І професор був першокурсником!
«Щасливий, що моє життя - в Каразінському!» - проф. І. М. В’ЮНИК, завідувач кафедри неорганічної хімії
- Я народився у селі Мурафа Харківської області, Краснокутського району. Дитинство моє у 30-ті роки минулого століття було босим, голодним: тато загинув на війні, а ми з мамою та сестрою виживали, як могли. Я мріяв стати військовим, як тато. У 13 років зі мною трапилася неприємна ситуація, я потрапив на міну, яких залишилося багато по війні... Було дуже сильно травмовано руку та ногу. Тоді я зрозумів остаточно, що потрібно вчитися, набувати мирної професії. А вчитися та ходити до школи я любив. Хімію просто обожнював. І викладач хімії Марія Іванівна - був відмінним вчителем. Я мав справжнього наставника, директора школи Антона Захаровича, який і допоміг мені підготуватися та вступити до Харківського університету. І я вступив! У мене вийшло!!!
Моє студентське життя розпочалося у 1957 р. Складав п`ять іспитів: українську мову, математику, фізику, хімію та німецьку мову. Із п`яти предметів - отримав 22 балів ( максимальний бал – 25). Першу лекцію з неорганічної хімії читав декан хімічного факультету. Нам дуже сподобалося! А сьогодні я читаю цей курс. Набір складав 50 студентів, дві групи. Жив я у гуртожитку, на Леніна 20… Прекрасний був час!
А здружив нас колгосп: нам дуже подобалося їздити до колгоспу, збирати врожай, було весело! Там я познайомився зі своїми друзями, які залишилися на все життя: Юрій Кірюхін, Михайло Соломакін, Людмила Куксенко (Людмила пізніше стала моєю дружиною). Отож, університет подарував і друзів, і кохану дружину, знання, неповторне життя. Щасливий, що воно проходить у нашому університеті.
– - Так Ви зустріли свою дружину в студентські роки?
- Так, і сьогодні разом! Познайомилися ми з Людмилою на третьому курсі університету, почали зустрічатися. На першому курсі навчання мені було не до почуттів та кохання, бо на першому місці був університет та знання. Я коли зрозумів, що я вже сильний студент, який багато чого розуміє, знає і може навчити слабшого, от тоді зміг дозволити собі закохатися…
Звичайно, всі роки навчання я постійно допомагав мамі і завжди підробляв, старався привезти якусь копійчину, тому працював: розвантажував вагони з вугіллям, дровами, цементом (після цементу потім відмивалися по тижню - цемент був і в вухах, і в носі!). За ніч можна було заробити 100 рублів, а стипендія була 22,50. Тоді відсотків 70%-80% студентів із усієї групи отримували стипендії, а зараз і 40%-ка відсотків немає. Ходили на Москалівку, на склад-холодильник: сортували продукти та перебирали. Пам`ятаю, розвантажували бочки з медом і вийшло у хлопців так, що вони одну розбили! Так ми наїлися того меду вдосталь!!! А один раз розвантажували бочки з рибою, так нам потім і риби дали, їли ще декілька тижнів, у найрізноманітніших варіантах приготування.
Що ще? Додому хотілося завжди! Аж доки у мене не з`явилася своя родина, я постійно сумував за батьківським домом. Старався їздити кожної суботи, бо їхати не так далеко, а мама завжди чекала на мене. Завершив навчання. Диплом писав у того ж викладача, який читав першу лекцію. Працювати пішов до інституту Низьких температур, бо пообіцяли квартиру. Через два роки я її отримав, як молодий спеціаліст, а далі була аспірантура, наука, у 1967 - почав викладати і до цього часу працюю в університеті ім. В.Н.Каразіна.
– - Чи відрізняються студенти вчорашні від теперішніх?
- Перше, бажанням вчитися. Тоді кожен, хто приходив до університету, мріяв вчитися. Існувала прекрасна молодіжна організація – комсомол. Кожен слабкий студент міг розраховувати на підтримку сильного студента. Кожен прагнув допомогти та підказати слабшому. Я також допомагав слабшому упродовж двох років, поки той не став міцнішати у своїх знаннях… Мій син закінчив радіофізичний факультет, захистив кандидатську дисертацію (вивчав таке явище, як плащі невидимості). Зараз займається науковою діяльністю. А сьогоднішнім першокурсникам бажаю: добре навчайтеся!
Ю.БРЕГ.