Вівторок, травня 24, 2022

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

22 червня 1941 р.

 

Війна, що була Великою Вітчизняною…

ВІД РЕДАКЦІЇ. Задля цього матеріалу першокурсниця Юля ПОВАР вирушила із Харкова до села Вищетарасівка, що в Дніпропетровській області, де живуть її бабуся і дідусь. Вони народились уже в повоєнні роки, але цю історію вони знають від своїх батьків. А Юля, їх онучка, переповість її нам, бо ці події навіки закарбовані у  пам’яті про тих,  – звичайних українців, чиї долі пройшли через  жахи Великої, неймовірно страшної  війни в історії Людства,  та велич нашої Перемоги над нацизмом і фашизмом.

…22 червня 1941 рік. Минуло 80 років від того страшного дня – початку Великої Вітчизняної війни. У бабусі в шухлядці я знайшла таку неймовірну фотографію: це я із моїми прадідусем та прабабусею. Їх уже давно немає в живих, але їхній образ із моїх дитячих спогадів назавжди зберігся в моїй пам’яті.

Батько мого дідуся народився 30 березня 1927 року – на Теплого Олексія, тому і назвали його на честь цього святого, але в розмовах його кличуть Льонею, прізвище у нього – Гайдаров. Жив у селі Старе Яковлеве. До школи ходив в інше село, вчився добре. Голоду прадід не пам’ятав, адже був малим, тому нічого про це і не розповідав, але згадував, що все одно скрута була: одежі не вистачало, їжі було мало, але людей добре виручали Дніпровські плавні та річка. Там водилося дуже багато риби і можна було назбирати яєць диких качок. Так голод і пережили.

Коли розпочалась Вітчизняна війна, прадіду було 14 років. Він казав, що через короткий час уже й німці з’явилися. Вони назначили старосту села, керуючого радгоспом, поліцаїв і поїхали далі. В основному окупанти змушували людей служити на них, але були й такі, хто сам погоджувався. А колгоспи які були, такі й залишилися. Фашисти забирали із села все, тому населення жило надголодь.

Коли восени 1943 року радянські війська стали поступово визволяти землі, то німці почали посилено вивозити людей до Німеччини – працювати. Спочатку вели етапами із Дніпропетровської області до Миколаївської. На ніч полонених, серед яких був і мій прадідусь, заганяли до табору, обгородженого колючим дротом, а потім знову вели цілими колонами до наступного табору. У Льоні в той час були чоботи, так німці їх зняли й дали дерев’яні колодки, на які багно налипало так, що не було сили йти. Тоді хлопець попросив у німця: «Пане, візьми, бо не можу йти». Той посадив юнака на бричку та трохи підвіз.

Коли людей пригнали на станцію «Чортомлик», то почали грузити їх до потяга. Вагони закривали та обмотували дротом, але хтось із полонених заховав та проніс невеликого ножика. Вони зробили діру у вагоні й відкрили двері так, щоб тільки боком можна було одному пролізти. І почали сипатись люди, як гільзи із кулемету. Льоня також вистрибнув та перебив ключицю, бо вдарився об телеграфний стовп. Він спочатку сховався у кукурудзі, а потім прибився працювати до найближчого колгоспу за хабар кукурудзяним самогоном старості.

У тому колгоспі люди жили в землянках, бо у хатах - німці. Коли окупанти зрозуміли, що скоро прийдуть визволителі, вони почали влаштовувати облави на землянки, забирали під чисту чоловіків та молодих жінок. Мій прадід переховувався в одної жінки, яка мала такого ж 16-річного сина. На ніч хлопців ховали під ліжками та закладали гарбузами, а вдень вони ховалися у ріллі: лягали й не ворушились, бо в рівному степу видно все, як на долоні. Якби фашист помітив, то підійшов би і, не питаючи, хто ти є і що тут робиш, убив – і все.

І коли в черговий раз Льоня лежав під  ліжком, захований за гарбузами, а його друг Михайло – під іншим, то почув перед ранком, що мати хлопця плаче навзрид. Прадід подумав, що німці знайшли Михайла і тепер забирають його. Однак жінка закричала: «Вилазьте, хлопці, наші прийшли».

То прийшла радянська розвідка: солдати в кожушках та з вівчарками. Наказали людям гріти воду, бо передова скоро прийде. Навіть їсти не просили, тільки окріп потрібен був, щоб помитися.

Передова прийшла, німці сполошилися. Наступне село (ще окуповане) знаходилось в 4 кілометрах, звідти чулися постріли. Командир сказав нікому не виходити, поки вони не розберуться з фашистами. Тільки-но солдати крикнули «гура», німці повтікали із того села.

Після визволення Льоня направився у Старе Яковлеве. Казав, що не мав тоді одежі, штани порвалися й розлізлися. Хтось сказав, що неподалік був бій. Хлопець пройшовся по окопах, але солдати були вже роздягнуті. Знайшов тільки на добровольцеві зелені шаровари, один чобіт та один черевик. Надягнув, що було, та отак і дійшов додому.

Юлія ПОВАР, ЛЖ-11