Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Honoris causa. Випускник – наша гордість!

 

Академік В. О.  МАРЧЕНКО: «Харківський університет дав мені більше, ніж я йому…»

ВІД РЕДАКЦІЇ. Кореспондентам газети «Харківський університет»  пощастило  побувати на гостинах у знаного академіка, провідного вченого світу, який випередив час, розв’язавши важливі, складні задачі математичної фізики - В. О. МАРЧЕНКА!


98 років безкорисного служіння науці! Людина подвигу!

Обернені задачі спектральної теорії, викладені Володимиром Олександровичем  в його монографіях ще у 60-х, опубліковані в Україні та за кордоном,  користуються широкою популярністю і цитуються повсюдно!  Він - людина-епоха, людина-явище, зразок щирої відданості науці,  патріот свого народу! Його  видатні наукові досягнення широко відомі у математичних колах всього світу і їх важко перерахувати в одній статті. Лауреат Ленінської премії (1962), Державної премії України в галузі науки і техніки (1989), премій ім. М.М.Крилова (1983), ім. М.М.Боголюбова (1996) і їм. М.О.Лаврентьєва (2007) НАН України. Нагороджений двома орденами Трудового червоного прапора (1967, 1982), орденами Ярослава Мудрого V (2002) і IV (2007) ступенів, Золотою медаллю імені В.І.Вернадського НАН України (2010).  Він є академіком Національної академії наук України і Російської академії наук,  Академії наук СРСР (1969 - 1987 р.),  почесним доктором Паризького, Петербурзького, Харківського університетів, членом Норвезького королівського товариства наук і літератури. Автором понад 130 наукових публікацій, в тому числі 12 монографій. У 2007 р. В.О.Марченко був удостоєний звання "Почесного громадянина Харківської області". І ось я -  за одним столом із геніальним творцем математики, харків’янином, який змінив світ, науку. А найпочесніше і найприємніше: нас об’єднує  Харківський університет!  Поруч - дружина Лариса Семенівна, також випускниця математичного відділення Харківського університету  разом з Володимиром Олександровичем,  - вони і запросили мене у такий небезпечний час пандемії,  кореспондента газети «Харківський університет»,  до себе  на гостини. Лариса Семенівна щиро зазначила, що для родини Марченків люди з рідного університету – це радість. Володимир Олександрович - випускник Харківського університету, якому присвятив все своє життя. Впродовж багатьох років читав лекції у Харківському університеті, приділяючи особливу увагу підготовці наукових кадрів. Серед його учнів - кандидати і доктори наук, два академіка НАН України. Велику увагу професор приділяє організації математичної науки в Харкові, і до сьогодні у себе на квартирі консультує вчених-математиків, молодих науковців. А Володимиру Олександровичу, дай Боже здоров’я,  влітку виповнилося - 98!

Формула успіху та довголіття від академіка В. О. МАРЧЕНКА

…Поділюся враженнями. Я - у гостях у справжньої інтелігентної родини. Стриманість, тактовність, шанобливість, гарні манери – це все відчутно в кожному слові Марченків. Довгі дерев’яні книжкові шафи, настінний величезний вінтажний годинник з маятником напроти столу, лаконічно бемкає щогодини, чорно-білі сімейні фото дітей,  внуків і правнуків посміхаються  з-поміж книг родинним теплом. Панує затишок, тут час має зовсім інший вимір, він переміщує нас у світ ідей, у пошук математичних істин…

- Володимире Олександровичу, з чого почався ваш Харківський університет?

