Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

До 205-річчя газети «Харківський університет»

 

Спецкор і Харун. Спогади

 

Від наших  спеціальних кореспондентів «Харківського університету».

Друга половина 1970-х років. Не пам’ятаю вже, хто з нас раніше став співпрацювати із газетою «Харківський університет», але, так чи інакше, ми, дві студентки-першокурсниці філологічного факультету, вирішили спробувати свої сили у журналістиці. Кафедри журналістики тоді на філфаці не було, а нам хотілося реалізуватися творчо. І ми прийшли до редакції університетської газети, що знаходилася там само, де й тепер, на другому поверсі головного корпусу. У кімнаті сиділи три співробітниці: головний редактор Лола Мойсіївна Межова, члени редколегії Тамара Вікторівна Мігуліна та Олена Олексадрівна Нерух – наймолодша з них. Зустріли нас привітно. І почали давати різні завдання: брати інтерв’ю у вчених університету, писати про співробітників та студентів, про роботу підрозділів, висвітлювати прем’єри харківських театрів, відображати успішність на сесіях, їздити до колгоспів, куди направляли на літньо-осінні роботи студентів, та робити репортажі з місця подій.

Крім того, існував тоді в університеті факультет громадських професій, де було відділення журналістики. І там на громадських засадах викладала основи журналістики Лола Моїсеївна. Ми теж пройшли цю школу.

З нашої студентської журналістської практики запам’яталися велике інтерв’ю з завідуючим кафедрою теоретичної хімії Ігорем Васильовичем Кривошеєм, бесіда з головним режисером Харківського драматичного театру імені О. С. Пушкіна Олександром Сергійовичем Барсегяном…

Але особливо яскраві враження залишили наші поїздки до колгоспів. У ті роки не лише студентів, а й «доцентов з кандидатами» (як співав Висоцький) посилали збирати врожай, адже ж «разлагается картофель на полях».

Під час подорожей путівцями Харківщини склався наш тандем. Ми, спеціальні кореспонденти «Харківського університету» Іра Пузанова та Свєта Зайцева, дали собі «підпільні клички»: «Спецкор» та «Харун». Так ми називали один одного під час наших вояжів, а друкувалися під своїми прізвищами. Якісь статті ми писали разом, якісь порізно, спільно написаний матеріал могли підписати чиїмось одним прізвищем, інший – другим, тут проблем не було.

Приїжджаючи до місця роботи студентів, ми, мабуть, поводилися неправильно, з погляду професійних журналістів, але інакше не могли: разом зі студентами збирали врожай та отримували інформацію про те, як ідуть справи на місцях. Тоді існували змагання між курсами та факультетами: хто більше ящиків овочів збере, і про переможця повідомлялося у газеті.

Запам’яталися два випадки із цієї нашої «колгоспної» епопеї.

У редакції ми отримали відомості, що курс філфаку, куратором якого був доцент Володимир Васильович Левитський, весь час дає дуже високі показники, і редакція просила перевірити інформацію на місці. Приїхавши до колгоспу, ми разом із цим курсом збирали помідори, на власні очі бачили, що відбувається. І що ви думаєте? Так і виявилося! Темп роботи загону був дуже високий. Знову денну норму студенти перевиконали. У чому тут була справа? Може, у привабливості викладача, який ними керував і перед яким студентки хотіли показати себе з найкращого боку? В. В. Левитський теж працював у полі разом зі своїм загоном: виносив із хлопцями до дороги ящики з помідорами.

Ми й самі ставилися до Володимира Васильовича з великою симпатією, і нам хотілося привернути його увагу до нашої замітки. І ось у статті-звіті про загін переможців було вміщено такий пасаж: «Студентки збирали врожай так швидко, що бригада вантажників на чолі с доц. В. В. Левитським не встигала виносити ящики з поля».

Пізніше у розмові з Володимиром Васильовичем з’ясувалося, що він та його колеги оцінили жарт, і потім співробітники довго його «підколювали»: «Що ж Ви так погано працювали – не встигали виносити ящики?» (У сталінські часи, як зауважив Володимир Васильович напівжартома, цей оборот могли розцінити як компромат. Добре, що ці часи позаду. А про Вас, Володимире Васильовичу, залишилися у всіх нас, випускників, найсвітліші спогади. Жаль, ось уже рік, як Вас немає з нами…)

Другий випадок, що запам’ятався, був пов’язаний з Людмилою Георгіївною Бояровою, молодою та улюбленою викладачкою кафедри української мови. Її загін зробив великий ривок і зайняв перше місце серед інших загонів. Чи це було збігом обставин, чи наше припущення виявилося вірним, але у статті ми написали: «На честь дня народження Л. Г. Боярової її загін вирвався уперед та зайняв перше місце». Людмила Георгіївна, будучи скромною людиною, дуже на нас сердилася, що ми «на весь світ» повідомили про її день народження. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить – не впіймаєшь. А Людмила Георгіївна і донині залишаеться красивою, молодою та чарівною жінкою.

Усі роки нашої співпраці з газетою згадуються із великою теплотою. Немає вже ні Лоли Мойсіївни, ні Тамари Вікторівни. А Олена Олександрівна тепер – головний редактор газети.

