Субота, вересня 23, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Нобелівські премії-2010

Лауреати Нобелевської премії з хімії. (Закінчення. Поч. у № 2)


Нобелівську премію з хімії 2010 р. розміром у 10 мільйонів шведських крон поділили між собою на рівні частки три лауреати, прізвища яких я вже згадував: Річард Хек (університет Делавара), Еи-Їчи Негіши (університет Пердю) та Акіра Сузукі (університет Хоккайдо); (протиріччя в призвіщах японських вчених, мабуть, пов,язані з їх перекладом на англійську мову).
Р.Хек народився в Спрингфілді в 1931 р., у 23 роки отримав ступінь доктора філософії в Каліфорнійському університеті м. Лос-Анджелес, працював в Цюріху, а наприкінці кар,єри в університеті Делавара, де з 1989 р. після виходу на пенсію залишився почесним професором.
Е. Негіши – уродженець Чанчуня, що зараз належить Китаю, отримав ступінь доктора філософії в Пенсільванському університеті і тривалий час працює професором університету Пердью (штат Індіана).
А.Сузукі народився в м. Мукаві в 1930 р., навчався, отримав ступень доктора і працював професором усе життя до виходу на пенсію в університеті Хоккайдо. Цікавий факт – з 1963 по 1965 р.р. він стажувався у проф. Г .Ч. Брауна в університеті Пердью, тобто там, де працював Е. Негіши (очевидно і коріння їх наукових інтересів єдині).
Що ж розробили ці видатні хіміки? Реакція Хека – це каталізована комплексами паладія реакція сполучення арилгалогенидів з алкенами. Реакція Негіши – це теж сполучення, але вже за участю різних галогенидів із цинкорганічними сполуками, яке катізується нікель- або паладійорганічними речовинами. Реакція Сузукі – це взаємодія вінилборонових кислот з арил- або винилгалогенідами яка теж каталізуєтся комплексами паладію. За цими хімічними термінами ховається інформація, яка незрозуміла неспеціалісту.
Для утворення складних молекул заданої структури хімікам необхідно з,єднувати більш прості молекули за рахунок створення вуглець-вуглець зв,язків між атомами, що знаходяться в строго означеному положенні. Чим більше і складніше цільова сполука, тим важче цю умову витримати. А вищенаведені реакції за участю сполук паладію цю проблему вирішують. Атоми вуглецю по-перше приєднуються до молекул комплексних сполук паладію, а потім вже процес іде далі. Образно кажучи, комплекси паладію виконують функції класичних свах, що підводять тих, що зв’язуються, (у даному разі – реагентів) тільки одним шляхом, ігноруючи деякі інші внутрішні і зовнішні негативні фактори. Це вже дозволило отримати такі складні сполуки, які до цього часу створював тільки найвидатніший хімік на світі – матуся-природа.
Шведська Академія наук вважає, що лауреатами створений «точний і ефективний інструмент, який буде використаний дослідниками всього світу в розробці нових лікарських препаратів і молекул, що використовуються в електронній промисловості». Вважаю, що практичне використання вказаних реакцій цим не обмежується.
Інформація про особисте життя сьогоднішніх лауреатів у літературі відсутня. Але ж завжди цікаво, які риси характеру вчених, що стають лауреатами, відіграють вирішальну роль у їх науковому зростанні, які умови праці цьому сприяють. У хімії, як і в інших природничих науках, працюють колективи вчених. А в цьому випадку (і це не виключення) лауреати - представники різних наукових колективів. Тому при відборі кандидатів на отримання міжнародних премій вельми значущим є суб,єктивний фактор, про що теж цікаво знати.
Мені свого часу пощастило працювати відразу з трьома вченими, тоді ще тільки майбутніми лауреатами Нобелівської премії з хімії 2000р., про що вони й самі не здогадувалися. Тому я хотів би поділитися власними враженнями про цих людей і ту частину мого життя.
У 1972 р. вийшла стаття А. Хигера (фізик) и А. Гарито (хімік-органік) (обидва з Пенсільванського університету) про відкриття нового надпровідника – комплексу ТТF-ТCNQ. І хоча це потім виявилося похибкою авторів (перевірка підтвердила лише екстремальне підвищення електропровідності при низьких температурах), але це сприяло лавинообразному зростанню досліджень у класі органічних комплексів з переносом заряду (пізніше завдяки цьому було таки знайдено декілька надпровідників цього класу). Наш хімік-теоретик, доктор хімічних наук. Ігор Васильович Кривошей при підтримці тодішнього директора ФТІНТу академіка НАНУ Б. Е. Веркина терміново відкрив науково-дослідну лабораторію «Динаміки та структури молекул» при ХНУ і теж включився в ці пошуки. За його завданням я і поїхав до проф. Алана Хігера на 10-місячне стажування у Пенсильванський університет і там потрапив до лабораторії проф. Алана Мак-Дермита. Так сталося, що на початок мого стажування (вересень 1976 р.) А. Хігер відійшов від дослідження комплексів і почав цікавитися провідними властивостями сполук проникнення в неорганічний полімер (SN)x, який свого часу у власній магістерської роботі описав А. Мак-Дермит. Цей полімер дійсно виказав надпровідні властивості, але при дуже замалій температурі - ≈0.03оК, тому робилися досліди з метою підвищення температури переходу у надпровідниковий стан. Так я опинився між фізиком і неорганіком, тому перші місяць-два мене вважали “spy” і у цей час усі співробітники і аспіранти обох професорів перевіряли мої знання з органічної хімії. Це виглядало дуже смішно, тому що всі вони мали вузьку (хоча й глибоку) спеціалізацію, але органічної хімії гарно не знали. Відкриють посібник, щось вичитають і швиденько біжать до мене, доки не забули запитання. А я починаю їм відповідати з такими дрібними деталями, що в них вже зуби ломить від нудьги; я це бачу, але їх не відпускаю, продовжую лекцію (благо, педагогічний досвід був достатній). Так і подолав цю недовіру.
