Неділя, травня 29, 2022

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Люди. Події. Століття…

 

100 років робітфаку

ВІД РЕДАКЦІЇ. 100 років тому у вересні 1920 р. вийшов декрет  СНК РРФСР "Про робітничі  факультети" – скорочено «робітфак», навчальний заклад для підготовки робітників та селян для вступу до вузів.  Робітфаками також іменували і  підготовчі відділення вузів, створених  в 1970-1980-е рр. для цільового прийому робітничої та сільської молоді.  Упродовж  всього року, як ви помітили, ми писали про «робітфак»  Каразінського, та про його випускників – гордість Каразінського! Сьогодні – наступний текст із теми: ОСОБИСТОСТІ.

Особистості: Сергій Володимирович Д’ЯЧКОВ

ВІД РЕДАКЦІЇ. Підготовчі курси, або як їх називали за старою пам’яттю “робітфак” знаходилися за адресою: проспект Леніна, 20, а зараз у цій будівлі розміщений університетський ліцей, де ростуть та навчаються діти, багато з яких у майбутньому стануть студентами-каразінцями. Цікаво, що директор ліцею - сам колишній робітфаківець. Ось так замкнулося коло.


Д’ЯЧКОВ Сергій Володимирович, директор Харківського університетського ліцею, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків історичного факультету ХНУ:

- Я виріс у робітничій родині. Мама була кранівницею в ковальському цеху заводу “Серп і Молот”, а тато працював монтажником на заводі “Електроважмаш”. У школі відчув потяг до гуманітарних наук. Був активним і свідомим комсомольцем, у 1975 році вступав на відділення політекономії економічного факультету ХДУ. Тоді навчання тут мало чітко виражене ідеологічне наповнення. На першому ж вступному екзамені з математики мене вигнали з аудиторії за шпору-підказку сержанту прикордоннику. Тому восени пішов служити замість нього, під час служби вдалося перечитати всі програмні твори з російської та української літератури, і від політекономії я прийшов до Історії.

У мене не було ніяких сумнівів з приводу того, що серйозну і глибоку гуманітарну освіту в нашому місті можна отримати лише в ХДУ, тож пішов до університету другого дня після демобілізації. У величезній будівлі університету одразу ж “загубився”. Не пам’ятаю, яким чином опинився на історичному факультеті, де мене “підібрав” Володимир Михайлович Духопельников, який і підказав, де знайти робітфак. Чомусь цей епізод запам’ятали і я, і він…

У перші дні 1978 р. я останнім прийшов у групу робітфаківців-істориків. Народ у групі був серйозний, “дорослий” (від 20 до 36 років). Ми мали перекривати величезні порожнечі в знаннях зі шкільної програми, але вчилися захлинаючись, дружньо та весело. “Вхідний диктант” з російської мови я написав із 38 помилками, але однокашники заспокоїли мене, повідомили, що я далеко не рекордсмен.

Із вдячністю згадую нашого куратора Анатолія Федотовича Репринцева. Історик від Бога. Запам’яталися його глибокі, але зрозумілі та цікаві лекції. На колоквіумах, які він влаштовував, розгорялися палкі дискусії та словесні баталії. Тепер я розумію, що ті колоквіуми мали не тільки навчальне наповнення, - “Федотич” знімав з нас армійську скутість, “розв’язував нам язики” -  адже ми гуманітарії.

На мій погляд, випуск істориків-робітфаківців 1978 року був, безперечно, успішним. Зараз серед нас кілька професорів, народний депутат України, високі чини в силових структурах та на кордоні, відмінні педагоги і просто гарні люди. Ми шануємо один одного та вірні нашій робітфаківській дружбі.

Випускні іспити в червні 1978 року я склав на “відмінно”. Щоб не сидіти на шиї в батьків, два місяці клав асфальт на дорогах Харківщини. У вересні перший курс істфаку відправили збирати картоплю на колгоспних полях Вовчанського району. Так почалася “повноцінне” університетське життя.

Після університету викладав у школі, писав дисертацію. У 1988 році перейшов на роботу до університету на рідну кафедру історії стародавнього світу і середніх віків, керував археологічною експедицією, але продовжував працювати у школі. У моєму житті середня та вища школа переплелися дуже міцно. Тому, коли мені в 2000 році запропонували обійняти посаду директора університетського ліцею, я не роздумував і вважав такий життєвий поворот цілком закономірним та бажаним.

Серед викладачів у моєму підпорядкуванні опинилися Тамара Олексіївна Валійова та Ірина Костянтинівна Шабанова, які навчали мене мові та літературі. Такі яскраві, глибокі, інтелігентні, беззавітно віддані своїй справі  Педагоги можливі лише в університетському світі. І я щасливий, що наш ліцей став частинкою цього соціуму.

Будівля на проспекті Науки, 20 у моєму житті пов’язана також з військовою кафедрою, де ми, студенти-історики, вчилися військовій справі. Місце для ліцею було обране дуже вдало. У будівлі панує особливий університетський дух ще з тих часів, коли після війни тут відкрили “елітний” університетський гуртожиток, у якому жили студенти-філологи, а також сім’ї викладачів. Багато бабусь та дідусів наших ліцеїстів розповідали мені про своє життя в гуртожитку. Хтось радів цій “естафеті поколінь”, інші раділи тій обставині, що класна кімната онука розташована в колишній ленінській кімнаті. На третій сторінці щоденника ліцеїста ми згадуємо ту історію “будинки, у яких ми живемо”. Одного разу до мене на прийом прийшов глибоко і заслужено шанований професор університету, який запевняв мене, що його онучка, продовжуючи сімейну традицію, повинна вчитися в університетському ліцеї. Я дивився на цю людину і згадував, як ще молодим доцентом, він вигнав мене зі вступного іспиту. Я вдячний йому за те, що він, сам того не розуміючи, цілком змінив моє життя, яка пройшла шляхом через робітфак, історичний факультет і ліцей. А його онучка успішно закінчила ліцей, потім - університет, і гідно продовжує сімейну династію.

Ось так  цілком природним шляхом у будівлі на проспекті Науки, 20 переплелися долі людей і установ, об’єднаних УНІВЕРСИТЕТОМ.

Анна УДНІКОВА, наш кор.