- Ще школярем мені пощастило потрапити в лабораторії  фізичного факультету  Харківського університету.  Я тоді був учасником перших олімпіад, які організовував в 38-39-х роках Наум Ілліч Ахієзер. Вірніше, це була вже не перша олімпіада, адже перша проводилася, здається,  на кілька  років раніше, і у ній брав участь О. В. Погорєлов. Саме під час олімпіад університет, фізика так сильно вплинули на мене, і я був переконаний, що навчатися тут - це фантастично  нереальна мрія!  І ця мрія стати фізиком вела мене життєвими шляхами! Однак обрав я спочатку Ленінградський університет, тому що моя мама звідти родом, сестра там проживала. У Ленінградському університеті враховувалися усі шкільні перемоги на олімпіадах, був менший конкурс, навіть, ніж у Харкові! Провчився я там два  з половиною роки до війни, до блокади Ленінграду.  У 43-му, відразу після звільнення Харкова, після окупації, буквально за кілька місяців дуже швидко університет відновив роботу. І я  в один з перших днів, коли було можна, пішов відновлюватися в навчанні. Приймав мене тоді особисто наш ректор І. М. Буланкін. Пам’ятаю,  як Іван Миколайович серйозно допитувався, чому я хочу навчатися саме тут і саме на фізиці,  вислухавши мою наполегливу промову,  порадив мені обрати математику. І я дослухався його порад, про що ніколи не пожалкував! Поновили мене того ж 43-го на математичному факультеті. У повоєнні роки університет не отоплювався, мерехтіла буржуйка, навколо якої ми юрбилися.  Голодний, холодний час. Але навіть попри повоєнні труднощі гріють душу спогади про університетських людей,  усі тодішні співробітники настільки самовіддано віддавали свої сили для блага університету, що  і сьогодні кажу: «Низький їм уклін». Чого лише варті лекції з геометрії  Петра Макаровича Дармостука, з математики  Наума Ілліча Ахієзера! Інтерес зближує людей миттєво! Але треба мати і талант, аби зацікавити математика-початківця. Тож мені дуже пощастило, що мене оточували університетські люди, науковці з великої літери! Приклад дивовижного самовідданого служіння університету -  Анастасія Титівна, яка допомагала нам, студентам, у всьому.  Це було перше приємне враження, що я потрапив в університетське коло людей з такими ж інтересами.

- А якими тоді були інтереси, мрії у Ваших однолітків, чим жила повоєнна молодь?

- Коли у 45-му я закінчував навчання в університеті, американці вже скинули ядерну бомбу на Хіросіму… це сколихнуло весь світ. Сильно ця подія вплинула і на мене, і на моїх товаришів. Ми тоді були єдині духом, ідеями, одностайні, не мали ніяких політичних розбіжностей. А мали величезний інтерес, викликаний відкриттям нової ядерної реакції.  Нас єднало бажання наукових відкриттів.  Тоді наука, обіймала найвище становище в суспільстві і в Харкові, і в усьому світі, яке потім вона вже ніколи не посідала.

- Саме тому Ви і вирішили присвятити себе науці, Харкову, математиці?

-  Так, я вступив до аспірантури Харківського університету  до Н. С. Ландкофа, який займався зі мною та моїми однокурсниками (нас було п’ятеро) з великим ентузіазмом.  Завдяки Самуїлу Наумовичу я вперше тоді усвідомив, що таке математика.  Пам’ятаю, як на випускних іспитах  я радився з видатним  Н. І. Ахієзером, який запитав мене, чи залишуся я в Харкові і що я думаю про теорію апроксимації. На що я йому відповів, що це допоміжна математика. Він засміявся тоді і відказав, що теорія апроксимації - не прикладна математика, а така, що займається нетрадиційними питаннями для більшості вчених. Одні вважають, що математика – це обчислення та й годі, а насправді  математика – це метод дослідження, що застосовується всюди. Вся природа розмовляє мовою математиків.  Перші мої  роботи відносилися до теорії апроксимації.  Кандидатську дисертацію з теорії апроксимації  "Методи підсумовування узагальнених рядів Фур'є" я захистив достроково у 1948 р. І по-справжньому поринув у безмежний світ математики!  Віддалився від фізики, від мрії займатися атомною бомбою. Закохався навіки у математику, у Харківський університет, з якими не розлучаюся і до сьогодні.

-  Ви - Почесний доктор Харківського університету, як оцінюєте це звання?

- Завжди відчуваю велику повагу, вдячність. Бо Харківський університет дав мені більше, ніж я йому. Харківський університет назавжди залишив незабутні враження, передусім, людьми, відданими роботі і науці.

- Що, Вас захоплює, окрім науки, додає наснаги?

- Родина, рідні. Раніше вів активний спосіб життя - походи, лижі, байдарки. З віком менше виходжу на вулицю. Слухаю аудіокниги науково-популярного характеру.

- Чого б Ви не хотіли бачити у майбутньому? Що для Вас є неприйнятним?