У жовтні на постдок-стажування до проф. А. Мак-Дерміта приїхав Хайдікі Ширакава (з дружиною і двома синами), який у себе в Японії досліджував органічний полімер – поліацетилен (цис і транс-форми), чим і звернув на себе увагу професора. Він відразу почав дослідження наслідків допування йоду у зразки полімерів, які він привіз із собою. Для цього потрібна була якісна вакуумна лабораторія, яка й була у розпорядженні А. Мак-Дерміта. Хайдікі проводив допування, а фізики досліджували електропровідність. Відразу пішли несподівані результати: навіть малі додатки йоду значно підвищували електропровідність поліацетиленів, особисто ціс-ізомерного. За традицією в лабораторії раз на тиждень обговорювалися всі експериментальні дані і проводилися з цього приводу дискусії. А. Мак-Дермит був дуже відомий у США хімік-неорганік, одного часу він очолював відділення неорганічної хімії Американського хімічного товариства. Але тут була хімія поліацетилену, яка значно ближче до органічної хімії. Тому мені довелося в цьому питанні виступати у ролі чорного рецензента: сумніватися, робити зауваження, давати поради щодо експерименту. Професор навіть зробив пропозицію щодо моєї участі в цій роботі, але я відмовився. Вже після мого від»їзду із США (наприкінці червня 1977 р.) з,явилися перші публікації результатів цих досліджень, які підштовхнули інших дослідників на пошук нових органічних полімерів (поліпиролу, поліаніліну, політіофену і т.п.), які теж у певних умовах виявили значну електропровідність. Тому у 2000 р. Нобелівський комітет заслужено нагородив усю трійку вчених із формулюванням «За відкриття провідності у полімерах».
Цих людей я знав особисто, майже кожний день спілкувався з ними, неодноразово бував у них вдома на прийомах, сам приймав їх у себе в двохкімнатному номері, де я мешкав. Це дійсно талановиті люди, але дуже прості у стосунках, мені було легко з ними спілкуватися і на роботі, і вдома. Алан Мак-Дерміт відразу після мого приїзду привіз мені з дому телевізор; а коли я виказав бажання прийняти участь у роботі з,їзду Американського хімічного товариства, він погодився без вагань, але тільки попросив відтермінувати оплату відрядження, бо на той час у нього були кошти тільки за грантом НАТО (а я ж був з СРСР), і розрахувався пізніше. Алан Хігер, який приймав до мене доц. В. Воробйова (декана нашого фізичного факультету) і знав деякі наші звички, полюбляв під час офіційного прийому по декілька разів запрошувати мене у підвальну кімнату, де у нього був бар) на «гру у настільний теніс». Ширакава, коли дізнався, що мені потрібні туристичні карти для 10-денного турне Америкою, за власною ініціативою заїхав до автомобільного клубу, де йому безкоштовно їх дали. Він витратив на мене півгодини, але це дуже здивувало хлопців-американців, що працювали в нашій лабораторії. З ним тільки потрібно було бути обережним у розмові і не торкатися теми Курільських островів. Усі вони не були трудоголіками в нашому розумінні, але до роботи ставилися дуже відповідально. І ще цікаво було бачити, як вони ставилися до нових результатів. З одного боку, про них ніхто не повинен був знати за межами лабораторії, щоб ніхто не зміг їх використати передчасно. А з іншого боку, було опасання, що хтось інший і сам раніше отримує подібні результати. Тому на з,їздах Американського хімічного товариства, яке проходить двічі на рік і збирає до 5000 учасників, А. Мак-Дерміт мав звичку доповідати результати власних досліджень, що він і зробив у березні 1977 р., хоча результати дослідження поліацетилену були ще не повними. Ця його манера мене вражала, але, як кажуть, переможців не судять.
На завершення відзначу, що відбір кандидатів на Нобелівську премію відбувається за принципами, які нагадують мені ті творчі конкурси, що ми зараз бачимо по телебаченню. Тільки на першому етапі в рекомендації (а це дуже серйозний документ, не телефонні дзвінки; одного разу я отримував відповідні бланки, але від несподіванки не встиг в відведений час відповісти на всі запитання, що були в них, заповнити) беруть участь не менш 500 видатних вчених-хіміків світу, а вже потім Нобелівський комітет при Шведській Академії наук вирішує остаточно це питання. Зрозуміло, що завжди є незадоволені, є вчені, що ходять у кандидатах на Премію багато років, і не отримують її, тобто суб,єктивний фактор працює. Але вибір проходить серед дуже талановитих людей і приз вища Нобелівських лауреатів це підтверджують.


Проф. В. ОРЛОВ, завідувач кафедри органічної хімії.