Це був дивовижний час, коли ми вчилися, творили, усміхалися життю, а життя усміхалося нам. Ми не пов’язали свої долі з журналістикою, хоч і хотіли. Час, коли ми закінчили університет і відпрацювали за розподілом, припав на початок 1980-х, на «часи мовчання», коли в пресі не можна було говорити правду. Про свободу слова не йшлося. І ми вибрали інші професії: Іра стала викладачем, я – бібліотечним працівником. Але той запас світла та тепла, який ми отримали в молодості, під час навчання в улюбленому виші, під час роботи в улюбленій газеті, не дає нам і тепер, за часів тяжких випробувань, сумувати та опускати руки.

Світлана ЗАЙЦЕВА (Глібицька).

 

 

Що зігріває Харуна та Спецкора

«Журналіст – це людина, яка потім знала заздалегідь…» Це парадоксальне висловлювання Карла Клауса добре відображає дивну суть журналістських стосунків із часом. Для представників другої найдавнішої професії часу завжди не вистачає, але чим більше його не вистачає, тим цікавіше виявляється експромт. З іншого боку, в момент роботи, наприклад, під час створення статті, часто виникає відчуття, що час ніби зупиняється, і події бачаться укрупнено, щоб їх можна було зрозуміти і відчути. Одним словом, погляд назад, погляд уперед, погляд із боку, вдих із майбутнього, видих у минуле…

Крізь дірку в часі я бачу дві самотні фігурки, що блукають недоубраним колгоспним полем. Високе небо, втомлене осіннє сонце, стерня, що згоріла, дні, які зменшуються… І нескінченний простір, величезний відкритий горизонт, такий незвичний для міського жителя… Все, як мало бути в добрі старі часи, коли студенти приїжджали на збирання овочів у навколишні колгоспи та радгоспи. Часто було там важко, холодно, хотілося відпочити, зігрітися, хотілося додому. Але ніколи не було самотньо, не було нудно, не було нецікаво. Напевно, тому ми не зустрічали ще жодної людини, яка б не згадувала ті часи з дитячою радістю.

Удвох ми брели полем у ледь наміченому напрямку, питаючи у зустрічних і поперечних дорогу. Ми зупиняли «попутки», хоча головний редактор суворо заборонила розмовляти з невідомими людьми, під’їжджати попутним транспортом, посилаючись на те, що недавно десь когось убили. З властивою молодості безтурботністю ми були впевнені, що вже з нами точно такого не станеться. Ми не чекали нічого поганого від людей, і, можливо, тому нам траплялися чудові водії, які робили гачок, але підвозили нас, а працівники ферм розповідали нам про тутешні порядки. Взагалі, це було зовсім інше, не міське життя, і ми вбирали його кожною клітиною. Ці люди, подібно Микулі Селяниновичу, несли у своїх сумах «тягу земну». Вони були небагатослівні, не вміли говорити красиво, але в них була така приголомшлива здорова, справжня життєва основа!

Чому нам подобалося працювати кореспондентами?! Тому, мабуть, що з випадкових і невипадкових зустрічей, з пісень біля вогнища, з розмов з новими друзями, зі збирання курних буряків і викопування з-під снігу мерзлої капусти народжувалася величезна панорама життя-буття, в якому кожен мав своє місце. При цьому дивовижне відчуття мандрівництва, коли ти прослизаєш з одного простору в інший, і споглядаєш це життя, і чманієш від потужності емоційних потоків, які валять від людей, від дерев, від трави, від свіжозораної землі… Таке, напевно, буває тільки в юності, і дуже шкода…

Как прекрасная чаша твой стан…

Рот – рубин раскаленный…

Если б я был турецкий султан,

Я бы взял тебя в жены…

Ми досі пам’ятаємо початок цієї студентської пісні, заспіваної нам радіофізиками. Колгоспне життя зближало людей, бо кожен ніби торкався початкових основ буття. І доценти, і професори співали її біля багаття разом із усіма, і дитячою радістю висвітлювалися їхні обличчя…

А потім у нас був новий шлях. Ми розлучалися з одногрупниками та новими друзями, з викладачами філфаку та фізфаку і знову вирушали на пошуки іншого колгоспу – до біологів, хіміків, економістів.

Ви, можливо, скажете:

– Який жах! Ну не сиділося ж на одному місці!

А ми відповімо:

– Яке щастя! Адже кожного дня – нові люди, нові зустрічі!

 

До певної міри ми були ексклюзивними. Тобто були студентами, які не встигали набридати, сидячи на одному місці. Тому всюди нас зустрічали радісно. Сьогодні – радіофізики, завтра – геологи, післязавтра – математики. Всі були дуже різними, адже професійні уподобання накладають на людину свій шарм, і завжди цікаво поспілкуватись із представником «іншої планети».

Тільки зараз ми розуміємо, які були вільні і щасливі тоді. Начебто ми залишили там велике тепле багаття. Відчуття дружньої любові до всього світу живе у нас і досі. Воно було закладено в ту кореспондентську епоху і зігріває нас, Харуна та Спецкора, дотепер.

 

Ірина ПУЗАНОВА-Красикова.