романах, важко погодитись з одним із визначень Нобелівського комітету щодо зображення письменником людини, яка потерпіла поразку. Персонажі Варгаса Льоси, які повстають і борються, за поодинокими винятками або перемагають, або, гинучи, сприяють становленню справедливості і гармонізації світу.
Вважаємо необхідним звернути увагу ще на одну особливість творів письменника, з якою пов'язаний оптимістичний і гуманістичний в цілому їхній пафос. Всі твори Варгаса Льоси, навіть романи суспільно-політичної спрямованості, це твори про любов, світлу і життєдайну любов, яка пробуджує кращі риси героїв, здатних на повстання і боротьбу. Отже, у Шведської Академії були всі підстави присудити Маріо Варгасу Люосі Нобелівську премію з літератури за 2010 рік, а у нас є всі підстави вважати його видатним представником того гуманістичного напрямку в сучасній літературі, який називається концептуальним художнім синтезом.


Проф. О. МІХІЛЬОВ, завідувач кафедри історії зарубіжної літератури
і класичної філології.