Вівторок, грудня 06, 2022

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Ювілеї

Жива легенда сучасності

ВІД РЕДАКЦІЇ: 19 березня перлина сучасної української літератури відзначить своє 90-річчя. Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда… Часом різка та гостра, але завжди з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору. Усе це про неї – про Ліну КОСТЕНКО.

Моє знайомство з творчістю Ліни Василівни почалося зі збірки віршів «Бузиновий цар», яку мама чи не щодня читала мені на ніч в дитинстві. Я пам’ятаю, як я зраділа, коли в другому класі на сторінках «Читанки» побачила знайомі рядки про бузинового царя з «волохатими бровами»... Своїм життям та творчістю геніальна письменниця заслужила титул «сумління» нашої нації.

…Ліна Василівна народилася в сім'ї вчителів в м. Ржищеві на Київщині. Свої перші вірші вона випустила вже у 16 років. Дебютною була збірка поезій «Проміння землі» , потім –  збірки «Вітрила» та «Мандрівки серця». Це було кохання з першого рядка – поетесі відразу вдалося завоювати любов та повагу українців. А потім понад півтора десятиліття не публікувалися її твори, а ім'я поетеси не згадувалося в жодних літературних оглядах і статтях..

…1977 року публікацією збірки віршів «Над берегами вічної ріки» відбулося довгоочікуване повернення письменниці.  Ще за два роки світ побачив історичний роман у віршах «Маруся Чурай. За цей роман та збірку «Неповторність» її удостоїли Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевчена. Ліна Василівна має чимало регалій, які стосуються як літературного, так і громадського життя письменниці. Однак, навряд чи, більшість з них мають для неї хоча б якесь значення. 15 років тому на свій день народження Ліна Василівна відмовилась прийняти звання Героя України від президента Віктора Ющенка. Фразі «Політичної біжутерії не ношу» судилося стати афоризмом.

Твори Костенко завжди були вірною зброєю письменниці у боротьбі з неправдою, показовістю і пристосуванством. Яку роботу не візьмеш, а зачіпає за душу: хоч-не-хоч, а починаєш думати, мріяти, діяти…

Поезія Ліни Василівни –  м'яка і жіночна. Кохання, на думку поетеси, — це найбільший самовияв людини, найбільша самореалізація, найкращий плід людської душі і серця. Ліна Костенко завжди мала чітку громадянську позицію.  У творчому доробку Ліни Костенко не знайдеш плакатних патріотичних віршів, не знайдеш гасел, та й слово «Україна» вживається не часто. Але в цей  же час у підтексті майже кожна поезія письменниці є високодуховною і патріотичною. Ліна Костенко народилася ранньою весною, коли життя починає вирувати на повну силу, і це не випадково. Вона всією своєю творчістю, своїм героїчним життям утверджує Любов, Красу, Життя і Мир! У день народження справжньої Берегині духовності українського народу хочеться ще раз зізнатися письменниці в любові і від щирого серця побажати їй миру, добра, благополуччя і нових поетичних життєстверджуючих рядків!

Карина ЛУНЬОВА.

***

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

***

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

***

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

……………………………………

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,                                       
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

***

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

…………………………….

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!