- Я дуже хвилююся за університет, за науку в цілому. Зараз у всьому світі падає інтерес до науки, розмивається система освіти.  Наука носить комерційний характер, підживлюючи цим лженаукові напрямки. Це небезпечна річ. Я на власному досвіді переконався, що одна людина не може працювати, їй потрібне оточення однодумців, зацікавлених спільними питаннями. Створення штучно насаджених наукових шкіл, що практикувалося у всі періоди – ні до чого не призвели.  А щоб розвивалася наука – потрібно старше покоління вчених, підтримка традиційних наукових шкіл. І без цього не можна будувати майбутнього!

- Що у вас викликає оптимізм, що додає енергії стільки років працювати?

- Інколи оптимізм виникає спонтанно, там де його і не шукаєш. Інтерес до роботи залишається, і коли вдається якийсь результат – отримую заряд оптимізму. Адже математика - галузь невтомного пошуку і важкої до самозабуття праці. А взагалі я - не оптиміст! І це добре для науки.

- Розкрийте секрет успіху, як стати академіком, видатним науковцем?

- Щоб стати академіком треба будувати кар’єру в сфері науки. А щоб стати видатним вченим – перша умова – інтерес до непізнаного! Не модне нині слово – безкорисний інтерес до науки! Звичайно, необхідно багато вчитися, багато працювати, досліджувати, знаходити нове. Формула успіху почне працювати саме тоді, коли почнете працювати Ви! У справжнього вченого, як у поета, наука йде від серця. А коли ти розраховуєш тільки на медалі та звання – нічого не вийде.

- Наша газета багато публікує  про наукове довголіття. Ваша порада: як прожити до ста років?

- Звичайно, довге життя залежить від здоров’я та генетичного потенціалу, але, на мою думку,  найголовніше -  не втратити інтерес до роботи. Саме захоплення наукою, бажання працювати запалює мій  інтерес до життя!

- Володимире Олександровичу, скажіть кілька слів нашим студентам, аспірантам. Щоб Ви побажали нашій молоді та Харківському університету?

- Хочете бути успішними – УЧІТЬСЯ! Хочете бути науковцями - пишіть дисертації, досліджуйте, але від щирого бажання пізнавати невідоме.  А Харківському університету бажаю вижити у нелегкий час. Це дуже важливо для Харкова, для майбутніх поколінь, щоб університет жив і процвітав!

МАРЧЕНКО і його дар божий

У стінах Каразінського університету на кафедрі математики і інформатики я зустрілася з проф. В. О. ЗОЛОТАРЬОВИМ, який знає Володимира Олександровича ще зі студентської лави і регулярно з ним  спілкується. Володимир Олексійович: – З Володимиром Олександровичем вперше познайомився студентом у 70-х, він читав блискучі лекції з математичної фізики, неформально, занурюючи в саму суть. І як лектор, і як математик-дослідник – він унікальний. Математика – широка галузь науки, тому наші шляхи перетнулися вже як у колег в наукових дискусіях.  У кожного своя кухня,  призма світобачення. Через особистісну призму власне і виникають задачі, розуміння їх та розв’язки. Саме завдяки своїй особливій призмі світобачення свого часу  Володимир Олександрович розв’язав ряд складних задач, які стояли перед вченими. Він запропонував метод обернених задач розсіювання, що полягає в тому, як за даними розсіювання визначити, що відбувається з явищем. До прикладу, якщо ви хочете подивитися, що знаходиться в шкатулці, ви відкриваєте і дивитеся. З виникненням квантової механіки, як відкрити та подивитися, що відбувається в атомному ядрі? Це ж не шкатулка. Як проаналізувати? За методом Марченка (МОЗ)  за даними  розсіювання стає зрозумілим, що у ядрі. Пряма задача – підрахувати, як розсіюється, а обернена – подивитися що знаходиться  в середині. МОЗ – метод оберненої задачі – приніс В. О. Марченку шалене визнання, адже ним користувалися у різних галузях математики та фізики.  На рахунку вченого багато інших відкриттів, досліджень, вихованців. Як сказав Лао-цзи,  багато приходять і дивляться, а побачити можуть – одиниці. Вміння бачити суть явища – дар божий, притаманний видатному математику, науковцю  академіку  В. О. Марченку!

Ліна ТИМАРСЬКА, наш спецкор.